“Дівчата  зрізають коси  і туго шнурують  берці...”

“Дівчата зрізають коси і туго шнурують берці…”

Слухачі радіо “Ваша хвиля” Полтавської телерадіокомпанії “Лтава”, де Олена Задорожна пропрацювала вісім років, напевне, пам’ятають її приємний тембр голосу. Ті, хто цікавиться суспільним життям, знають її як активного учасника, а то й організатора різноманітних мистецьких та громадських акцій – від читання віршів і неформального відзначення Дня української мови до кампаній зі збереження культурної спадщини. А обізнані з літературою бачать у ній непересічну поетесу. Вже кілька років полтавка Олена Задорожна мешкає в Києві, але раз по раз дає привід про себе згадати. Торік вона стала лауреатом Всеукраїнської літературної премії імені Василя Симоненка за поетичну збірку “Той, що зумів воскреснути”. Переважно це вірші про війну або ж навіяні війною, бо відколи в житті України з’явилася абревіатура “АТО”, Олена разом з іншими волонтерами неодноразово відвідувала зону конфлікту. А нещодавно її ім’я зазвучало знову, вже у зв’язку з проектом “Пісні війни”, який задумала і втілила в життя львів’янка Галина Гузьо. Вона зібрала “зоряний десант” артистів (відгукнулися Павло Табаков, “Піккардійська терція”, Арсен Мірзоян, Сестри Тельнюк, “Тінь сонця” та інші), котрі разом з військовослужбовцями записали альбом сучасних фронтових пісень. Одним із треків стала пісня на вірш Олени “Дівчата”. Її разом з воїном АТО, парамедиком Дар’єю Зубенко виконала відома співачка Анастасія Приходько. Музику написала тоді ще школярка Дарина Яковенко, теж, до слова, наша землячка, з Чорнух.
Про життя і творчість, війну.

“Дівчата  зрізають коси  і туго шнурують  берці...”

Орієнтир – цінності й сумління
– Журналіст, літератор, громадський діяч, волонтер… Ким ти є зараз, яка з іпостасей переважає?
– Найперше я – людина. Якось називати себе означає обмежувати, це як визначити, якої форми ртуть. Тому можу сказати, що займаюся усім, що мені цікаво. А цікаво мені все, що пов’язано з людьми, їхньою взаємодією, творчістю тощо. Часто я роблю речі, які збоку не видаються роботою, та і сама я їх такими не завжди вважаю, але з того виходять проекти, результати, щось, що здатне порадувати мене й інших.
– Зацікавленість суспільними процесами, політикою, звідки це?
– Мама розповідала, що, коли ми відпочивали на морі, а мені було п’ять років, на пляжі я завжди була в гурті старших, яким чомусь було цікаво зі мною (я того геть не пам’ятаю). Можливо, тому, що мені цікаві люди, людські взаємини. Я була активістом Помаранчевої революції. Здається, все це трохи забулося на тлі подій останніх років, але коли тобі дев’ятнадцять і ти їдеш чи не вперше до Києва, аби взяти участь в акції протесту, і тобі видають елементи одягу, що натякає на темне минуле одного політичного персонажа-втікача, і ти разом з іншими ходиш у цьому центром столиці, а потім розповідають, що ось напередодні когось затримали за подібне… Або коли того ж 2004-го ти отримуєш суперсекретне завдання розклеїти вночі агітаційні наліпки, які обдирають за вказівкою влади комунальники, всіх попереджають, що треба працювати, як мінімум, по двоє: один – клеїть, інший – пильнує; але на твоєму районі ніхто зі знайомих не живе, і ти клеїш сама, сахаючись від кожного спалаху фар автівок… Одне слово, мені здається, по-іншому бути не могло. Я завжди щось робила за покликом серця. Знову ж таки, завжди підтримувала рух патріотичного спрямування, але ніколи не мала партквитка. Вважаю, що основний орієнтир, яким варто керуватися, – це цінності й сумління, а не колір знамена.
На межі війни і миру
– З початком російсько-української війни ти приєдналася до волонтерського руху. Який твій волонтерський досвід?
– У липні 2014-го до нинішнього голови Лохвицької РДА Володимира Рязанова почали звертатися мобілізовані та їхні матері, аби допомогли хоча б чим-небудь, а найперше – бронежилетами. І, назбиравши всього по людях, ми поїхали вперше на фронт саме в липні. Спочатку відвідали частину в Черкаському, це 93-тя бригада. Тоді почалась наша спільна з ними історія. Возили систематично передачі десь до середини 2015 року. Потім настав час взяти паузу в цьому виді діяльності. Але якщо тебе хоч раз “торкнулась” війна, то вона вже не відпускає. Особисто я постійно роблю якісь мистецькі речі, пов’язані з фронтом, – як журналіст, як учасник або координатор. Це – і мережевий проект “Війна” в “Книгарні “Є”, де гостями були митці-фронтовики, і різні презентації, виставки. Ось, наприклад, навесні разом із літератором Сергієм Пантюком і музикантом, учасником АТО Олексою Биком відвідали чотири райони на Полтавщині, читали воєнну поезію.
– Чи доводилося бути в гарячих точках і чи не бувало страшно?
– В окупований Донецьк їздила на межі 2014–15 років (фактично зустріла там Новий рік), коли прагнулося діалогу і сподівалися, що це допоможе. Хотіла здобути матеріали про гуманітарну катастрофу для одного австралійського, як мені представили цю людину, філантропа. Особливих результатів це не принесло – людина отримала інформацію і зникла, але у мене була особиста потреба цього вчинку, плюс обставини, плюс конкретна мета. Щодо страху – не бояться, напевне, або вишколена “спецура”, яка на це “заточена”, або люди з психічними відхиленнями. Просто ти не концентруєшся на страхові, хімія організму активізує всі системи. Ось, наприклад, у мене була мрія стрибнути з парашутом, і минулої осені я це зробила. Інструктор питався, як я почуваюся, коли літак піднімався коло за колом на висоту понад три тисячі метрів. А тоді пристебнув мене до себе, і лише мить перед тим, як ми стрибнули, була думка: “Ой, а може, заберіть мене звідси?” А в польоті вже все було нормально. Тому головне – аби страх не паралізував. Але коли ти вмотивований або на адреналіні, це навряд чи трапиться.
– “Дівчата зрізають коси, туго шнурують берці…” – рядки з твого вірша… Насправді дуже прості, майже хронікальні. Як події на сході вплинули на твою творчість, світогляд?
– Цей вірш увійшов до обох моїх збірок. У 2014-му рівень стресу був такий, що він виходив назовні текстами, які летіли туди, на фронт. А пізніше я таки наважилась впорядкувати їх у книгу, бо це вже назріло. Мені тяжко даються презентації – я можу зірватись на сльози. Але часто першими починають плакати люди в залі. Потім ще кілька днів відходиш, бо через тексти вертаєшся в ті події, коли це писалося…
Можу сказати, що війна дуже скоригувала коло моїх знайомих і друзів. Це не лише військові, але ще більше дотичних до теми людей, які знають, що таке війна, щось робили в тому контексті. Сама система кодів війни як невидима, але міцна ниточка, павутина комунікацій все зв’язала докупи… Завжди актуальна потреба людини в увазі до неї, в любові. Тому я щодня вчуся любові. До речі, маленька така ремарка. В якийсь момент, ще будучи в Полтаві, я вирішила більше українізуватися. І почала з банального “Передайте, будь ласка, за проїзд”. Спочатку було тяжко, а потім поступово звикла. В мене є російськомовні друзі, які абсолютно свідомо говорять зі мною українською, і мені це приємно. Це їхній вибір, мабуть, щоб зробити іншому приємно. І це зворушує та викликає повагу. Я щоразу думаю, яка колосальна сила і любов лежать у добровільному виборі людини. Це, до речі, й про добровольців фронту. Не треба людину ні до чого підштовхувати. Вона може піти поруч з тобою, якщо побачить твою щирість і впевненість в тому, що ти робиш. Я прихильник того, щоб починати змінювати світ з себе: для когось саме ваш приклад може стати рушійним.
Про повороти долі, творчість і свободу
– Проект “Пісні війни” – теж волонтерська ініціатива. Як вірш “Дівчата” став піснею?
– Від написання тексту до його перетворення в пісню минуло майже два роки. Написаний він був як присвята волонтерам столичного госпіталя, куди в травні 2014 року прийшла допомагати моя подруга, а колись колега з полтавського радіо Катя Галактіонова. Я ходила кілька разів туди, покрутилась і не відчула там себе “на своєму місці”. А вони тим жили, і це мене вражало. Вірш написався пізніше, але прототипи в ньому – звідти. А тоді завуч Чорнухинської школи Ніна В’язовська взяла мої вірші зі сторінки на “Фейсбуці”, де я їх публікувала, і познайомила з ними старшокласників. Даша Яковенко, яка тоді вчилася в школі, а тепер студентка одного з київських вузів, написала пісню саме на цей текст – він доволі простий за формою, римою та ритмом. З нею ми познайомилися ще до 2012 році, коли вона подавала документи до Школи Успіху братів Кличків. Саме там вона відкрила талант до складання пісень, до того просто вчилася грі на фортепіано. Згодом мене запросили до цих же дітей на творчу зустріч. Я приїхала, почула пісню, яку Даша виконала для мене. Виклали її відео в Ютуб…
– А далі пісня почала жити своїм життям…
– Мені час від часу хтось розказував, як її виконували на фронті та всякі подібні речі. А потім друзі зі Львова, з якими теж звела війна, показали цей текст Галині Гузьо, яка взялась за створення проекту “Пісні війни”. В його основі – тексти людей, причетних до війни. Мій – як волонтера, є текст дружини військового, а здебільшого – самих бійців. Зі слів Галі, старт проекту дав Павло Табаков, учасник талант-шоу “Шанс”, якого вона просила виконати пісню “Дорога в АТО”. Але він висловив думку, що співати ці пісні повинні самі бійці. Потім Галя вела перемовини з Анастасією Приходько і паралельно шукала дівчину, яка б могла заспівати і яка б мала воєнний досвід. Дар’я Зубенко працювала у медичному батальйоні “Госпітальєри”, і ми теж були знайомі раніше. Вона – прекрасний бард, тому для мене велика честь, що дует склався саме таким чином. 14 жовтня готовий диск презентували у Львові в Академії Сухопутних військ, а до Дня Збройних сил України презентація пройшла і в Києві. Анастасії Приходько хочу подякувати за позицію і за те, що вона робить на творчому фронті. Диск з піснями потроху передаємо на війну – кожен своїми шляхами, друзям, знайомим, просто тим, хто “потрапив у фокус” і кому ти хочеш зробити такий ось мистецький подарунок. До речі, була дуже трепетна історія: на фронті є дівчина-медик, яка зробила собі татуювання – чотири рядки “Дівчат”. Мені прислали таку фотографію друзі. Я знайшла ту дівчину Юлю, тепер ми знайомі, і вона теж має мою збірку та диск в подарунок.
– “Той, що зумів воскреснути” – твоя дебютна поетична збірка. Зараз щось пишеться? Чи є час і натхнення для творчості, не обов’язково літературної?
– Дебютна збірка розійшлась до своїх читачів. Тому мусила видавати другу – “Дорогами схимника”. В ній зібрані всі вірші, які для себе я визначаю як “воєнні”, хоча там не всюди безпосередньо про війну. Вірші зараз майже не пишуться, я, чесно кажучи, не дуже готова переживати той стан потрясіння, який є продуктивним для поезії. Тому поки що пауза. А творчість – вона в самому житті. Моя така, що її часом не помацаєш, але вона є.
– Де комфортніше почуваєшся – в Києві, в Полтаві, деінде?
– На сьогодні комфортно в Києві. Навіть якщо не відвідую всі цікаві для мене заходи, психологічно я потребую відчуття того, що мені це доступно. Для мене це одна з базових потреб, це певною мірою моя свобода. Плюс з Києва зручно вибиратися в будь-який бік країни. Плюс мені подобається це місто своїм простором і великою кількістю різних людей. Але я вважаю себе громадянином планети Земля і не виключаю себе десь в іншому місті чи місці. Й це теж ознака свободи. Для когось свобода – це вийти на подвір’я біля дому і пити каву в тіні власноруч вирощеного винограду. Для іншого – подорожувати нон-стоп. Для мене свобода – відчувати життя і комунікувати з людьми.

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий