Зима 1918–1919 років, вірогідно, – це один із найнасиченіших на події періодів Української революції. Цей невеличкий відрізок часу увібрав у себе і заміну політичного режиму Павла Скоропадського Директорією, і дієві кроки уже нової влади, сплановані на об’єднання українських земель, і проведення подальших реформ задля розбудови Української Народної Республіки, і визначення зовнішньополітичних пріоритетів, і запеклу боротьбу з підступним ворогом. Поряд з політичними та економічними проектами на порядок денний виносилися питання, що й для сучасних українців є доволі актуальними. Зокрема особливості ведення гібридної війни з Росією, корупції, церковної автокефалії, української мови, біженців.
Тож у даній статті спробуємо висвітлити найважливіші події, що відбувалися в Україні взимку 1918–1919 років, та віддати належне тим достойникам, хто продовжував як у столиці, так і на периферії розбудовувати соборну і незалежну Україну в надзвичайно складних умовах політичного протистояння та військової агресії.
«…Лише класам працюючим – робітництву і селянству»
Влада гетьмана Павла Скоропадського, підтримувана німецькою та австро-угорською військовою присутністю, не протрималася й повних 7 місяців. Тож восени 1918 року, після поразки країн Четверного союзу в Першій світовій війні, заміна гетьманської влади на іншу залежала лише від часу та згуртованих дій опозиційних сил. Останньою краплею, що зрештою переповнила чашу терпіння опозиціонерів, які на початковому етапі виступали під об’єднаним прапором Українського Національного Союзу, стали згортання гетьманським урядом державницького курсу та переорієнтація на федерацію з «білою» Росією. Відтак у руках українських патріотів для подальшої збройної боротьби з’явився ще один дуже важливий козир (зрада національних інтересів), яким гріх було не скористатися у тих умовах.
Під час свого створення Директорія організувалася як орган для керівництва протигетьманським повстанням, підзвітний Українському Національному Союзові. Але вже у першій своїй відозві від 15 листопада 1918 року вона іменує себе так: «Ми, Директорія самостійної Народної Республіки». А в Декларації від 26 грудня 1918 року титулує себе як «Верховна влада Української Народної Республіки». На початковому етапі це був дійсно колегіальний орган, створений у дусі Французької революції, засновниками якого стали люди різних політичних переконань: Володимир Винниченко (голова), Симон Петлюра (есдек), Опанас Андрієвський (соціаліст-самостійник), Андрій Макаренко (безпартійний), Федір Швець (представник есерів та «Селянської спілки»). Усі вони були досить молодими (не старшими 40 років), амбітними людьми.
Завдання, що постали тоді перед новою владою, не були легкими. Як зовнішня, так і внутрішня ситуація в Україні упродовж останніх місяців швидко змінювалася, і далеко не в кращий бік. Тому серед першочергових завдань Директорії було створення дієвого українського уряду Ради Народних Міністрів, вироблення нового економічного курсу розвитку країни та пошук союзників у Європі.
24 грудня 1918 року за національним та партійним принципами було затверджено склад постійного українського уряду УНР В. Чехівського, а 26 грудня 1918 року вже з’явилася Декларація Директорії УНР, у якій, зокрема, зазначалося, що Постановою 9 грудня Директорія відмінила всі закони і постанови гетьманського уряду в сфері робітничої політики, а також усі закони і постанови, що були направлені проти інтересів трудящих класів і шкідливі для всього громадянства. Відповідно до Декларації право управління й порядкування краєм повинно було належати тільки тим класам, які творять матеріальні та духовні цінності, а саме – «лише класам працюючим – робітництву й селянству». Вищим органом влади у такій республіці мав стати Конгрес трудового народу України – революційне представництво організованих працюючих мас. Обіцялося, що саме Конгрес «матиме всі верховні права і повновласність рішати всі питання соціального, економічного та політичного життя Республіки».
Перші кроки Директорії
Намагаючись дотримуватися європейських, демократичних принципів, Директорія водночас не бажала відмовлятися від уже звичного народоправчого (соціалістичного) шляху розвитку. Все попереднє, гетьманське швидко відходило у небуття; перекреслювалися нанівець навіть очевидні здобутки, передовсім у площині створення системи державного управління та академічних, науково-освітніх, культурно-просвітніх установ. Існував навіть проект ліквідації Української академії наук «як витвору гетьманату».
Є відомості, що чи не першими кроками Директорії як у Києві, так і на місцях, було вирішення мовного питання. Так, 18 грудня 1918 року було видано Обіжник Комісара Міністерства Внутрішніх Справ УНР «Про вживання української мови в державних установах». За задумом влади, лише державними установами мовне питання не обмежувалося: усі оголошення та вивіски, виготовлені російською мовою, мали бути замінені упродовж двох тижнів.
Один із наказів військового коменданта м. Полтави та Полтавського повіту Лихнякевича від 20 грудня 1918 року свідчив про широке запровадження української мови на підвладній йому території. Відповідно до наказу, усі написи на вивісках, де б вони не були, назви вулиць, написи на дверях, воротях громадських і приватних установ необхідно було змінити на написи українські (терміном виконання наказу було визначено 7 січня 1919 року). У контексті впровадження мовної політики 1 січня 1919 року Директорія затвердила ухвалений Радою Народних Міністрів закон «Про державну мову в УНР». У ньому, зокрема, зазначалося: «Державною мовою в Українській Народній Республіці вважається українська мова. Через те вона обов’язкова для вжитку в армії, флоті і усіх урядових та загальних громадських публічноправних установах». Водночас приватним особам дозволялося звертатися до державних установ своєю мовою.
У січні 1919 року були також прийняті інші важливі закони: про українську грошову одиницю, про створення народної міліції, про вищий уряд Української автокефальної православної церкви.
Від початку української революції питання створення автокефальної православної церкви неодноразово розглядалося не тільки на єпархіальних з’їздах духовенства і мирян, а й у владних кабінетах. Але конкретні кроки було зроблено лише взимку 1919 року. Так, ухвалений закон визначав, що Верховна церковна влада в Україні позбавляється будь-якого впливу Російської церкви і переходить до Всеукраїнського церковного собору. Міністром культів українського уряду І. Липою негайно була розпочата підготовча робота щодо скликання Собору, водночас окрема комісія працювала над проектом Статуту Автокефальної Української Церкви.
«Однині воєдино зливаються століттями одірвані одна від одної частини єдиної України…»
Та найвагомішою подією зими 1919 року, безумовно, став день проголошення Акта Злуки Української Народної Республіки (УНР) та Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР). 3 січня 1919 року в Станіславові (нині Івано-Франківську) на сесії УНРади була підписана Ухвала про злуку, а 22 січня 1919 року на Софійській площі у Києві під час урочистостей уряд Директорії проголосив свій Універсал: «Однині воєдино зливаються століттями одірвані одна від одної частини єдиної України – Західноукраїнська Народна Республіка (Галичина, Буковина і Угорська Україна) і Наддніпрянська Велика Україна». Акт Соборності (Акт Злуки) було проголошено у присутності очільників УНР, урядової делегації ЗУНР, делегатів Трудового Конгресу, дипломатичного корпусу, генералітету армії УНР, січових стрільців, великої кількості пересічного люду. Відбулася подія, про яку століттями мріяли мільйони українців, заради якої віддавали своє життя.
Але, щоб зрозуміти, в яких умовах розбудовувалася тоді УНР, наведемо кілька важливих фактів. Далеко не всі прошарки населення були у захваті від політичного курсу Директорії навіть у столиці. За свідченнями сучасників, «Дума спочатку хотіла захопити в свої руки міську владу, але їй заборонили і обмірковувати політичні питання; пресу російську всю закрили; суд мав бути скасований і організований український; поліцейської варти нема, бо гетьманська розбіглась, а нової ще не організували, а через те – грабежі, розбої надзвичайні». Крім того, у самій Директорії УНР не було єдності, і навіть зовнішня загроза не змогла примирити одвічних лідерів-опонентів, передовсім С. Петлюру та В. Винниченка.
Гібридна війна з Росією: сто років тому
Природно, що зміною українських режимів сповна скористався сусід-агресор – більшовицька Росія. Уже в грудні 1918 року більшовицькі регулярні частини окупували значну частину Слобожанщини. Зважаючи на ці агресивні дії, голова українського уряду В. Чехівський відправив у Москву ноту протесту з вимогою чітких роз’яснень, що ж таки роблять на південному сході України цілі дивізії Червоної армії. Відповідь була отримана у дусі гібридної війни – ніяких регулярних частин під Харковом та Чугуєвом немає, це лише так звані «червоні революційні партизани». У цьому плані незрозумілою була й позиція голови Директорії УНР В. Винниченка. Коли Харківський комісар Директорії Тимошенко просив у Києва допомоги, щоб не дати захопити Харкова, то Винниченко лише сміявся, кажучи: «Ви самі бачили тих більшовиків?» – «Ні, – каже Тимошенко, – я не бачив, але Болбочан мене послав просити негайної допомоги, бо через тиждень-півтора большевицька армія захопить Харків». На це Винниченко одповів відомою фразою: «Ви і Болбочан нічого не знаєте,.. у нас з большевиками умовлено, що вони воювати з нами не будуть, і я в цьому певний».
Проте ситуація стрімко погіршувалася, і вже на третьому тижні січня 1919 року більшовики захопили Харків і Полтаву. І лише 16 січня 1919 року Директорія оголосила війну більшовицькій Росії, хоча час було вже згаяно.
Симон Петлюра, який від самого початку свого членства в Директорії опікувався військовими справами, відтепер отримав одноосібну владу над армією, в справи якої не могли втручатися навіть інші члени Директорії. Аби протистояти більшовикам, Симон Петлюра відразу поділив Дієву армію на Правобережний фронт (командуючий – О. Шаповал), Східний фронт (Є. Коновалець), Південну групу (А. Гулий-Гуленко). Оголошення війни з Москвою, за деякими джерелами, у якійсь мірі поліпшило стосунки із європейськими союзниками, і в. о. військового міністра українського уряду, генерал Греков поїхав до Одеси просити у представників країн Антанти зброю та амуніцію, водночас були послані дипломатичні місії до Франції, США, Голландії, Данії, Німеччини, Чехословаччини, Румунії, Туреччини.
Проте допомога від союзників так і не надійшла вчасно, і підкріплення з Галичини запізнилося. Тож, зважаючи на небезпеку, український уряд почав вживати усіх заходів щодо евакуації – наприкінці січня установи одна за одною були переведені до Вінниці. А на початку лютого 1919 року Київ уже був захоплений більшовиками.
І ще один промовистий місцевий штрих. 29 січня 1919 року в Лубнах відбувся повітовий селянський з’їзд, який вітав Директорію Української Народної Республіки як справжню провідницю українського революційного селянства. Селянство вірило і покладало свої надії, що «…Директорія і надалі буде стояти твердо і непохитно на сторожі революційного трудового селянства та робітництва». З’їзд одноголосно вирішив також звернутися до населення Лубенщини із закликом жертвувати різні речі на користь республіканського війська. Робота з’їзду закінчилася співом «Заповіту» та «Ще не вмерла Україна».
***
Початок 1919 року золотими літерами записаний до літопису нашого державотворення. Це був один із знакових періодів Української революції, час історичних здобутків і гірких втрат. У запеклій боротьбі з ворогом розбудовувалася соборна і незалежна Україна.
Тарас ПУСТОВІТ
Заступник директора Державного архіву Полтавської області,
заслужений працівник культури України, голова
Полтавського міського товариства «Просвіта»
імені Тараса Шевченка