Пам’яті Людмили Овдієнко
Кажу собі – не треба – і горю
Таким пекучим і нестерпним
болем,
Немов утратив провідну зорю,
Немов до рани сипонули солі.
Кажу собі – але ж вона отам –
У позасвітті і в моєму серці.
Хай звідти – ні листів,
ні телеграм,
Але ж душа у Слові озоветься!
У спогаді, пораді, у добрі.
Величним світлосяйним
небокраєм…
Я сповідатись буду цій зорі.
Бо зорі, як відомо, не вмирають.
***
Цього життя глибинна таїна –
Не щастя позолочена підкова.
Ви залишили одкровенням нам
Своє високе поетичне Слово.
Воно – магічно-очисна свіча.
У нім така жага і біль
пульсують!
Над ним не владний
всемогутній час,
Його не можна згадувати всує…
Хай наші долі небеса вершать,
Та нас із ними поєднають вірші.
Заручниця поезії – душа
Задля молитви потребує тиші.
Осиротіло заячав Парнас.
І відчай насідає хижим круком.
Який гіркий оцей медовий Спас!
Яка печаль пекуча у розлуки!
Віктор СТАВИЦЬКИЙ,
поет.