Вакуленко з сином та внучкою

Династія з художнього ліцею

Творчу родину Вакуленків – викладачів професійного художнього ліцею – добре знають у Решетилівці і, певно, в усій Полтавщині та за її межами.
Свої доробки – килими, гобелени, вишивки, пошитий та оздоблений одяг, різьблені й інші вироби – родина не раз представляла на виставках у Полтаві, на фестивалі “Решетилівська весна”, інших обласних, всеукраїнських, міжнародних фестивалях, конкурсах, ярмарках народних промислів. Речі, зроблені вмілими руками членів цієї сім’ї та за їхньою участю, прикрашають міжнародні установи, музейні та приватні колекції України, Франції, Канади, США, Австралії.
Заслужений майстер народної творчості, член Національної спілки майстрів народного мистецтва України Надія Вакуленко родом з Бокиївки Хмельницької області. На Полтавщину приїхала після восьмого класу – вступати в місцеве художнє училище. Оголошення 15-річна школярка побачила в газеті й не злякалася далекої дороги.
– З дитинства пам’ятаю, у нас в домі завжди займалися творчістю, – розповідає Надія Вікторівна. – Батько мій був професійним фотографом. А тоді, в 1960–70-ті роки, фотографи були ретушерами й трохи художниками. Мама в’язала, шила, вишивала, постійно щось робила з мотками ниток, клаптиками тканини. То і я змалечку рукоділлям займалася. У нас збиралися жінки на посиденьки, разом подушки робили, шкатулочки обшивали та оздоблювали, килимочки маленькі плели…
– Коли ми з мамою приїхали в Решетилівку і прийшли в училище, голова приймальної комісії сказала, що група на килимарство вже набрана. Запропонувала йти на вишивку. Було певне розчарування, подумала: “Та що я хрестиком не вмію вишивати?..”
Вперше побачивши речі, що зберігаються в музеї профтехучилища, Надія закохалася в полтавську вишивку, яка стала її професією. Освоїла і передає своїм учням різноманітні способи. Більше 30 років навчає ручній вишивці. Решетилівський бренд “білим по білому”, котрий поєднує кілька різних технік, торік був внесений до національного переліку нематеріальної спадщини України. Надія Вакуленко з колегами працює над тим, щоб унікальну решетилівську техніку внесли до світового списку ЮНЕСКО. Є в її доробку сукні, блузи, сорочки, рушники, скатертини, фіранки, дитячі речі.
Закінчивши відділ ручної і машинної вишивки Решетилівського художнього училища з червоним дипломом, разом з кількома іншими випускницями Надія поїхала вступати у Вижницьке училище прикладного мистецтва. З ними поїхав місцевий хлопець Сергій – майбутній чоловік Надії. Повернувшись із армії, юнак хотів здобути професію, і йому порадили теж поїхати з дівчатами.
– Разом ми закінчили навчання у Вижниці за фахом художників, я – майстра вишивки, а він – майстра килимарства, і повернулися до Решетилівки викладати, – каже Надія Вакуленко.
Сергій Володимирович – теж член Національної спілки майстрів народного мистецтва, художник, килимар. Донедавна, до виходу на заслужений відпочинок, працював у художньому ліцеї.
Від матері й батька захоплення народними ремеслами перейняли донька Юлія та син Олександр, теж викладачі ліцею. Дівчина займається ткацтвом, килимарством, шиє, вишиває. Старший брат володіє техніками живопису, вишивання, різьблення по дереву. Обоє – лауреати президентської стипендії для молодих майстрів народного мистецтва. Часто батьки і діти – учасники спільних сімейних виставок.
При художньому ліцеї Решетилівки діє модельна агенція. Учні створюють і демонструють власноруч зроблені речі. Опікується цією справою мама, Надія Вікторівна. Допомагає – як модельєр і модель – донька.
– Наші діти – випускники рідного художнього ліцею. Юля згодом закінчила Київський університет технологій та дизайну, недавно поїхала працювати в Польщу. Саша, як і я, випускник Полтавського педагогічного університету, – говорить з гордістю мама. – Викладає дітям спецдисципліни, проводить майстер-класи. Тільки досі неодружений, і це мене бентежить…
Поки що у Надії Вікторівни і Сергія Володимировича одна внучка, 9-річна Анечка-Ганнуся, Юлина донька.
Дитина, каже бабуся, дуже творча, активна та водночас – посидюча. Як почне щось робити – не встане, поки не доробить. Ліпить із пластиліну, шиє вбрання для ляльок, плете браслетики із шнурочків… Був випадок на виставці, спитали її поважні гості: “Продаєш свої браслетики?” Вона знизала плечима: “Продаю”. “Почім?” – “Тридцять гривень”, – сказала навмання, бо ж і не думала продавати. Ті дістають по п’ятдесят. Радості було! Навіть не в гривнях діло, а в тому, що речі, які виготовила сама, сподобались людям. Заробила власною працею. Це дуже важливо – отримати визнання.
Тож творча династія Вакуленків матиме продовження.

Ганна ЯЛОВЕГІНА
“Зоря Полтавщини”

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий