ДАМСЬКИЙ  ВАЛЬС

ДАМСЬКИЙ ВАЛЬС

5 серпня свій славний ювілей відзначає Василь Лис – український прозаїк, заслужений журналіст України, кавалер ордена «За заслуги» 3-го ступеня.
Понад три десятиліття він працював власним кореспондентом республіканської «Робітничої газети» у Полтавській та Сумській областях. Писав переважно про розвідників підземних надр і тих, хто вирощує хліб, учителів, лікарів, робітників. До нього як до журналіста у скрутних ситуаціях зверталися сотні людей, і він нікому не відмовляв у допомозі, тому його газетне слово завжди користувалося авторитетом у читачів – за принциповість і безкомпромісність у відстоюванні прав простих трудівників.
Окрема сторінка творчого життя Василя Лиса – література. Як прозаїк переважно пише і видає у київських та полтавських видавництвах десятки книг повістей, новел, оповідань для дітей. Серед останніх творів – «Спалах генія» – про всесвітньо відому художницю, пов’язану з Полтавським краєм, Марію Башкирцеву – та художньо-документальна повість, щойно випущена видавництвом «Дивосвіт», «Довженко в Яреськах» – про зйомки славетним кінорежисером фільму «Земля» у цьому полтавському селі, що приніс світову славу Україні. (Обидві книги написані у співавторстві з Вандою Лис).
Василь Лис – лауреат журналістської премії імені Петра Артеменка.
Щиро вітаючи нашого колегу з ювілеєм, зичимо нових творчих гонів, вірних друзів, добра та здоров’я і пропонуємо читачам один із його творів.

Василь ЛИС

Зразу перемінилась Іванка Клебанова, як стала трактористкою. І це мені так дивно. Зовсім недавно вона ще з нами, хлопчаками, вночі лазила по яблука в садки. Пам’ятаю, як втікали, як вона, падаючи з яблуньки, роздерла собі спідницю.
А зараз? І красить сажею брови, і носить перстень. А як витанцьовує з хлопцями! Я тільки стою біля гармоніста в клубі і губи кусаю. Ех, коли б умів танцювати, коли б мені було хоч чотирнадцять!
Іванка мене наче не бачить. Хоч добре знає, як я тоді виручив, коли вона подерла на плоті спідницю. Вкрав мамину у скрині і дав їй. Бо ж не повернеться в одній сорочці до хати.
Гармоніст оголошує дамський вальс… Затамувавши подих, дивлюсь у її бік. Хоч би що! Підходить до довготелесого фезеушника Ореста, навіть кланяється йому… І вже кружляє дзвоном зелена спідниця навколо її засмаглих ніг. На обличчі Ореста такий вираз, наче йому море по коліна. Хоч разом з нами у футбол ганяє.
А Іванка пішла в дівки цієї весни. Вискочила раптово, наче пролісок з-під снігу: ось я, дивіться.
Після того, як наші погнали фашистів на захід, Іванка зразу пішла до голови колгоспу дядька Якима: «Ходімте в поле, за лісосмугу, де ярок, там трактор закопаний. Будемо мати чим орати і сіяти. Це мамин наказ».
Одноногий Яким тільки-но повернувся з фронту. Він добре знав Іванчину матір Теклю, яка до війни була трактористкою. Першою жінкою в районі, що осідлала трактор! Пам’ятає, як вона припровадила машину в село, як орала, а він стояв у полі, дивився і все боявся за неї, що кермо вискочить з рук і машина побіжить кудись.
От тобі й Текля! Всі вважали, що трактор десь щез. А він, виявляється, закопаний у полі. І ніхто про це в селі не знає. Навіть бухгалтер Чуб, який сидить тут-таки в конторі і чує, що сказала Іванка, дивиться на неї з недовірою.
Дядько Яким, налягаючи на костури, виходить з-за столу. Замість того, щоб запитати, де саме закопаний трактор, він говорить зовсім інше:
– Славна була твоя мати…
– Розстріляли поганці, – зітхає бухгалтер. – Хата її край села, от німці й взяли вночі, щоб показала дорогу до Бутинського лісу. Там партизани були. І я там був. А вона не показала…
Іванка повертається до Чуба, дивиться на нього якимось чужим поглядом, довго дивиться, мовчки.
– Неправда! – раптом кидає йому в лице. – Ви в ту ніч з німцями в нашу хату заходили.
Від почутого Чуб здригається і перелякано витріщується на Іванку. Страх і злість перекошують його обличчя.
– Та ти що? Напасть на мене горнеш?! – белькоче він, втягуючи голову в плечі. – Та я ж тобі в батьки годжусь…
– Мій батько на фронті загинув. А ви маму тут… забили…
Вражений дядько Яким якусь мить стоїть, немов закам’янілий. Раптом він з силою піднімає костур і йде на Чуба…
Був тоді березень сорок третього. І дороги розпустило. Десять фашистських грузовиків з боєприпасами застрягли під селом. Метушилися німці, шукаючи, чим би їх витягти. Обіцяли за це винагороду. І тоді Чуб згадав Теклиного трактора, бо знав, що в район, у МТС, його не відвозили. Ото й повів до її двору німців. Та вона не сказала, де захований трактор. Там її й розстріляли. Але ж цієї шмаркачки, коли брали Теклю вночі з хати, він, Чуб, не бачив!
– Мене мама в піч заховала, коли ви ломились у двері. Вона мені й наказала: якщо не повернеться, то тільки тоді, коли наші прийдуть, показати людям, де трактор закопаний…
На захід від села повів дільничний міліціонер Чуба в райцентр. На схід виходив у поле гурт людей з лопатами. Йшла серед них й Іванка. Йшла тією ж знайомою дорогою, що й колись. Тільки не було тепер поряд ні її мами, ні дядька Семена, Іванчиного хресного.
Тоді над землею стояла сріблясто-зеленкувата місячна ніч. Серпень пах квітами, скошеною травою, медом соняшників і гречки. Навіть роса пахла. Навколо стояла така тиша, що було чути, як б’ється серце. Але ця тиша лякала Іванку, маму та хресного, якого вона покликала на допомогу тієї ночі. Вони часто зупинялись, прислухаючись, чи не йде хтось слідом. Городами і балками вийшли в поле, добрались до трактора. Мати змащувала мастилом двигун, Іванка їй допомагала, а дядько Семен копав яму. Поспішали, щоб упоратись до ранку. Обклали машину мішками, соломою, потім загорнули землею…
І ось тракторець стоїть добутий з-під землі. Голова колгоспу цілує Іванку.
– Тепер ми і обсіємось, і оборемось. Це не трактор – це наше життя! – І додає: – Ех, Іванко, коли б ти була хлопцем, послав би тебе в райцентр на курси трактористів.
– А я й сама хотіла проситись, щоб послали, – промовила дівчина. – І мама казала: виростеш – сядеш на мій трактор.
Моя мама, коли дивилась, як Іванка оре, казала: «Ну чисто Теклю бачу. Наче сама вона оре! І навіть легше мені якось, немов із довгої розлуки подруга повернулась».
Я теж із хлопцями бігав у поле дивитись, як Іванка водить трактор. Але вона не дуже на нас звертала увагу, розуміючи наші відвідини так, що це нам нічого робити, ото й прийшли покататись. Вона й справді кілька разів хлопців катала. А згодом причіплювач, сердитий дід Панько, почав нас проганяти від трактора.
Відтоді Іванку я бачив здебільшого по неділях у клубі на танцях. Ось і зараз я стою біля гармоніста й дивлюсь на неї. Нині Ореста не видно. Але це не значить, що Іванка не танцює. Вже, певно, з п’ятим викрутаси виводить. Вона кружляє, а мені голова паморочиться.
Знову гармоніст об’являє: «Дамський вальс». Я навіть відвертаюсь до стіни, щоб не бачити того щасливця, якого запросить вона до танцю. Раптом хтось торкає мене за плече. Не вірю своїм очам! Серце від страху і радості падає аж на саме денце – до мене підходить Іванка, кланяється, бере за руку… І я, хоч не вмію танцювати, іду за нею і, червоніючи, признаюсь у тому. «Нічого. Треба ж колись і тобі навчитись». І хоч я просто стрибаю навколо Іванки, наступаючи їй на ноги, вона мене навіть хвалить:
– Казав: не вміє. А ось як славно кружляє.
Від щасливого хвилювання вуха мої починають горіти. Сам би я нізащо не наважився запросити її. А вона, бач, мене вибрала! З нетерпінням чекаю, коли гармоніст знову оголосить цей найкращий у світі танець. Біжу до бачка напитись води, бо в горлі так пересохло, що й слова не вимовлю. Ледве встигаю повернутись на своє місце, як чую: «Дамський вальс»… Аж замружуюсь від радісного передчуття. Ось вона повертається, шукає мене очима, знаходить… Йде… Ще кілька кроків, і Іванчина рука знову торкається мого плеча.
– Йди до мене причіплювачем. Навчу тебе плугами управляти і трактором, – каже і, обминаючи мене, запрошує до танцю Грицька Сливу.
– Піду, – ледве видихаю я і вибігаю у двір. Дивитися, як вона танцює з кимось іншим, я вже не можу.
Коли гармошка заграла знову, я навіть незчувся, як опинився в залі. Якась сила підводить мене до Іванки, і я прошу її до танцю. Вона погоджується і змовницьки усміхається. Потім нахиляє голову і шепоче мені на вухо:
– А пам’ятаєш, як ти вкрав мамину спідницю для мене?..
Я теж усміхаюсь і киваю головою. Її шовкові коси пахнуть рум’янком і холодним залізом трактора. А долоні у неї пошерхлі і зовсім маленькі…

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий