Затишне свято творчої уяви подарувала краянам у Полтавському літературно-меморіальному музеї Івана Петровича Котляревського письменниця і художниця, кандидатка філологічних наук, перекладачка Тетяна ЛУНЬОВА (псевдо – Тетяна Горицвіт). Дійство мало свій неповторний шарм – на запрошених до музею майстрів пензля чекав сюрприз від пані Тетяни у вигляді есе за їхніми творами, і всім було цікаво спостерігати, як же вони відгукнуться про ці «Діалоги лінії і слова».
Налаштовуючи аудиторію на відповідний настрій, магічний місток між образотворчим мистецтвом і літературою допомагала віднайти ведуча творчого вечора, старший науковий співробітник музею Валентина Скриль. І, звісно, що одним із берегів цього уявного переходу між двома творчими світами була безсмертна спадщина Івана Петровича Котляревського.
– Кожен вид мистецтва вибирає свої способи образотворення. У письменників і поетів це слово. У художників – фарби і пензлі… Поговоримо про натюрморт, – запропонувала Валентина Скриль. – Усім відома «перлина» Полтавського художнього музею – картина Клари Петерс «Сніданок». А давайте подивимось, як звучить натюрморт в «Енеїді» Котляревського: «Тут їли різнії потрави, І все з полив’яних мисок, І самі гарнії приправи З нових кленових тарілок: Свинячу голову до хріну І локшину на переміну, Потім з підливою індик; На закуску куліш і кашу, Лемішку, зубці, путрю, квашу І з маком медовий шулик…»
Задумане для гостей дійство в музеї Тетяна Луньова вибудувала як своєрідну п’єсу (і це данина шани Котляревському-драматургу) – умовні червоні театральні завіси, пролог, перша і друга дії… Присутні разом згадали про легендарний щит Ахілла в античному епосі, який за описами Гомера намагалися відтворити, візуалізувати митці та дослідники. Перейнялися філософськими й мистецтвознавчими підходами щодо способів взаємодії між різними видами мистецтва, між словесним і візуальним образом – від повної їх спорідненості до кардинальної відмінності й, нарешті, до можливості певного діалогу між ними…
«Я хочу залучити вас до діалогу образу і слова», – цією реплікою Тетяна Луньова запросила аудиторію до другої дії творчого вечора. На встановленому в залі екрані засвітилося ніжністю і печаллю обличчя красуні – портрет Ганни Закревської роботи Тараса Григоровича Шевченка. І пані Тетяна поділилася з присутніми усім сокровенним, що побачила в очах молодої дружини поміщика Платона Закревського, – прочитавши своє есе «Сльоза Ганни Закревської».
Відтак на екрані з’являлися зображення робіт сучасних відомих українських художників-полтавців – Миколи Підгорного («Європа молода. Спаси та збережи»), Юрія Самойленка («Святий Лука»), Дениса Городничого («Прабатьківщина»), Віктора Володька («У Лісабоні», «Церква Святої Анни), й Тетяна Луньова продовжувала своє чародійство за посередництва авторської есеїстики. Іноді навіть навпаки – запрошувала уявити і зрозуміти художнє полотно за самим текстом.
Згаданий образ Святого Луки роботи заслуженого діяча мистецтв України, голови обласної організації Національної спілки художників України Юрія Самойленка Тетяна Горицвіт перевтілювала у слово, зокрема, такими рядками, думками: «На картині, яка зображує Святого Луку, багато білого. Біле волосся немолодого чоловіка – роки послуху, глибока мудрість, виважений аскетизм. Чисті білки очей увиразнюють упевненість і строгість, висловлені глибоким синім поглядом. Білі нігті й уся рука – якісь нетутешні, до справ мирських непричетні. Біла фарба пензлика – створення речей у земному світі за замислом Божим. Білі відблиски німба пречистого – тонкі коливання в ноосфері…»
– У пані Тетяни є всі можливості поєднувати розуміння слова і лінії – вона є членом Національної спілки художників України, мистецтвознавцем, – наголосив у своєму відгуку на есе Юрій Самойленко. – Вона старається заглибитися в роботу художника і зрозуміти його. Не нав’язувати свій погляд, а інтерпретувати, розвинути. З одного боку, мистецтво живопису дійсно не можна передати літературною мовою, а з іншого – коли задум художника поєднується із розумінням глядача, це вже, мабуть, певна співпраця, співавторство.
Заслужений художник України Микола Підгорний зізнався, що одне з найпоширеніших питань, яке чує від шанувальників живопису біля своїх картин: «Що ви хотіли тут сказати?». І відповідь майстра завжди однакова: «Те, що ви побачили».
За повну гармонію емоцій і за те, що «побачила» навіть більше за нього самого, Тетяні Луньовій подякував художник Денис Городничий, з картини якого посеред музейної зали біліла українська хата, височіло голубе небо і сяяли квіти-соняхи.
Діалог, що відбувся, відкрив, за словами Тетяни Луньової, іще більше площин для її творчих пошуків.
Вікторія КОРНЄВА
“Зоря Полтавщини”