«Диво воскреслої надії»

«Диво воскреслої надії»

Вкраїнські Герої

О, Вкраїнські Герої!
Співають вам славу тихі води і ясні зорі,
й одинока тополя серед безмежжя полів,
і блакитна печаль чистих прозорих небес,
і карооке дівча,
серце її, перса її ніжні лілеї
наливаються любов’ю до свободи,
до віднайденої Вітчизни,
вся вона повна майбутнього плоду,
зродиться він із палючих вулканів свободи,
з єдиного, на все життя,
кохання,
розповідатимуть про нього внуки і правнуки,
небеса процвітатимуть ним
безмежними пелюстками офіри
і сяйливо сліпучих райських птахів чистоти і щирості.
Та сьогодні це карооке дівча – майбутня мати
вільних на віки вічні дітей
співає Вам славу,
О, Вкраїнські Герої!
І я кажу їй: чолом Тобі, дівчино!
І я кажу їм, чолом Вам, наші Герої,
Вкраїнські лицарі!
О, як чекали на Вас мученики Вкраїни
у мордовських холодних пустелях,
у загратованих клітях,
у них тільки морок і холод,
у них тільки отруйні випари
хижої злоби катів.
О, як чекали на Вас мученики Вкраїни!
Їхню плоть убивали люті кати,
та дух їхній залишався живим
і палючим вогнем,
що горів крізь розпач і біль:
«Як мало нас, малесенька щопта!
Де ж ти, наш український народе?»
І вмирали вони нескорені
Василі, Олекси, Валерії, Юрії, Івани.
Та вогонь їхньої любові і свободи
пломенів над Україною, над світом,
і меркли кати, плюгавіли,
і щулилась, і шкірилась,
і маліла імперія,
вічно голодна крові вовчиця,
перед їхньою божистою красою,
перед їхньою Україною,
заквітчаною любов’ю і свободою,
застелену мальвами, ружами, волошками, барвінком,
вишневим та яблуневим цвітом,
вбрану у ніжнотонну решетилівську вишиванку,
у калинових коралях,
у добрім намисті зі сріберних туманів,
нескорену, горду і жадану для своїх
лицарів.
Знали ж бо вони, наші мученики:
Ви будете, Ви будете, Ви будете!
І нині співають вони славу Вам,
О, Вкраїнські Герої!
Ваші дружини осяйні,
повиті печаллю і тугою,
чистими, як ранкові роси.
Ваші матері горем просвітлені
й пречисті оченята маленьких янголів
також співають вам славу неземною своєю любов’ю.
О, Вкраїнські Герої!
Ось сивочолий Гетьман Іван
вдивляється пильно у Ваші душі,
зором орлиним пропікає їх наскрізь,
а тоді, взявши бандуру, заспівав
Вам славу,
О, Вкраїнські Герої!
Вже не буде наша Матір чайкою при битій дорозі!
Ось, натхненні словом Пророка, козаки і старшини
у вишневих садах полтавських,
повних білого квіту і солов’їної млості,
у південних степах, залитих щебетом жайворів
і голосінням євшан-зілля,
повиті сонячним золотом,
у єдвабах і шовках зелених,
ось вони у Холодноярських лісах
і яругах
б’ють московських катів
до останньої кулі в набої.
Скільки гинуло їх,
прекрасних і гордих завзятців,
сонячних дітей своєї степової
Еллади.
Ні, не буде Матір наша бездітною
вдовицею!
Знали ж бо вони:
Ви будете, Ви будете, Ви будете!
Ось у Карпатах,
у строгих смарагдових шатах гори предковічні.
Родять вони безсмертних воїнів.
О, які звитяжні вони завжди!
Модрини, смереки, ялиці
стоять стужавілі пам’яттю.
Тут ішли засвіти борці незламні.
Бо знали ж вони твердо:
Ви будете, Ви будете, Ви будете!
Разом з Вами вони сьогодні!
І голос їхній у суголоссі співу,
що славить Вас,
О, Українські Герої!
Як і той хлопчик із золотим
тризубом на синій шапочці.
Ось він іде по Хрещатику, тримаючи маму і тата за руки,
і в очах його дитячих недитячий
вогонь.
Всім, хто бачить його, вже зрозуміло –
славу співатиме Вам, поки й віку його.
О, Вкраїнські Герої!
Цей хлопчик у синій шапочці із
золотим тризубом на чолі.
І Мати наша – Вкраїна
вже ніколи не буде голосити
своє сирітство на світових вітрах.
Ми будемо, Ми будемо, Ми будемо!
Північний лютий варвар
І знову він,

Північний лютий варвар,

Дикун, насильник і убивця.
Він знову топче нашу землю,
І знову плачуть матері,
Скупу сльозу втирає батько,
І дівчат пекучеє ридання
Вогнем палає уночі.
О, як душа волає до небес!
Пошли їм кару, Господи!
О, як душа волає.
Кари…кари…кари їм.
Пролий на них свій гнів
О, Господи!
Тоді жорстокість їхня, ненависть їхня
До Твого козацького народу,
До дітей Твоїх правдивих
Загине разом з ними,
Й не буде сліду їхнього на всьому світі.
Або ж розвій їх по чужинах,
Примусь їх плакати кровавими слізьми
За звірства їхні
проти народів многих,
За їхнє знищення.
Вже ніколи світ не почує їхніх пісень,
То радісних, як веселка на їхньому виднокраї,
То тужливих, як їхня доля і печаль їхніх матерів.
Немає їх більше, і сумує світ,
Тільки хижий сусід, вишкіривши
загарбницькі ікла,
Радіє і бенкетує кривавим бенкетом.
І за безвинну гибель
Наших дідів і прадідів, батьків
Й ще ненароджених синів і дочок
наших
Пошли їм кару, Господи,
Тебе благаю!
Я знаю буде так.
Від гніву Божого
страшна потвора упаде,
розсиплеться і стане пилом
під твоїми, о, Господи, стопами.
Натомість у містах і селах їхніх
Народяться вже інші люди
Любові повні до Тебе, Господи
і до Твого творіння –
Вільних народів і людей.
Я знаю, буде так!

* * *

В’ячеславу Чорноволу
Вже вгомонився біль,
І розпач десь минув.
І тільки сум, і тільки сум.
Прозорі небеса, посріблений Дніпро
Злились в одне.
В одне правічнеє безмежжя.
Десь там вони, десь там.
І я туди… туди…
Де побратими й вчителі.

Те, що завжди з нами

Виглядають маму.
Матусю, рідненька, чом не вертаєш?
Тато нас все пригортав, пригортав, виціловував,
Пісні нам співав
Про червону калину, про Україну.
Вже не співає,
Вже не пригортає, лежить
не ворухнеться.
Хлібця хочемо, мамо.
Хлібця хоч трішечки.
Вітер цілує русяві голівки,
Висушує сльози на дитячих личках.

Весна 2017

Ця рання весна…
Просякнута холодом і печаллю вона.
Вже три роки ідуть у засвіти
Повні снаги і любові
Наші хлопці…наші хлопці.
І розлітається круками чорними
По всій Україні
Загинув, загинув, загинув…
І тільки Хресна Хода Великодня
У золоті зоряних свіч
У синьому леготі прозоро-урочої ночі
Являє диво воскреслої надії.
І вже горить полум’я,
І вже щезає холод і печаль,
І вже ось тут, поруч нас, ідуть герої.
І вже наша хода разом з ними,
Поруч них,
Тверда, як гранітна твердь,
І вже наше слово, як лезо меча,
На устах українських навіки віків.
І вже наша віра всепереможна
Рветься увись до небес.
ХРИСТОС ВОСКРЕС!

* * *
На смерть Євгена Сверстюка
Ось і прийшла вона.
Тепер уже насправді й назавжди.
Одинокість. Самота.
Ні, не так се.
Є дружина, діти, внуки.
І ніби друзі є,
І ніби є рідня.
Та вже давно немає Чорновола.
І Вас тепер уже немає,
Великий учителю, Пане Євгене.
І я таки правдивий сирота.

* * *
О, музико!
Обличчя Бога
Відкривають нам
Тендітні й тверді водночас
Пальчики юної піаністки,
Й у побожному трепеті,
Золотім дощі Богоявлення
Завмирають душі вірних.
Ще мить –
І все вибухне заплідненим багаттям Богорівності.
Мить осяйної величі смертних.

* * *
Тепер тільки у спогадах або ж у снах
Приїжджаю до рідного дому, до
батька, до матері.
Там і по сьогодні живе і струменіє
Мій світ юнацький,
Вільнолюбний і жертовний вогонь
пречистий.
Зайду до хати і побачу батька.
З камертоном у руці стоїть біля
приймача
І вивіряє, чи взяла Діана Петриненко третє «ля» чи «сі».
І я також завмираю від того співу
На якусь мить, на якусь мить.
А потім вони з матір’ю
Виціловуватимуть мою дружину
й свого онука
І радітимуть їм безмежною теплою
радістю,
Й обличчя їхні засвітяться тихим
світлом,
І вже будуть такими на віки вічні.
А коли всядемось біля мами погомоніти,
Тато візьме нашого сина,
І підуть вони гуляти над Самарою.
І розкаже йому батько
Про славних лицарів-козаків,
Що рубали москалів та й по всіх фронтах.
І ні слова про вічну печаль і біль
поразки.
Нащо воно малому.
Ще його крилам треба рости.
Другого ж дня,
Як грім серед ясного неба,
Нагряне ватага січеславців,
І задзвенить оселя наша
Переливами бандур і чистими,
як вранішні роси,
Дівочими голосами завзятих
Кузьменків,
І вже ось всі разом «Тече річка»,
або ж про літа молодії, які ніколи не
вернуться,
і на завершення «Козака несуть».
Так ні ж,
Вдарить по струнах Оксана
І засміються, розбіжаться ручаями, світляними переливами
«Черевички».
Не згірш сонцесяйної Діани.
А далі і «Соловейко», і «Від Києва
до Лубен»,
І ще, і ще, і ще…
А коли вже стихнуть бандура
й Оксана,
Поллються вірші незабутнього
Івана Сокульського,
Зацного лицаря січового, побратима
щирого.
Не зламали його катівні московські.
Та це буде пізніше.
А зараз бурхливим Дніпром,
Шовковим вільним степом,
Непокірними і гордими порогами дніпровими,
Літеплом літнього зела
То гримлять, то стиха промовляють, то зболено виспівують
Його слова, його слова.
І на якусь мить здається,
Що ми не в неволі тяжкій московській.
Тільки на мить,
Тільки на мить.
І саме у цю мить
Усміхнеться підбадьорливо Кобзар на покутті,
А Христос і Божа Матір на весільних батьківських образах
засвітяться лагідним світлом.
Тільки мені, тільки мені.
Отак і життя завершую
з Кобзаревою усмішкою
Та Господнім лагідним світлом.

Симон Петлюра

Він не боявся смерті.
Ходив не раз в атаку в люту хвилю,
Як орда московська стугоніла
Жерлами гармат і сатаніла тьмою
тьмущою
жорстоких і підступних зарізяк.
І піднімались козаки, і йшли за ним
завзято,
І переможна «Слава» завершувала бій.
Він не боявся смерті.
Боявся оспалості хохла,
В якого хата скраю,
Який вороже слово
Взяв собі за рідне.
І так згнітив свій дух лицарський,
Що повік не здійме меч на ворога
і ката.
Та він горів, і полум’я його
Сягало загніченого денця
І пропікало все – і душу, й серце,
й мозок,
І виривавсь на волю лицар
І йшов за ним на смертний бій
за Україну.
Він не боявся ворога.
Боявся, щоб після його смерті
Його вогонь не згас у лицарів Вкраїни
І не боялося лицарство за неї вмерти.

Дівчинка й океан

Маленька дівчинка,
Зовсім ще маленька,
Ще тільки диби, диби, ди-би-би,
А вже біжить щодуху.
Падає, піднімається і знову біжить.
Так буде і в її житті.
Я це вже бачу і пророкую.
Скільки б не падала,
А завжди підніметься, завжди.
І буде простувати до своєї мети.
Заквітчаної зорями і веселкою своєї
свободи
І свободи своєї Вітчизни.
Нині ж її пальчики-пестунчики,
Її ніжки-дибулянчики
Несуть її, мов крила,
Туди,
Де щось неймовірне і безмежне,
Мов велетенське чудовисько,
Яке для цього дівчатка зовсім
і не страшне.
Океан хоче поцілувати пальчики-пестунчички,
Ніжки-дибулянчики,
Та щось йому на заваді.
І він сердиться й грізно гуде,
Піднімає височенні хвилі.
Пінні і гнівні.
Дівчатко ж довірливо біжить
і біжить
Ось-ось накриє її ревище ревуче.
І коли дівчинка, сліпуча радість,
Вже зовсім поруч,
Океан раптом лагідніє,
Покірливо горнеться до її ніг,
виціловує її пальчики
І вибачливо зазирає у її довірливі,
повиті здивуванням,
Іскристі щирістю оченята.
Дівчинки,
Яка ніколи не знатиме страху.

Пам’ятник Шевченкові У Полтаві

Тут міць і гнів,
що отверзають високі небеса
І являють
Отим рабам німим
Господній лик любові і печалі.
І спалахують душі незримим вогнем,
І спадають рабськії кутії пута.
Його вогонь
Клекотить над Україною,
І Господь вже вкотре
Запліднює ним нашу землю.

Я читаю їхні імена

На фасадах скляних, чи бетонних, чи просто цегляних,
старих чи нових
без різниці,
бо завжди вони тільки фасади.
На гомінливих площах,
Що ви дали їм і назву, і життя,
І де вас так мало,
А юрмиська все більшають і більшають,
І галас росте й росте,
І я перестаю чути вас,
О мої найдорожчі,
Хто прикладом був і навчатилем.
І тоді в одиноку путь
До вашого слова лицарського.
На віки воно, на віки.
Чорновіл і Сверстюк, Калинці
і Світличний,
Руденко, Марченко й побратим
мій Іван,
А ще Литвин, і Тихий, і два Горині
незабутні.
І ще, і ще когорта золота й свята.
І Стус, і Стус!
О, Василю!
Ридає душа
І плаче козацькая Матір,
Як стіною дощі,
І я вже не бачу пресвітлого дня.
Один серед кишла і бруду,
І мрію святу поглинає людськая
багнюка.
І саме в цю мить
З високих небес вашого слова
Сурмою лунає, як грім весняний, –
Піднімайся і йди,
І роби свою справу.
Бо ми і є, і будемо завжди,
Як і тоді,
Коли у твоїй молодій ще душі
Серед мороку неволі
Зродилися джерела вогняні.

Микола КУЛЬЧИНСЬКИЙ
Народний депутат України минулих скликань, голова Полтавського обласного об’єднання товариства «Просвіта»

Добавить комментарий