День, як правило, розпочинають з кави, а Алла Ісай – з купання у Ворсклі

Майже кожного ранку мені на очі потрапляє коротеньке відео, на якому жінка заходить у воду. Температура повітря з кожним днем то знижувалася, то піднімалася, а ранкове купання продовжувалося. На крайньому відео – 22 грудня – купалася під дощем. Особисто для мене люди, які наважуються купатися в грудні, – неабиякі сміливці.
Медики стверджують, що холодна вода – це стрес для організму, який, утім, за умови дотримання певних правил приносить користь (покращується робота серцево-судинної системи, зміцнюється імунітет та стійкість організму до застудних захворювань). Але це теорія, а що відчувають ті, хто перевірив це на практиці? Цікавість перемогла, і я поставила кілька запитань героїні відеороликів Аллі Ісай, жительці селища Білики Кобеляцької громади.
– Крайні роки ми всі живемо в стресі – коронавірус, війна, негативні новини. Важко було стримувати емоції, а холодна вода додала впевненості, бадьорості, сили. Я ніби підзаряджаюся, не втомлююся до закінчення робочого дня. Коли через певні обставини не купалася, то десь о 10-й годині ранку вже відчувала, що сили мене покидають, наступає апатія.
Пояснення цього стану дають медики: якщо стрес короткочасний, то він корисний. Занурення у крижану воду – це і є стрес (свого роду захисна реакція організму), під час якого виділяється гормон, який підвищує загальну опірність організму як до хронічних, так і простудних захворювань, дає заряд енергії, натхнення, настрою.
Нині чимало людей купаються на Водохреще. Як виявилося, про традицію згадали, щоб або «змити гріхи», або набратися здоров’я (вважається, що вода на свято стає цілющою). Але у цих тверджень є як прихильники, так і опоненти. Але і перші, й другі сходяться на тому, що до купань треба звикати поступово, починати треба влітку і не припиняти. Це найбільш гуманний спосіб привчати організм до низьких температур. Саме цього принципу й дотримується Алла Ісай, з якою познайомилися ближче.
– Я – корінна біличанка. Мама дуже хворіла, тому моїм вихованням, в основному, займався тато. Не дивно, що виросла таким собі хлопчиськом: їздила на велосипеді, займалася на турніку, грала в футбол і хокей. Навчилася в тата копати, рубати, паяти. Коли гостювала в дідуся з бабусею, могла і будку для собаки зробити, і клітки для кролів полагодити. Робила все з власної ініціативи, бо подобалося.
Буквально з перших днів навчання в Білицькій школі №1 прийняла доленосне рішення: бути вчителькою молодших класів. Ось таке враження справила на ученицю першого класу вчителька Валентина Яківна Панченко (світла їй пам’ять). Перший «досвід» здобула на молодших від себе мешканцях свого багатоквартирного будинку: навчила їх читати й писати.
Швидко промайнули шкільні роки, й прийшов час реалізувати мрію: закінчила Кременчуцьке педагогічне училище й заочно – Полтавський педагогічний університет, звісно ж, за спеціальністю «учителька молодших класів».
Рік відпрацювала за направленням у Нових Санжарах, а потім за сімейними обставинами повернулася в рідні Білики.
– Із 1986 року працюю в Білицькій школі №2, нині – філія «Білицька гімназія №2» Білицького ліцею №1. Навчальний заклад невеликий. У перший рік роботи в класі було 12 учнів. Зараз 10-й, ювілейний, набір, і теж 12 дівчаток і хлопчиків. Були й менші класи – по 6–8 діток.
Алла Іванівна пам’ятає всіх своїх випускників. Так, діти за цей час змінилися, стали більш технічно грамотними, сміливими, активними, відповідно, й педагогу треба постійно навчатися, підвищувати свій рівень, щоб навчально-виховний процес був цікавий, пізнавальний, результативний.
Її любові, уваги, турботи вистачає і на вихованців, і на чотирьох онуків, яких подарували донька Оксана й син В’ячеслав. Златослава і Богданчик живуть у Біликах, Вероніка й Ваня – у Кобеляках, але з радістю гостюють у бабусі, вивчають рідний край.
– З Ванею, приміром, організовували велосипедні подорожі селищем. Уявіть собі, на дитячому велосипеді він щодня проїжджав 8–13 кілометрів, слухав розповіді про вулиці й людей, визначні місця і природу. Під враженням від побаченого й почутого запропонував мамі аналогічно вивчати Кобеляки.
Алла Іванівна, як уже зазначалося, з дитячих років на «ти» з велосипедом. Раніше й до дітей та внуків у Кобеляки їздила на двоколісному транспорті. Зараз має електричний, тож поїздки стали більш комфортними, особливо в плані економії часу. Уранці це найголовніше!
– Аби не велосипед, я не встигала б уранці купатися в річці. Пам’ятаєте, яким спекотним було літо?! Ми кожного дня з подругою о 6-й ранку купалися на центральному пляжі Біликів. Там зустріли свою колишню вчительку історії Катерину Пилипівну Дендеберю, якій уже за 80. Для нас приємною несподіванкою стала її розповідь про те, що все літо приймає водні процедури, й нам порадила це робити.
Вересень теж виявився теплим, тому ранкової традиції не порушували. Але подруга Алли Іванівни не змогла купатися через відсутність часу, а вона поставила собі мету: до 1 жовтня. Минула ця дата, погода, настрій сприяли, тому визначила наступну: 1 листопада, згодом – і 1 грудня…
– Якось два дні не купалася, то виникла свого роду «ломка»: організм звик до зимових купань. Від плавання відмовилася раніше, лише відповідна кількість занурень.
Але й цього достатньо, щоб прийти до своїх «чомучок» сповненою сил, енергії, гарного настрою. Та це не єдине захоплення вчительки: вона любить читати, кататись на ковзанах (як з’явилася в Полтаві ковзанка, не пропускає нагоди). Літала на пароплані, без проблем осідлає коня, любить домашніх тварин.
Подорожі – теж одне із захоплень Алли Іванівни. Як тільки з’явилася така можливість (підросли власні діти) й стала подорожувати, в життя ввірвалося те, чого взагалі ніхто не чекав: коронавірус, війна. Та вірить, що настане мир і вона реалізує не тільки цю мрію, а ще й пірне з аквалангом, про що давно марить.
…Ходять чутки, що в Біликах є й інші прихильники купання в зимовій воді. Але Алла Ісай з ними не зустрічалася – можливо, в іншому місці моржують, можливо, в інший час. І це наводить на думку, що більшість розпочинає-таки день з філіжанки кави.