«Я дуже добре пам’ятаю свого діда – чудового сім’янина, надзвичайно доброзичливу людину, невтомного трудівника і водночас справжнього чоловіка залізної волі, непримиренного до несправедливості. Якщо щось сказав чи вирішив – тільки так і повинно бути. Але про його воєнне минуле навіть гадки не мав, бо тема Другої світової у нашій родині чомусь довгий час була закритою. Про те, що мій дід є одним із легендарних героїв війни, я дізнався лише після його смерті, у 1984 році. Саме тоді мені до рук потрапила книга М. П. Девятаєва та А. М. Хорунжого «Втеча з острова Узедом». Від своєї матері я дізнався, що та книга – і про мого діда теж…»
Із розповіді мешканця Лутовинівки Козельщинського району
Олега КАБАЧЕНКА.
Сказати, що я була вражена таким відкриттям, – це нічого не сказати. Ще зі школи пам’ятаю розповіді на уроках історії про знамениту втечу з нацистського концтабору смерті групи полонених під керівництвом льотчика Михайла Девятаєва на викраденому німецькому літаку найновішої секретної моделі. Серед утікачів було троє офіцерів, із яких один – наш земляк, гадячанин Михайло Олексійович Ємець, він же – дід мого односельця Олега Кабаченка! Воістину світ тісний…
Онук знає про героїчне минуле свого діда переважно з воєнних мемуарів, бо дід Михайло внукам нічого такого не розповідав.
Можливо, більше знала мама Олега, Валентина Михайлівна, але вона, на жаль, пішла в інший світ. На щастя, Михайло Ємець, вихованець дитячого будинку, був багатодітним батьком і виростив аж шістьох прекрасних дітей.
Тож було кому розповісти про батька. Мені пощастило поспілкуватися з Олексієм Михайловичем Ємцем, сином нашого героя. Слухала його розповідь і не могла повірити, що це – про одну й ту ж людину. З одного боку – простий селянин, скромний трудівник. З іншого – мало не супермен, крутіший, ніж у кіно…
Від піонервожатого – до партизанського комісара
Народився Михайло Ємець 1910 року в Гадячі. Ще в дитинстві залишився без батьків, тому і виховувався у сиротинці. Після випуску з дитячого будинку закінчив педагогічну школу і працював за розподілом на Сумщині піонервожатим у школі. Потім, знову ж таки за направленням, – комсомольська новобудова аж у Красноярському краї. Служба в армії, повернення в Україну. Працював Михайло бригадиром машинно-тракторної станції, а згодом молодого, грамотного й ініціативного комсомольця – таких кадрів небагато було на той час – запросили у районний комітет партії інструктором.
Налагоджувалося і сімейне життя: у 1939 році Михайло одружився, згодом у молодій родині з’явилася дочка Валентина (мати мого нинішнього односельця Олега Кабаченка). У 1941 році народилася ще одна донечка… І було б життя щасливим, якби не війна.
За словами Олексія Михайловича Ємця, його батька як працівника райкому залишили в тилу для підпільної партизанської роботи. Трішки інакше розповідає історію Михайла Ємця Ілля Вєтров, колишній партизан, у своїй книзі спогадів «В лісах під Новомосковськом. Нотатки партизана» (1968 р., видавництво «Промінь», Дніпропетровськ): «Бойовий, відчайдушний комісар був в орлівщанському загоні. У лісі з’явився недавно, прийшов із Сумщини, звідки не встиг евакуюватися. Думав спочатку фронт перейти, потім вирішив залишитися партизанити. Дістався Дніпра, до Пантелеймона Жученка.
У Ємця була зустріч із комісаром Мазниченком.
– Давно тут?
– Третій тиждень, – почав відповідати Ємець.
– А до цього де був?
– На річці Пслі.
Георгій Степанович схвально кивнув. Потім додав:
– Давай розповідай усе по порядку. Хто такий будеш?
Ємець помовчав, усміхнувся і сказав:
– Як це – хто буду? Радянська людина, комуніст. Ось мій партійний квиток. Вправним рухом складаного ножа розпоров підкладку і дістав червону книжечку. Мазниченко уважно роздивився її.
– Все, як треба, – зауважив він, – фотографія, печатка, підпис секретаря райкому. Членські внески сплачені, як і належить, по червень включно. Ну що ж, перевіримо товариша у бою. Поки передамо його орлівщанам.
Засмучувала недовіра оточуючих. Та Михайло Ємець був справжнім комуністом, розумів, що час тривожний, треба придивлятися до кожної людини. Минув місяць, і підозри на адресу Ємця розвіялися. У цьому трохи сором’язливому молодому чоловікові зі смаглявим обличчям ховалося невичерпне джерело енергії, сміливості, ненависті до фашистів. Командування почало доручати Ємцю відповідальні завдання, і він їх із честю виконував. Коли потрібно було підібрати орлівщанам комісара, вибір відразу зупинився на Михайлові Ємцю. Рішення було правильне…»
У «Вікіпедії» є стаття про Михайла Ємця, але біографічні дані надто скупі. Там я прочитала про те, що наш земляк також воював у партизанському загоні Сидора Артемовича Ковпака. А у 1943 році партизан зрадили; Михайла гітлерівці захопили у полон і відправили до Німеччини на таємний острів Узедом у концтабір, де Вермахт випробовував ракетну зброю «Фау-1» і «Фау-2». Такої «честі» Ємець удостоївся тому, що був «політичним», мав офіцерське звання, а це робило його особливо небезпечним злочинцем в очах ворога. Адже це був табір смерті, звідки вороття не було.
Острів жахіть
– Батькову історію я знав іще тоді, як ходив у четвертий чи п’ятий клас, – згадує Олексій Михайлович. – Він не дуже любив про це розказувати. Його разом з іншими «політичними» відправили на острів Узедом, де розробляли ракети «Фау-1» і «Фау-2». Сам острів був красивий, облаштований, на ньому зведено багато споруд для обслуговування аеродрому, а також будинки… Ракети випускали зі спеціальних шахт. Над виробництвом ракет працювали тисячі військових спеціалістів. А в’язнів концтабору використовували як робочу силу. Крім того, у металевих бараках полоненим робили всілякі операції, над ними проводили досліди. Там було все у крові, знущалися з людей – страшно!
Так, згадувати все це було занадто боляче, тож і не дивно, що Михайло Олексійович намагався сховати ці спогади у найдальший куточок пам’яті. У бараках не було ніякого тепла, тільки голі нари. Холодно, голодно. Полонені – молоді чоловіки – важили не більше 40 кілограмів; збереглися фото тих часів, де в’язні виснажені до тієї міри, що від них лишилася тільки випнута грудна клітка, наче пральна дошка… Навколо – море, вітри, протяги, дощі. Прийдуть в’язні зі своєї каторги, щось десь робили під дощем, у багнюці, одяг мокрий, до ранку на тілі в кого висохне, в кого – ні…
Їсти майже не давали. Якось трапився випадок: принесли 200 порцій, кожен мав узяти свій пайок і відійти. Хтось ухопив дві порції, а останній підійшов – йому їжі немає. То наглядачі всіх вишикували і били до тих пір, що ні сісти, ні встати…
А взагалі система покарань була такою: самі наглядачі не били тих, хто проштрафився, а примушували це робити однокамерників. Коли ж той, що б’є, начебто й захоче пожаліти покараного товариша по нещастю, вдарить легенько-тихенько, то наглядачі за цим уважно стежили. Коли помітять такий «непорядок», то так віддухопелять, що людина просто помирала.
Ось такий був табір. І такими силами виробляли новітні ракети. Німці намагалися якомога швидше їх випробувати і запустити в дію, бо на той час це була секретна і надсучасна зброя. Якби вони їх випустили раніше від американців, хтозна, як би закінчилася Друга світова війна… Але гітлерівським планам не судилося збутися. Тому що 8 лютого 1945 року 10 виснажених, змучених, але сильних духом полонених здійснили свій безпрецедентний політ.
Втеча з пекла
З-поміж майже 100 тисяч полонених ці десятеро познайомилися між собою. Не так то було просто спілкуватися, але їм вдавалося. Їхня бригада займалася тим, що засипала вирви на аеродромі після невдалих запусків ракет, які падали і вибухали. Щоразу, йдучи з аеродрому до бараків, хлопці бачили літаки, що стояли в ангарах, і загорілися думкою: от би захопити один із них і дременути звідси!
Михайло Ємець знав, що у їхній бригаді є справжній льотчик – Михайло Девятаєв. Бо якось збалакалися з ним, хто відкіля, то виявилося, що вони мало не земляки: Ємець сказав, що сам із Сумщини, а Девятаєва якраз на Сумщині збили німці, так і потрапив сюди у полон…
Бригада почала готуватися до здійснення свого задуму. Девятаєва як головну фігуру трохи підгодовували, кожен давав йому шматочок від своєї порції – скількись там грамів хліба з тирсою… І паралельно, займаючись своїми прямими обов’язками на аеродромі, якось примудрялися заглядати у ті літаки, що стояли розбиті, потрощені, потроху вивчали їхнє обладнання, влаштування…
І 8 лютого 1945 року настав «час ікс». Хлопці, як зазвичай, відпрацювали на аеродромі, і наглядач вів їх на обід. Відчайдухи заздалегідь намітили для втечі літак начальника табору, де було встановлено обладнання для випробування ракет, – сильну, сучасну машину. Тож сказали своєму конвоїрові, що їм надійшов наказ від старшого засипати ями в тому ангарі, бо, буцімто, має бути якась термінова перевірка. Той повірив. Група зайшла в ангар, убила конвоїра. А потім почалося найважче: голодним, знесиленим, змученим тяжкою роботою полоненим потрібно було якось залізти до літака. Хоча всі ролі й обов’язки хлопці розподілили між собою заздалегідь, але забратися в літак виявилося майже нереально… Ледве залізли, а завести – не заведуть, бо підсіли акумулятори. Притягли інші, завели двигун з горем пополам. Злітна смуга до моря простяглася. Хлопці розігнали машину, а вона не злітає! Розвертаються – і знов по колу, на другий заход пішли… Девятаєв і Ємець уже згодом згадували, що спроба вдалася аж за третім разом. Усі гуртом вирішили: будь те, що буде, однаково це острів смерті, звідти ніхто живим не виходив, тож спрямували літак на море; тоді комусь дійшло втрьох чи вчотирьох якусь там рейку натиснути на себе – і літак відірвався від землі, полетів!
Цей острів охоронявся й на землі, й у повітрі. Хлопцям казали, як тільки привезли туди: про втечу навіть не думайте. Острів посеред Балтійського моря, куди там тікати? Звідси хіба птах злетить. Але не так воно вийшло, як німці думали. Щоправда, вони не дуже й думали. Тоді якраз усі офіцери й наглядачі на обід зібралися. То вони не відразу й кинулися, стоять сміються: руські граються чи що? Лише згодом збагнули, розпочали погоню, обстрілювали з зеніток… Але нашим пощастило. Хоча не було ніякої навігації, жодної мапи – орієнтувалися по сонцю. Так і перелетіли лінію фронту.
Урочистих фанфар не було
А за лінією фронту їх знову зустріли обстріли зеніток, тільки вже своїх. Та це й було цілком зрозуміло, адже у небі з’явився німецький літак зі свастикою на крилах…
…Коли вони розповідали свою історію, їм просто не вірили, думали, що це «заслані козачки». Надто вже неймовірним здавалося все почуте. Точ і поставилися до втікачів як до зрадників, дуже довго перевіряли. Інформація про острів довгий час була засекречена, ніхто нічого про нього не знав. А потім розвідка таки підтвердила інформацію в’язнів-утікачів, і до острова направили бомбардувальника…
Тим часом утікачів підлікували, і сімох із них, рядових, відправили у штрафбат. Живим повернувся звідти лише один – Федір Адамов із Краснодарського краю.
– Я собі й досі думаю: навіщо тих семеро чоловік було відправляти у штрафбат? – розмірковує Олексій Ємець. – Невже не видно було, які вони? Виснажені, голодні, худі – живі скелети. Куди там їм було якусь розвідку робити!
Трьох офіцерів – Михайла Девятаєва, Михайла Ємця та Івана Кривоногова – до бойових дій не допустили, вони чекали на підтвердження своїх офіцерських звань. Колишніх полонених перевіряли до завершення війни і ще кілька років по тому, адже Ємець, окрім того, що був офіцером, то ще й у райкомі працював.
Так тривало до 1957 року, коли про незвичайних героїв дізнався творець ракетно-космічної техніки Сергій Корольов (який, до речі, свого часу теж був в’язнем, тільки сталінських таборів), призначений керувати радянською програмою з освоєння німецької ракетної техніки. Він розшукав Девятаєва і домігся, щоб той був його «гідом» під час поїздки на Узедом. Це допомогло розробкам найсучаснішої зброї (першу радянську ракету Р-1 фактично скопіювали з німецької «Фау-2»). А Корольов особисто подав клопотання, щоб «опальному» льотчику присвоїли звання Героя Радянського Союзу. Тоді ж нагородили і Михайла Ємця – орденом Вітчизняної війни.
«Прокинулися знаменитими»
Олексій Ємець згадує, що до 1957 року ніхто нікуди його батька не запрошував. Та Михайло нічого про війну і не розповідав. Працював у колгоспі на рядових посадах, не цурався ніякої роботи. І мовчав. Аж раптом його й інших втікачів з Узедома викликали до Москви для нагородження. Після повернення Михайла Ємця додому зі столиці усі нарешті дізналися про легендарну втечу з полону, про значення цього вчинку для вітчизняного ракетобудування. І замовкли любителі похвалитися своїми «подвигами», які справжньої війни й близько не бачили.
Утім, у житті Михайла Ємця мало що змінилося. Адже він звик працювати сумлінно на будь-якій посаді. Після 1957 року призначили його інспектором по заготівлі сільгосппродукції. Жив у Бірках Котелевського району і ходив на роботу пішки майже 5 кілометрів лісом. Рано-вранці йде, пізно повертається… Потім був у рідному селі бригадиром рільничої бригади і навіть головою місцевої сільської ради. Війна залишила по собі багато вдів, яким треба було кудись звертатися за допомогою, то Михайло Олексійович нікому не відмовляв, допомагав землякам усім, чим міг. Умів тримати дисципліну, владнати будь-які суперечки – через це йому постійно доручали вести колгоспні збори. Односельці знали Михайла Ємця як безкомпромісну та сміливу людину, що не терпить несправедливості та брехні.
До основної роботи Михайла Ємця додалася ще й військово-патріотична: адже його почали кликати на зустрічі зі школярами, молоддю. У 1960-х роках у Бірки завітав бойовий побратим Ємця – Михайло Девятаєв. Тоді вони удвох на запрошення земляків побували у Великобагачанському районі, у Кременчуці та Комсомольську, зустрічалися з трудовими колективами та учнівською молоддю, розповідали про свій доленосний політ.
Попри все це Михайло Олексійович увесь час залишався надзвичайно скромною людиною. Його діти самі досягали успіхів у житті, не користуючись фронтовим минулим свого батька.
– Він не вихвалявся своїм подвигом, вважав, що просто доля так склалася, – говорить Олексій Михайлович. – Авжеж, у кожного своя доля у житті. У батька – така. У таборі було майже сто тисяч полонених, і з них лише десятеро ризикнули втекти…
Нині нащадки легендарної десятки підтримують зв’язки – добре, що у вік інтернет-технологій це не проблема. На 100-річчя від дня народження Михайла Ємця, у 2010 році, до Гадяча приїздив із Кубані син Федора Адамова. Стараннями племінників Трохима Сердюкова – одного з героїв героїчної втечі – Михайла і Сергія Сердюкових в усіх населених пунктах, де до війни жили в’язні, що втекли з фашистського пекла, встановлені такі пам’ятні знаки, зокрема у Полтаві, в авіамістечку, і в Гадячі. Це маленька вдячність нащадків героїв за їхні заслуги перед своєю країною та її народом.
Надія ЛИТВИН.