"Чуєш, бабцю моя пра-пра..."

«Чуєш, бабцю моя пра-пра…»

Ми познайомилися з Наталкою Дорогавцевою на зйомках документального фільму «Біла ворона», де вона була героїнею, а я автором сценарію та режисером. Теленарис став лауреатом Всеукраїнського конкурсу телерадіопрограм «Калинові острови». Це сталося пізніше, а починалося все так…
Якось моя колега з телебачення розповіла, що живе у селі Устивиця Великобагачанського району унікальна людина – працює провідницею на залізниці й пише чудові вірші. Спочатку я подумала: пише жінка щось аматорське для душі, чимало тепер пишуть і вважають себе поетами. Проте Оксана, так звали колегу, простягла мені тоненьку збірочку поетеси: «Ось почитай…» Відкрила, пробігла очима, не сподіваючися побачити щось особливе, і… о диво дивне: то була не завжди технічно вправна, та – поезія. Справжня! Чим далі я читала вірші Наталії Дорогавцевої, тим глибше поринала у зачарований світ дикого поля, де амазонка «здибила коня», де чується голос трави і сховано скіфські скарби, де живе вічна кам’яна баба, яка пам’ятає голоси наших предків, де без пафосних слів та засмальцьованих образів відкривається суть. «Це самородок, – подумала я, – треба зняти передачу!»
Як людина Наталка підкорила мене своєю щирістю, безпосередністю, правдивістю і разом з тим внутрішньою силою, безкомпромісністю. Полюбила ії з першого погляду й жодного разу не розчарувалася. Товаришуємо вже чимало років, радію з її радостей, сумую з печалей… Влітку 2021-го вийшла нова поетична збірка Наталії Дорогавцевої з дивною назвою «Чуєш?» Тонесенька, усього на 55 сторінок, книжечка, та скільки там невибагливих життєвих історій, любові, світла!
Народилася Наталія Дорогавцева у селі Затін на Полтавщині. Закінчила середню школу та Хорольський технікум механізації сільського господарства. Близько двадцяти років працювала провідником пасажирських вагонів на Південній залізниці, тепер на пенсії. Вірші писала з дитинства, та соромилася їх оприлюднювати. Перші дві збірки – «У храмі совісті» та «Кам’яна баба» – вийшли у 2006 і 2009 роках у видавництві «Майдан», у Харкові. Третя поетична збірка «Чуєш?» побачила світ у 2021 році завдяки полтавському видавництву «Дивосвіт». Наталка Дорогавцева є членом Спілки літераторів Полтавщини та Миргородського районного літературного об’єднання «Діє-Слово».
Інна ДІДИК (СНАРСЬКА),
журналістка, письменниця.

Наталія ДОРОГАВЦЕВА

Амазонка

І вдарив кінь копитами у груди
моїй землі і викресав – мене!
Я – амазонка, я не перебуду!
Я жінка, що ніколи не мине.

Живе в мені чаклунка і воїня,
стріли політ і лука тятива,
є волі дух, є іскоркою іній,
щодня, щомиті я уже нова!

Дзвеніло сонце в огненні литаври,
легенди проростали крізь траву –
ви бачили із косами кентавра?
Була я, є і досі ще живу.

Лишаюсь в тій, що зветься просто
жінка,
бо пробивалась, вірила, жила,
горіла – ясно, воювала – дзвінко,
слабкою тільки стати не змогла.

Кам’яна баба

Хто ти, звідки, з яких світів?
З-під чийого кременю-різця?
Час лице твоє не щадив,
І у тебе нема лиця.

У смерканні твоїх сторіч
Твоя пам’ять іще жива?
До віками побитих пліч
Дістає степова трава.

І полин одцвітає, й спориш,
І роки пролітають гінко –
Ти не падаєш, ти стоїш,
Ти не ідол – ти просто жінка.

Правічне

Коли Дніпро ще звався Борисфеном,
Коли в степах шуміла ковила,
Вона уміла на коні шаленім
І в день, і в ніч летіти без сідла.

Рвав кінь дощів завісу головою,
і серця стук, і дзвін копит – єдині.
Під ноги степ стелився ковилою,
Який назвуть пізніше – Україна.

О амазонка, степовичка-мати,
Твоє дитя завжди було з тобою,
А ти і гострий спис могла метати,
і при нагоді влучити стрілою.
І, звоювавши ворогів навалу,
Присівши край маленького багаття,
Дитині колискової співала
І оберіг давала од прокляття.

…Біжу по полю, шелестить стерня,
Дитя десь плаче жалібно і тонко.
А на межі он здибила коня
Моя прадавня мати-амазонка!

Крилаті коні

Засріблилася степом ковила –
Із-за обрію злетіли коні дивні:
За спинами могутні два крила,
І мчать вони, розсідлані і вільні.

Не знають перешкод і перепони,
Народжені не в стайні, а на волі,
То не для них – вуздечки і загони,
Вони самі обрали собі долю.

Крилаті коні, хоч на мить спиніться!
Ось на долоні хліб і пучка солі –
А ковила за ними аж іскриться,
Бо і за хліб не продається воля!

Полонянка

Вдарив бубон дзвінко, близько –
Наче вдома, край села:
В східнім танці одаліска,
Спину вигнувши, пішла.

Молода, зваблива, гожа,
Полонянка і раба
На царицю в танці схожа,
Та в очах її – журба.

Пам’ятають ноги босі
Жар од рідної золи
І базар, куди за коси
На продажу повели.

Її руки – грізні змії,
Непокора з-під повік,
А султан-володар мліє,
І кальян прибрали вбік…

Як настане нічка дивна,
То вночі – хто раб? Хто пан?
…Цілуватиме коліна
Полонянці тій султан…

…Десь бачились?

Татові
Моя любов нестерпна, бо свята,
Скатована, од болю зовсім п’яна,
Взяла собі одвічного хреста
І йде під ним, як покритка захланна.

Моя любов – босоніж, по вогню,
Крізь дикі терни тягне свою ношу,
І корчиться од лютого жалю,
І душу підставляє під порошу.

Моя любов – прадавня, наче світ,
Одвічна, непорочна, нескінченна,
Усе шука у безпросвітті літ
Первісне, нерозтоптане, священне…

Рідня

Марії Іванівні Костогризовій –
вчительці, матері.
Від неї я почула цю історію…

Післявоєнний дитбудинок у селі
Зібрав дітей, обпалених війною:
І підлітки, і зовсім ще малі –
Всіх поєднало долею одною.

Селом стяглися на якісь харчі:
Була картопля, кашка із пшениці,
І хліб спекли у дідівській печі,
І ліжечка поставили в світлиці.

Тепло та затишок, цукерочка у свято,
І одяг був – поношений,
благенький…
Але ж з війни не дочекались тата,
Але ж ночами сниться рідна ненька!

І стало так, що навіть не присниться:
Зайшли у клас і стали на порозі
Селянка-жінка в хусточці із ситцю
І чоловік. Спинились у тривозі.

Клас настороживсь: що воно
за люди?
Звелось дитя на ноги, аж ослабло,
А жінці серце розриває груди:
Хлоп’я щосили «Мамо!» прокричало…

…Хто бачив те – запам’ятав довіку
Отих дітей і ту погожу днину,
І сльози радості, і жінку яснолику,
Яку «впізнала» не її дитина…

Нема війни. Є безпритульні діти.
А перехожі очі відвертають:
Біжать у справах, їх не зупинити,
Бо, не дай Бог, когось іще впізнають!
* * *
Десь бачились? Будь ласка,
озирнись!
Твоїх очей така знайома просинь,
Почуй мій поклик, тихо озовись…
– Що, не впізнали? Здрастуйте,
я – осінь!

Легенький плащ із краплями дощу,
прозорий шалик диво-павутини:
– Я ненадовго: трохи погощу
І знову вас на цілий рік покину.

Пора моя так швидко промайне,
зима надійде, мов чаклунка сива…
Не холодом – теплом згадай мене,
а ще згадай, що я була красива!
Поетесі Інні Снарській
Ти – звідтіля… Була ти там, де й я.
Ти знаєш те, чого не знають інші.
Там не згоряє в безвісті ім’я,
Там тишу топчуть босоногі вірші.

Живе там казка – тисяча й одна,
Душа жива там дивиться у душу,
Мелодія – весела і сумна –
Дріма в дуплі закоханої груші.

Там гострий меч ліг спати поміж
трав,
Іскристий сміх ударив у кресало,
Там ніжний сум тумани колихав –
Ти пам’ятаєш? Я тебе впізнала!

Поділися:

Добавить комментарий