24 лютого минуло чотири роки від початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну. У цей день 2022 року війська РФ розпочали наступ по всій лінії кордону, завдавши ракетних ударів по нашій території від сходу до заходу. Для України це стало початком нової історичної епохи, написаної кров’ю, втратами й водночас безпрецедентною єдністю суспільства.
Рік перший: шок і спротив
Перші тижні великої війни… Оборона Києва, бої за Харків, Суми, Чернігів, окупація й звільнення Бучі та інших населених пунктів на Київщині. Героїчне протистояння у Маріуполі… Українська армія, добровольці, сили територіальної оборони й звичайні громадяни зупинили наступ на столицю, зірвавши плани швидкого захоплення держави. Світ побачив країну, що не капітулює.
Рік другий: визволення й біль
Деокупація частини півночі та сходу стала символом того, що агресора можна зупинити. Водночас українці дізналися про масові злочини проти цивільних. Тисячі родин втратили домівки, мільйони були змушені шукати прихистку за кордоном або в безпечніших регіонах країни.
Рік третій: війна на виснаження
Бойові дії дедалі більше набували позиційного характеру. Ворог продовжував ракетні й дронові атаки по енергетичній інфраструктурі. Українці вчилися жити в умовах відключень світла, тривог і постійної небезпеки. Попри це, економіка адаптувалася, бізнес відновлював роботу, а міжнародна підтримка залишалася важливим чинником стійкості держави.
Рік четвертий: стійкість як нова норма
Четвертий рік війни – це час глибокої трансформації суспільства.
Економіка України за ці чотири роки продемонструвала неймовірну адаптивність. Попри ракетні атаки на енергетику, зруйновані порти та логістичні блокади, країна продовжує працювати.
Бізнес не стоїть на паузі: українські підприємці релокували заводи, відкривали кав’ярні у прифронтових містах та продовжували платити податки. Кожен чек у крамниці – це внесок у наше оборонне замовлення.
Збройні сили України перетворилися на одну з найдосвідченіших армій Європи.
Волонтерський рух став прикладом громадянської відповідальності.
Ми стали першою країною, яка впровадила цифрові послуги під час великої війни та навчилася тримати енергетичний баланс під вогнем.
А українські «Фламіго» летять уже на 1500 кілометрів і знищують у далекому російському тилу виробництво ворожих смертоносних ракет. І ми не питаємо на це дозволу у своїх американських та європейських партнерів.
Пам’ять і відповідальність
Чотири роки – це сотні тисяч загиблих захисників і мирних жителів. Це зруйновані міста і села. Це діти, які подорослішали під звуки сирен. Але це й історія про гідність.
Світ продовжує підтримувати Україну, визнаючи її боротьбу частиною глобального протистояння авторитаризму й демократії. Та головна сила країни – всередині: у людях, які щодня працюють, донатять, воюють, навчають і лікують.
Чотири роки тому Україна прокинулася від вибухів. Сьогодні вона стоїть – втомлена, поранена, але незламна. І поки триває боротьба, триває й історія спротиву, яка вже стала частиною світової пам’яті.
Наслідки війни для Полтавщини
Наша область лишається територіально відносно безпечною, але постійні загрози ракетних і дронових ударів створюють атмосферу тривоги, несуть все нові й нові виклики.
За роки повномасштабної війни Росія неодноразово наносила удари по цивільній та критичній інфраструктурі Полтавщини. Обстріли й ракетні атаки призвели до значних втрат – матеріальних, соціальних і психологічних.
27 червня 2022 протикорабельна крилата ракета Х-22, що була випущена з дальнього бомбардувальника Ту-22М3 з повітряного простору над Курською областю РФ, забрала життя 22 людей у торговельному центрі «Амстор» у Кременчуці. Більше сотні отримали поранення.
3 вересня 2024 року став чорним днем для Полтави. Ворог запустив по навчальному центру військ зв’язку, що знаходився на базі колишнього інституту зв’язку, дві балістичні ракети «Іскандер 2М». Часовий проміжок між тривогою й прильотом смертельних ракет був настільки коротким, що застав людей у момент евакуації до бомбосховища. Внаслідок обстрілу 58 людей загинуло й 328 були поранені.
Зранку 1 лютого 2025 року армія РФ здійснила чергову ракетну атаку на Полтаву. Ракета влучила у житловий будинок у мікрорайоні Браїлки. Вона забрала життя 14 осіб, у тому числі трьох дітей.
Так само зранку 3 липня минулого року три «шахеди» один за одним атакували приміщення обласного та міського ТЦК та СП у центрі Полтави. Загинуло п’ятеро людей, понад десяток отримали поранення.
Цей список, на жаль, дуже довгий. Окупанти часто гатили по виробничих потужностях у Кременчуці, по нафтовидобутку й нафтопереробці, по енергетиці області. При цьому страждали приватні домоволодіння, адміністративні будівлі, господарські споруди. А по Кременчуцькому нафтопереробного заводу рашисти гатили більше десятка разів!
Та попри все, люди вмикають генератори і працюють далі. Збирають і випікають хліб, ремонтують розбиті приміщення, плетуть маскувальні сітки, донатять на ЗСУ…
Це частина великої історії української стійкості.
Ми навчилися жити в умовах постійної загрози
Волонтерський рух на Полтавщині, як і загалом в Україні, активізувався з перших днів широкомасштабного вторгнення. Спочатку волонтери передавали захисникам бронежилети й аптечки. Згодом – дрони, автівки, тепловізори… У великій мірі фронт тримається завдяки підтримці тилу.
Волонтерство стало частиною повсякденного життя області. Місцеві аграрії й підприємці передають продукцію для військових і переселенців, освітяни організовують благодійні ярмарки, артисти дають благодійні концерти… Волонтерська спільнота навчилася працювати швидше за будь-яку бюрократію, забезпечуючи фронт саме тим, що потрібно «на вчора».
Олена, підприємиця з Полтави, розповідає:
– Перший рік був найважчий: щодня тривоги, невизначеність, страх за дітей. Потім прийшло розуміння: або ти зупиняєшся, або продовжуєш працювати. Ми обрали друге. Частину прибутку стабільно передаємо на потреби військових.
Полтавщина прийняла тисячі внутрішньо переміщених осіб. У громадах переобладнували гуртожитки, школи, шукали житло. Було непросто, але разом вистояли.
Житель Кременчука Сергій пригадує періоди масованих атак по енергетичній інфраструктурі:
– Коли зникало світло, здавалося, що час повернувся на десятиліття назад. Але сусіди допомагали одне одному – хтось приносив генератор, хтось готував їжу. Ми стали більш згуртованими.
Ми – країна, де кожен на своєму місці: зі зброєю, за кермом фури, біля касового апарата чи з ноутбуком. І це єднання є нашою найсильнішою зброєю.
Чотири роки війни – це болючі втрати для кожного району області. На центральних площах міст і сіл з’являються Алеї пам’яті, відкриваються меморіальні дошки на честь загиблих захисників.
Та, попри все, Україна стоїть! Армія відбивається! Й останні повідомлення, що надходять з фронту, не можуть не радувати. Суспільство не здається, хоч як його не розриває від протиріч.
Так, ми виснажені й втомлені. Це стало для нас звичним. Але не стало причиною зупинитися.
Нас мали зламати за кілька днів, а ми досі боремося. І будемо боротися до перемоги. Тому що ми на своїй землі. Й іншого вибору у нас нема.
Ганна ВОЛКОВА
Журналіст