Даринка і Дарик

Даринка і Дарик

(Уривок)

Було це давно. А може, й недавно. Чи то два роки тому, чи то рік. Хоч плач, не пригадаю! Але те, що Даринка тоді в школу ще не ходила, знаю достеменно.
І була тоді зима. Снігу нападало – по коліна! Уявляєте, скільки снігу лежало надворі, якщо я кажу не про Даринчині колінця, а про високі коліна її татуся?
І ось одного дня Даринка вийшла з дому, щоб зліпити сніговика. Вірніше – сніговичка. «Великий сніговик мені не потрібний, бо сама я маленька!» – вирішила дівчинка і почала ліпити першу снігову кульку.
Невдовзі у дворі під невисокою лапатою ялинкою стояв готовий сніговичок. Певне, найменший сніговик у світі, де, звичайно, бувають зими. Він мав коричневі оченята-гудзики, ніс із ялинкової шишечки, ручки-палички і намальований вуглинкою ротик. Не сніговичок, а гарненька, потішна лялечка! Він так сподобався самій Даринці, що вона не могла відійти від нього. Все милувалась і тішилась, гадаючи, як же назвати цього маленького симпатягу.
Уже звечоріло, уже мама через кватирку разів п’ять кликала її додому, а Даринка все стояла і ніяк не могла підшукати сніговичку підхоже ім’я.
– Юрасик, Івасик, Михасик… Ні, не те!.. Петрик, Дмитрик, Славик… Знову не те!.. Ну, скажи сам, як тебе звати? – не витерпіла дівчинка.
– Дарик, – раптом весело відповів сніговичок і пустотливо блиснув оченятами-гудзиками. – Хіба погано? Ти – Даринка. Я – Дарик. Це ж ти мене зліпила!
– Ой, мамцю! – злякалась дівчинка і від того переляку гуцнула прямо в сніг. – Ти що, живий?
– Невже не бачиш? – тихенько засміявся сніговичок. – Ми, сніговики, лише вдень придурюємось, що нічого не вміємо. А як стемніє, ходимо, гуляємо, говоримо. Гадаєш, нам легко вистоювати цілими днями на одному місці?
– Як славно! – зраділа Даринка. – Тепер я щовечора приходитиму до тебе. Тільки одного боюсь: щоб тебе хлопчаки не розвалили. Вони такі!..
– Нічого страшного. Снігу багато. Ще одного зліпиш. Такого самого…
– Даринко, додому! – почувся з балкона сердитий голос мами. – Чи ти хочеш, щоб я вийшла і привела тебе за руку?
– Іду-у-у! – гукнула дівчинка й поцілувала Дарика в його холодну щічку. – До завтра. Чекай!
Відтоді все й почалося. Кожного ранку Даринка вибігала у двір, аби переконатися, що її сніговичок цілий, неушкоджений. А як надходив вечір, вона сідала навпочіпки перед низеньким Дариком і вела з ним цікаві бесіди.
Дарик розповідав їй про сніговиків, зліплених дітлахами в сусідніх дворах, про те, як і де вони гуляють уночі, коли все місто спить, та які кумедні історії трапляються з ними о цій пізній порі. Даринка слухала, сміялася й також розповідала – про себе, про маму й тата, про дівчаток, з якими дружить, про дитячий садочок і, звичайно, про свої потішні пригоди.
– Не розумію, що сталося з нашою донечкою! – якось поскаржилась мама татові. – Цілими днями в дворі пропадає. А вечорами не докличешся. Навіть вечерю доводиться по кілька разів розігрівати! Чи не здається тобі це дивним?
– Нехай гуляє, – спокійно відповів тато. – Свіже повітря ще нікому не шкодило!
– Але ж не до пізньої години! – вигукнула мама.
– Перш за все – здоров’я! – розважливо мовив тато. – Менше хворітиме. Ти ж не хочеш, щоб наша донечка хворіла?
– Ти ще й запитуєш! – розсердилась мама і пішла на кухню розігрівати для Даринки вечерю.
Збігали дні, збігали тижні. Якось увечері Даринка помітила, що сніговичок уже не так весело поблискує оченятами і не так цікаво розповідає про нічні мандрівки.
– Ти чого засумував? – запитала вона.
– Весна скоро, – зітхнув сніговичок. – Для тебе це, звичайно, велика радість – сонце, тепло, зелена трава, зелене листя, квіти… А я… Я розтану, перетворюсь на маленьку калюжку і більше тебе не побачу. Ніколи!
«А й справді! – подумала дівчинка і мало не заплакала. – Що ж робити? Як порятувати Дарика?»
– Не сумуй, я щось придумаю, – пообіцяла вона.
Цілу ніч думала Даринка, а вранці підійшла до мами.
– Мамо, скажи, тільки чесно-чесно: ти мені допоможеш?
– А що трапилось? – захвилювалась мама. – Я, звичайно… я неодмінно… Аякже, допоможу! Тільки кажи швидше!
– Та воно нічого такого особливого, – несміливо почала Даринка. – Але розумієш, весна скоро, а в мене… Ну, сніговичок є. Дарик. Шкода його – розтане. Може, в холодильник поставити? Нехай до наступної зими там поживе.
– Що? – у мами від подиву аж очі заокруглилися. – Сніговичок? Не сміши, Даринко, і не приставай зі своїми вигадками – у мене і без них клопотів вистачає!
– Ну, мамо! – не стримала Даринка сльози. – Ну, прошу тебе! Сніговичок маленький, зовсім малюсінький – він багато місця не займе. А прийде зима, я його знову у двір винесу.
– Гаразд, Даринко, гаразд. Я згодна. Але ти не подумала, що холодильник час од часу потрібно розморожувати. Що тоді? Твій сніговичок не витримає тепла і врешті-решт розтане. Тож чи не краще залишити його у дворі й не морочити нікому голову?
– Я все обдумала, – поважливо мовила Даринка. – Того дня, коли ти розморожуватимеш наш холодильник, я відноситиму сніговичка до Марійки або Світланки. Вони його приймуть, адже це найкращі мої подружки…
Коли за вікном стало пригрівати весняне сонечко і сніг почав потроху танути, Даринка перенесла сніговичка з двору до квартири й сховала його у холодильник. Пізніми вечорами вона сторожко, аби не розбудити маму й тата, пробиралася на кухню й пошепки, через дверцята холодильника, розмовляла з Дариком.
– Нудно тут, – бідкався сніговичок. – Погуляти ніде. Праворуч – сосиски, ковбаса. Ліворуч – молоко, сметана… І спати кепсько. Тільки-но задрімаю, а холодильник – гу-гу, гу-гу… Особливо неприємно деренькотить холодильник у Марійки.
– Потерпи, Дарику. Ось настане зима, насипле снігу, і ти знову повернешся під свою ялинку.
– Швидше б! – тужливо зітхав сніговичок.
І ось нарешті прийшла така довгождана, така радісна зима. Глянувши вранці у вікно, Даринка побачила, що все надворі стало білим-білим. І земля, і кущі, і дерева, і дахи будинків… Хутенько зодяглася, прожогом улетіла до кухні й навстіж розчинила дверцята холодильника.
– Ур-р-ра! – крикнула Даринка. – Зима!
Вона підхопила на руки сніговичка, і за якусь мить він уже стояв на звичному для себе місці – під пухнастою засніженою ялинкою. Починався день, тож Дарик стояв незрушно, нічим не виказуючи свою велику радість.
Із сусідніх дворів долинали веселі, збуджені голоси дітлахів. То хлопчики і дівчатка ліпили великі снігові кулі, а з тих куль робили сніговиків. Їх ставало все більше й більше. З носами-морквинами, з дірявими відрами, каструлями чи навіть сковорідками на круглих головах, з обскубаними мітлами й віниками в незграбних руках.
«Чудова компанія підбереться для мого Дарика! – тішилася Даринка. – Йому є про що розповісти сніговикам. Та чи повірять вони?»
Того вечора дівчинка не побачилася з Дариком. Тато з мамою подалися в гості, двері замкнули, а ключі забрали із собою. Як не видивлялася Даринка у вікно – даремно. Густа холодна темрява сховала не лише ялинку, але і весь двір.
Наступного вечора дівчинка непомітно від батьків вислизнула з дому і відразу ж – до ялинки. Світив великий повний місяць. У небі мерехтіли пелехаті, ніби облямовані інеєм, зірки. Сніг іскрився, спалахував так, наче він був притрушений пилом із коштовних каменів.
– Здрастуй, Дарику, – привіталася дівчинка. – Як ти тут?
– Чудово, Даринко, – відгукнувся сніговичок і випірнув з-під пухнастої гілки на своїх маленьких снігових ніжках-коржичках. – А ми тебе чекаємо!
– Хто це ми? – здивувалась Даринка.
– Ми – це ми, – загадково посміхнувся Дарик. – Іди за мною, сама все побачиш.
Вони перетнули двір, пролізли через діру в паркані й опинилися в сусідньому дворі. Тут, на дитячому майданчику, Даринка побачила цілий гурт сніговиків. Одні сиділи під «грибком», другі кружляли на каруселі, треті вихитувалися на гойдалках, четверті просто стояли й про щось тихенько бесідували між собою.
– Я привів її! – голосно й урочисто сказав Дарик. – Знайомтесь, це і є та сама дівчинка, про яку я вам розповідав.
Сніговики повернулися до Даринки, і в кожного на обличчі заіскрилася радісна посмішка.
– Ти славна і дуже добра дівчинка, – виступив наперед найтовщий сніговик зі старим відром на голові й великим барвистим кульком у руці. – Дарик цілу ніч розповідав нам про тебе, про те, як ти порятувала його від загибелі. Ти перша, хто наважився на такий вчинок. Тож прийми від нас подарунок! – і товстий сніговик простягнув їй кульок.
Даринка зазирнула до кулька й вражено охнула – кульок був ущерть наповнений фасованим морозивом.
Різнокольорові обгортки сліпуче виблискували в місячному сяйві. Морозиво було настільки різним, що ні його назв, ні сортів Даринка навіть не змогла б порахувати. До того ж більшість морозива вона бачила сьогодні вперше.
– Спасибі, – аж зніяковіла дівчинка. – Не знаю, як вам і віддячити за таку щедрість!
– Що ти, Даринко, не вигадуй! – зашуміли, замахали руками сніговики. – Це ми тобі дякуємо, ми!..

Олександр ВИНОКУРОВ

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий