«Дам я пісні сил, щоб не втомилася…»

Фото Руслана Канюка 21.04.08 Борис Олийнык. Гость Дня

«Дам я пісні сил, щоб не втомилася…»

У далекі і неповторні сімдесяті роки минулого століття, після закінчення Полтавського сільськогосподарського інституту, я працював в обкомі ЛКСМУ. Робота з молоддю полтавського краю була цікавою і насиченою. За моїми плечима були Вечірній університет журналістики, який діяв тоді при редакції обласної газети «Зоря Полтавщини», воєнкорівський досвід, котрого набув під час служби у Групі радянських військ у Німеччині, діяльність в інститутській літературній студії «Веселка», яку заснував тоді за підтримки інститутського факультету громадських професій, разом із побратимом по перу Михайлом Шевченком, нині відомим українським поетом і громадським діячем.

Певно, моє захоплення журналістикою, поетичною та пісенною творчістю зіграло неабияку роль, тож був рекомендований на комсомольську роботу, під час якої найчастіше доводилося бувати у Великобагачанському, Глобинському, Оржицькому, Семенівському та Хорольському районах. За шість років роботи в комсомолі пройшов ледь не всі тамтешні шляхи-дороги, зустрічався і спілкувався з сотнями славних юнаків та дівчат-трудівників полів і ферм, мав серед них багато щирих і відданих друзів.
Розповідав про них у репортажах, замальовках, інформаціях у моїй улюбленій «Зорі Полтавщини», «Комсомольці Полтавщини», на обласному радіо, публікувався у республіканських молодіжних виданнях. То було для мене великою життєвою школою. Відтоді і донині захоплююся поетичною творчістю, піснетворчістю. Свого часу створив такі пісні: «Мрія моя», «До тебе лину», «Молодіжний вальс», музику до яких написали полтавські композитори-початківці Володимир Перець та Михайло Херсонський.
Ще з юних років є палким шанувальником поезій та пісень на слова Поета з великої літери Бориса Олійника. З його першим поетичним доробком я познайомився ще у шкільні роки на моїй рідній Слобожанщині. То був вірш «Б’ють у крицю ковалі». Пригадую, як полонила душу і серце моє чудова композиція «Пісня не заблудиться» на слова Бориса Олійника, а музику до неї створив Ігор Поклад. Я був, без перебільшення, у захваті від неї, з ранку до пізнього вечора наспівував про себе такі теплі, зворушливі, ліричні рядки:
«Заросла доріжка зелен-травами,
Де колись поміж п’янких отав
Ти пішла з усмішкою лукавою,
А куди – я так і не спитав…»
О, як мені тоді хотілося потиснути правицю цьому талановитому, чудовому поету!..
І ось моя світла мрія здійснилася. Сонячного літнього дня мені доручили супроводжувати у творчому відрядженні Бориса Ілліча Олійника. Видатний майстер слова найперше, звісно, завітав у Зачепилівку – до родинного гнізда. Разом із ним я пройшов стежиною його дитинства і юності. Пригадую, звернув увагу, як на його очах забриніли синівські сльози, певно, згадав батьків, своє нелегке повоєнне дитинство…
Далі ми попрямували в Кременчук. Нас гостинно і радо зустрічали в трудових колективах гірничо-збагачувального комбінату, автозаводу, вагонобудівельники. Борис Ілліч натхненно декламував свої вірші, розповідав про видавничу роботу і громадсько-політичну діяльність. Кожен його проникливий виступ супроводжувався морем оплесків, теплими словами вдячності, численними побажаннями нових творчих злетів.
Вечорами в затишному номері кременчуцького готелю «Дніпровські зорі» ми говорили про життя, одвічні людські цінності: добро, духовність і любов, ділилися свіжими враженнями від зустрічей, новинами літератури…
Якось я показав йому свій пісенний зошит зі своїми віршами. Він довгенько читав, потім сказав: «Євгенію, так вони ж самі просяться на музику. Дерзай! Я раджу взяти тобі за взірець поезії піснетворців Дмитра Омеляновича Луценка та Андрія Єфремовича Пашка, вони ж наші земляки, ти багато доброго візьмеш у них для себе».
Цю щиру настанову я запам’ятав на все життя. Серпокрилою ластівкою пролетіли такі наповнені по вінця дні відрядження. Закарбувалися в пам’яті й теплі зустрічі Бориса Олійника з трудівниками Глобинського району…
Пройшли, промайнули роки, десятиліття, та я завжди з сердечною вдячністю і теплом згадую ту щасливу пору, ті неповторні дні, коли мені пощастило бути поруч з Борисом Іллічем Олійником. І коли я їду на Кременчук, то завжди за вже усталеною доброю традицією вмикаю із свого старенького диктофона-«ветерана» пісню у виконанні Костянтина Огнєвого, і так щемно, і до болю мило звучать знайомі і рідні, світлі рядки: «Заросла доріжка зелен-травами…» А по її закінченні я немов чую на продовження теплі братерські слова нашого Бориса Ілліча: «Дерзай, Євгенію».

Євген НІКОЛЕНКО
Заслужений працівник культури України

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий