Державний архів Полтавської області: на шляху становлення та утвердження

Державний архів Полтавської області: на шляху становлення та утвердження

До 100-річчя з дня заснування

Архівна установа веде свій літопис із 9 серпня 1918 року, коли на розгляд 53 чергового земського зібрання губернська Народна Управа поставила питання про організацію історичного архіву Полтавщини. Було прийняте відповідне рішення про створення Центрального історичного архіву Полтавщини, затверджено кошторис архіву у сумі 22 920 рублів на рік. Газета “Известия Полтавского Совета рабочих депутатов” 14 лютого 1919 року опублікувала розпорядження Полтавської ради про те, що архіви усіх установ, як урядових, так і громадських, передаються у відання Центрального історичного архіву.

Назви змінювалися, завдання залишалося незмінним

Державний архів Полтавської області: на шляху становлення та утвердження
Костянтин Іванович Ляхович – перший завідувач центрального історичного архіву Полтавщини.

У повоєнний період головна архівна установа Полтавщини декілька разів змінювала свою назву. У червні 1926 року Полтавський губернський історичний архів перейменований у Полтавський крайовий історичний архів, на базі якого 1 березня 1932 року організовано Полтавський державний історичний архів. Після створення Полтавської області, 23 вересня 1937 року, він перейменований у Полтавський обласний історичний архів. 29 березня 1941 року була прийнята постанова Раднаркому СРСР “Про затвердження Положення про Державний архівний фонд Союзу РСР і мережу державних архівів СРСР”, відповідно до якої Полтавський обласний історичний архів отримав нову назву – Державний архів Полтавської області.
Та, незважаючи на часті зміни назв, головне завдання, задля якого створювалася архівна установа, залишалося незмінним – це “концентрація і схоронення важливих державних архівних документів, їх публікація, наукова розробка архівних документів, приведення документів у такий стан, щоб ними можна було користуватися як для обслуговування громадян, державних підприємств і установ довідковою роботою, так і для використання їх науковими робітниками для наукових праць”.
З моменту створення Центрального історичного архіву і до початку Другої світової війни установа була безструктурною. У 1918 році штат архіву затверджений у складі завідувача, його помічника, реєстратора – машиніста та служника.
Відповідно до звітів про стан архівної справи за 1932 рік штат архівної установи був наступний: директор, заступник директора, керівник організаційно-технічного сектору, наукові робітники, старші асистенти та асистенти, архівні техніки, секретар-рахівник, друкарка, прибиральниця та двірник. У цей період відбувається значна плинність кадрів, що обумовлена наступними причинами: усунення з роботи соціально чужих тодішній владі елементів; низький рівень заробітної плати; погані умови праці працівників (сирі підвальні приміщення).

Маховик репресій

Першим завідувачем Центрального історичного архіву був Костянтин Іванович Ляхович, зять письменника В. Г. Короленка, який організував збір архівних документів періоду 1917 – 1920 років та збереження їх під час частої зміни політичних режимів.
У 30-х роках минулого століття багато полтавських архівістів потрапили під жорна репресивної більшовицької машини. До “націоналістів” та “ворогів народу” тоді зараховували як керівників архівної установи, так і рядових працівників. За антирадянську агітацію був заарештований директор Центрального крайового історичного архіву Федір Андрійович Герасименко, виключений із партії у 1935 році та знятий з посади директора Полтавського державного історичного архіву Федір Леонтійович Блоха, репресовані полтавські архівісти Ганна Іванівна Алксніт, Михайло Михайлович Бужинський, Дмитро Демидович Граховецький, Іван Миронович Горіздра, Іван Іванович Ліщина-Мартиненко, Наталя Юстівна Мірза-Авак’янц, Володимир Олександрович Щепотьєв. Показовим у цьому контексті є наказ директора архіву від 04 березня 1934 року, відповідно до якого відомого полтавського історика-архівіста Михайла Михайловича Бужинського було звільнено з роботи “як буржуазного націоналіста, який у роботі архіву проводив націоналістичну лінію”, а молодшого асистента Григорія Олександровича Лебединського “знято з роботи як баласт та елемент класово-чуждого походження (син попа)”. Маховик репресій набирав обертів і у 1935 році, коли були звільнені молодший науковий працівник Олександра Миколаївна Васильєва, рахівник-завгосп Тимофій Афанасійович Корніліч та науково-технічний робітник Юскевич як “класово-чужді дворянські елементи”.
З моменту створення головна архівна установа Полтавщини не мала власної будівлі, придатної для зберігання документів. Причиною цього, на думку завідувача крайового історичного архіву Федора Герасименка, була недооцінка місцевою владою “політичного, практичного та наукового значення архіву та архівної справи взагалі, адже архіви покликані захистити від загибелі цінні архівні матеріали”. Відповідно до звітів про стан архівної справи за 1932 рік архівні приміщення були розташовані у Полтаві у десяти будівлях за адресами: вул. Комсомольська, 37 (юридична адреса), пл. Леніна, 2, вул. Леніна, 19, будинок міської ради, будинок та флігель Державного історичного музею, будинок профспілок, приміщення Хрестовоздвиженського монастиря, які не повною мірою відповідали встановленим вимогам (без опалення сирі підвальні приміщення). На вікнах встановлені грати, приміщення були оснащені протипожежними кранами, і лише два сховища – вогнегасниками. Як зазначав у зверненні від
2 лютого 1930 року до секретаріату Полтавського округового партійного комітету завідувач архіву Герасименко Ф.А.: “10 тисяч пудів архівних матеріалів систематично псуються та гинуть від вогкості …, а матеріали ці особливої ваги, бо вони є часто-густо єдиним джерелом для студіювання економічної, соціальної та політичної історії всього Лівобережжя і які використовують наукові робітники всієї України. Єдиним способом спасти ці матеріали від загибелі є перевозка їх до кращого помешкання, але такого помешкання архів не має”.
У 1935 році умови зберігання документів дещо покращились, архів розміщувався у п’яти пристосованих приміщеннях, які взимку опалювались. Стелажне обладнання – це старі дореволюційні стелажі, металеві стелажі та дерев’яні стелажі стандартних розмірів. Сховища були оснащені вогнегасниками та пожежними кранами з рукавами. Будівлі охоронялися сторожем, на озброєнні якого була гвинтівка.
На 1941 рік адміністрація Полтавського обласного державного архіву перебувала на вулиці Комсомольській, 37, а сховища, окрім цього будинку, були обладнані у приміщенні виконкому Полтавської обласної ради депутатів трудящих (Жовтнева площа,1).

В’язками, пудами, підводами

До середини 20-х років минулого століття в архіві було сконцентровано сотні цінних фондів із XVI століття. Документи на той час обліковувались як справами, в’язками, так і пудами та підводами. Окрім документів, тут також зберігалося 1804 назви історичної літератури та періодики. Наприклад, у 1925 році в архівній установі на обліку перебувало 1092 фонди, із них упорядковано було лише 400.
Величезну роботу у справі врятування та упорядкування документальних джерел у 20-х роках минулого століття проводили полтавські архівісти: ректор і професор Полтавського інституту народної освіти, він же завідувач Центрального історичного архіву І. Ф. Рибаков, завідувач Губарху, лектор Полтавського інституту народної освіти І. І. Ліщина-Мартиненко, директор Історичного архіву Ф. А. Герасименко, професор А. І. Козаченко, М. М. Бужинський.
Архів почали активно відвідувати науковці, представники органів місцевої влади, пересічні громадяни та висувати певні вимоги до надання архівних послуг. Тому архівісти вживали рішучих заходів щодо упорядкування архівних матеріалів з тим, аби ними могли користуватися усі бажаючі. У цей період були описані документи фонду полтавської меценатки Катерини Скаржинської, архіви князів Репніних та Кочубеїв, Полтавського губернського жандармського управління, Прокурора Полтавського окружного суду, Полтавського губернського правління, Полтавського цивільного губернатора, казенної палати тощо.
У повоєнний період не вистачало приміщень, де б можна було розмістити документи (площа сховищ складала усього 400 кв. м), тому документи лежали у штабелях навіть на підлозі. Незважаючи на труднощі із забезпеченням архіву приміщеннями для обладнання сховищ, архів нарощував темпи приймання документів на зберігання, і уже на початок 1941 року на обліку перебувало 1 677 пореволюційних та 728 дореволюційних фондів, більше 1 млн 500 тис. справ.
У перші пореволюційні роки завдання публікації архівних джерел практично не ставилось, бо у першу чергу архівні працівники повинні були сконцентрувати та описати документи. На першій республіканській нараді архівних працівників у Харкові 10 грудня 1924 року було прийнято рішення про видання Укрцентрархівом друкованого часопису “Архівна справа” (пізніше – “Радянський архів”, зараз – “Архіви України”). Авторами статей до згаданого часопису були архівісти Михайло Бужинський, Федір Герасименко, Микола Лятошинський, які популяризували архівні джерела Полтавського архіву.
У 1925 році у співробітництві з Комісією із вивчення історії профспілкового руху на Полтавщині за архівними документами був виданий збірник “1905 рік. Профрух на Полтавщині”. У цей же період світ побачили ще два збірники, у яких були використані архівні документи, – “1905 рік на Полтавщині” та “Збірник з історії ЛКСМУ на Полтавщині”. Видання вирізнялись тенденційним підбором документів, де подавалися відомості про діяльність місцевих компартійних осередків та більшовицьких діячів. Зазвичай документи публікувались частково і не оприлюднювалась інформація про політичні репресії 30-х років минулого століття та діяльність опозиційних до компартії політичних і громадських сил. Збірники складалися таким чином, щоб створити враження, ніби в роки революції та громадянської війни на Полтавщині діяла лише одна політична сила – більшовицька, яку активно підтримувало місцеве населення.

Заборона доступу “як окремим особам, так і всім установам…”

Початок 30-х років минулого століття означений посиленням політичних репресій, наступом сталіністів на архіви, що зберігали історичну правду, не зовсім зручну для компартійного керівництва. Як зазначалось на другому з’їзді архівних працівників у Харкові у 1931 році, “… публікація документів була тією ділянкою нашого історичного фронту, на якій найдовше затрималися ідеологи недобитків буржуазії”. У цей період Центральне архівне управління УСРР надсилає листа до крайових історичних архівів з вимогою заборонити допуск “як окремим особам, так і всім установам …до архівних матеріалів контрреволюційних урядів (генерального секретаріату, гетьманщини, директорії)”. Документи періоду українських національно-визвольних змагань 1917 – 1921 років з цього часу були закриті для вільного доступу, а використовувалися лише “для оперативної роботи відповідними оперативними органами”. З цього часу активізувався процес засекречування документів, а більшовицька влада встановила тотальний контроль за архівними установами, негласно заборонивши повноцінну публікацію архівних збірників. Тому на зміну науковим дослідженням приходять дрібні газетні публікації, що працюють на агітаційну більшовицьку машину. Архівні документи найактивніше популяризувалися у газеті “Більшовик Полтавщини”, де архівісти публікували статті про боротьбу з релігією та неписьменністю, солдатське повстання у Кременчуці 1916 році, діяльність комнезамів. Науково-видавнича робота не проводилась. Наприклад, у акті обстеження обласного історичного архіву за 1939 рік зазначалось, що план з наукової роботи не виконаний, оскільки штат наукових працівників був не укомплектований, а у газеті “Більшовик Полтавщини” опублікована всього одна підбірка архівних документів про “ганебне минуле Полтавської губернії, безправ’я трудящих у дворянській Полтавщині”.
Період становлення був складний і трагічний для архівної установи Полтавщини: відсутність належного фінансування, яке б дозволило створити відповідну матеріально-технічну базу; політичні репресії, які безжально знищили плеяду відомих полтавських архівістів; перетворення архіву у режимний заклад, повністю підконтрольний органам НКВС. Однак навіть за таких непростих обставин напередодні Другої світової війни Державний архів Полтавської області був однією із найбільших на теренах України документальних скарбниць, а його колектив усвідомлював, що архівний документ – це свідок минулого, світло істини, пам’ять, а для того, щоб пам’ять залишалась живою, їй потрібен догляд і піклування.

Валентина ГУДИМ
Директор Державного архіву Полтавської області, заслужений працівник культури України

Поділися:
  • 67
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
    67
    Shares

Добавить комментарий