День двох 22 січнів у літопису нашої державності

Понад століття відділяє нас від подій, що золотими літерами вписані до літопису нашої державності. 22 січня 1918 року Українська Центральна Рада (УЦР) у Києві ухвалила ІV Універсал, у якому проголосила Українську Народну Республіку «самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу», а 22 січня 1919 року Директорія, продовжуючи державницькі традиції своїх попередників, ухвалила Акт Злуки Української Народної Республіки (УНР) та Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР).
Проголошення Акта Злуки українських земель доповнювало волевиявлення українського народу, що було визначено у ІV Універсалі. Тож ці події взаємопов’язані між собою, хоча й відбувалися у різних соціально-політичних умовах. Сьогодні, під час повномасштабної агресії рф, ми можемо краще, ніж будь-коли, відчути ту епоху, зрозуміти особливості розбудови державності та важливість об’єднання українських земель в умовах зовнішньої агресії. Тож наприкінці січня вже традиційно згадуємо тих, хто поклав своє життя за незалежність і соборність України у різні історичні періоди, передовсім у період української революції 1917–1921 років. Серед них – державні і громадські діячі, військовики, представники провідних українських політичних партій, свідомої інтелігенції, робітництво і селянство, кооператори, студенство та ін.
Один із таких достойників – Андрій Андрійович Геращенко (1875–1920), який жертовно працював задля розбудови України спочатку священнослужителем, а згодом кооператором. У його трагічній долі віддзеркалюється історія усієї України першої чверті ХХ ст.
Народився Андрій Геращенко 1875 року на Полтавщині у родині фельдшера. У 1897 році закінчив за другим розрядом Полтавську духовну семінарію, де, безумовно, пересікався з учнем молодших класів Симоном Петлюрою.
Серед семінаристів традиційно переважали українофільські (певною мірою й бунтарські) настрої, прояви яких турбували адміністрацію навчального закладу значно більше, ніж академічні успіхи вихованців. Упродовж усього свідомого життя, боротьби за українську справу (у тому числі українську церкву) поряд з Геращенком перебували члени місцевої української громади, побратими Симона Петлюри: Аркадій Кучерявенко, Костянтин Шаревський, Микола Ілляшевич, Іван Рудичів та ін.
Документи свідчать, що у сані священника Андрій Геращенко служив від 1897 року: ієреєм та священником у церквах Полтавського повіту: селах Горбанівка, Тахтаулово, Федірки, м-ках Мачухи (1906) та Старі Санжари (1906–1911). І від самого початку своєї праці на ниві Божій уважався неблагонадійним українофілом, постійно перебував під прискіпливим наглядом єпархіального начальства, а згодом і жандармського управління.
Привернули увагу Полтавської духовної консисторії до постаті о. Андрія Геращенка його поведінка та публічні вислови 13 листопада 1905 року під час зборів Мачухівського сільськогосподарського товариства, на яке зійшлася багатолюдна юрба. Геращенко, на правах авторитетної людини і головуючого, відкрив засідання на подвір’ї сільськогосподарського товариства, де спочатку пояснив присутнім церковні принципи про рівність та братерство, а згодом торкнувся і болючих політичних питань.
Священник Геращенко у своїй промові докоряв селянам про те, що вони відпускають своїх дітей на російсько-японську війну, доводячи фактами, що війна, розпочата імперською російською владою, спрямована для знищення людей та вирішення матеріальних, політичних та інших інтересів. Говорив про автономію України, а також про те, що всі закони для українського народу повинні ухвалюватися на місці окремою інституцією (сеймом). Запропонував громаді порушити перед владою питання про уведення у навчальних закладах викладання українською мовою. На думку священника, рідна мова мала бути впроваджена у церквах, судах та інших установах Малоросії. Під час зборів сільськогосподарського товариства з ініціативи головуючого серед селян також поширювалися друковані примірники програми Української демократичної партії, яка ставила за мету автономію України.
Керівництво полтавської єпархії намагалося відправити Геращенка служити в одну із церков подалі від Полтави. Тож його духовно-просвітницька і громадська діяльність від 1906 року переміщується у містечко Старі Санжари Полтавського повіту, де він знаходить побратимів на ниві церковної і громадської праці, підтримку багатьох селян.
З ініціативи місцевих священників Андрія Геращенка, Миколи Ілляшевича та Георгія Скрипки (останні двоє навчалися також разом із Симоном Петлюрою) для ефективної роботи в національно-культурній, просвітницькій площині у Старих Санжарах було створене церковне братство, яке, за висловом сучасників, почало «тягнути за собою практично всі живі сили містечка».
Саме через братство упродовж короткого часу українізується місцева церковна школа, створюються національні хор та музично-драматичний гурток; під назвою бесід на релігійну тематику улаштовуються національні свята. Крім того, саме з ініціативи церковного братства у містечку започатковуються сільськогосподарське, кредитове й споживче товариства, діяльність яких сягає далеко за межі їхніх офіційних статутів. Свідченням того, що кооперативні інституції знаходилися повністю під впливом українофілів, є й те, що священник Андрій Геращенко і волосний писар Яків Стенька на з’їзді діячів дрібного кредиту в 1912 році ратували за заснування фахового друкованого видання виключно українською мовою.
Про те, що він на початку ХХ ст. був одним із чільних провідників українського руху в Полтавському повіті, свідчить низка його публікацій у місцевому часописі «Хуторянин» та періодичні скарги місцевого пристава своєму начальству.
Зрозуміло, що тривати довго протистояння неблагонадійного священника з єпархією не могло. І коли Геращенкові забороняють служити у церквах, він стає учасником кооперативного, а відтак – національно-визвольного руху в краї.
Напередодні української революції 1917– 1921 років Андрій Геращенко значиться членом та керівником сільських кооперативів, сільськогосподарських товариств, через які намагається поширити ідеї національного відродження, автономії України. Ставши членом «Союзбанку» у Полтаві, Андрій Андрійович прагне захищати українські позиції, стає досить відомим у колах кооператорів на всеукраїнському рівні, долучається до видання популяризаційних видань українською мовою.
Він є фундатором Полтавського Губерніяльного Кредитового Союзу «Союзбанк», а згодом і членом його правління. Кредитовий союз, базу якого тоді творили сільські кредитові кооперативи, а фінанси складалися з копійок, зібраних з українських селян, «ширив українську літературу й друкував українські книжки, сприяв українським організаціям, утримував українські школи і т. ін.». Зважаючи на зростаючий авторитет, А. Геращенка обирають гласним Полтавського повітового і губерніяльного земства, і він публічно підтримує діяльність Української Центральної Ради та українських урядів. У 1918 році Геращенка призначають директором Полтавського відділу Всеукраїнського кредитового союзу «Українбанк», і на цій посаді він жертовно працює до приходу більшовиків.
У 1920 році, уже за більшовицької окупації, він очолив Полтавський повстанський комітет, штаб-квартира якого містилася у приміщенні «Союзбанку», координує свої дії з повстанськими загонами, надає їм матеріальну допомогу.
У грудні 1920 року заарештований Полтавською надзвичайною комісією, невдовзі розстріляний.
Про факт розстрілу колишнього священника сповістив громадськості місцевий часопис «Вісти-Известия» у грудні 1920 року. Більшовицька преса тоді не соромилася оприлюднювати списки так званих контрреволюціонерів та факти розправи над «ворогами революції», які закладали підвалини для українського державного життя – вільного від будь-якого політичного й національного гніту.
Зі шпальт вільної преси полтавці дізналися й про те, що син Андрія Андрійовича Геращенка, Віктор, загинув у бою з більшовиками під Крутами 29 січня 1918 року. Довідавшись про смерть сина-студента у бою під Крутами, він, перехрестившись, промовив: «Віктор вмер смертю хоробрих за Батьківщину. Він гідний син Батьківщини – це полегшує моє лихо».
Акти двох 22 січнів мають величезне історичне та виховне значення задля остаточного здобуття Україною своєї незалежності та захисту територіальної цілісності. Ці акти залишилися нам не просто як пам’ятки нашої героїчної доби. Протягом десятиліть на них покликалися учасники національно-визвольного руху в 1920–1960-х рр., й сьогодні вони надихають ЗСУ на боротьбу з нашим одвічним ворогом. Україна – це не є тільки сьогодні, це рівночасно і наше вчора, і наше завтра. Пам’ятаймо про це.