Діждалася мама сина

Діждалася мама сина

У травневі квітучі дні, коли відзначаємо Свято Перемоги над нацизмом, ми поспілкувалися з полтавцями-ветеранами, які брали участь у бойових діях, допомагали партизанам, трудилися в тилу. Запитали, як лихоліття позначилося на їхніх сім’ях, їхньому житті, як склалася післявоєнна доля.
* * *
У своєї мами Іван Мошляк був один. Народився і виріс в Шушвалівці Глобинського району, туди ж і повернувся з фронту.
– Мати була простою колгоспницею, вдома тримали корову, – згадує ветеран-фронтовик Іван Каленикович Мошляк. – У 18 років я потрапив на війну. Сім смертей пережив, але у кожного своя доля. Досі живий! 93 роки мені. Визволяв Полтавщину – село Більськ. Воював у піхоті, 69-та дивізія, 206-й полк. Після війни продовжував служити в армії, на кордоні з Угорщиною, в Чопі. Демобілізувавшись, повернувся додому, до мами, яка діждалася сина.
Приїхав Іван не один, а з молодою дружиною.
– Одружився в армії, – продовжує Іван Каленикович. – Дружина була з Воронежа, Євдокія. На жаль, вже пішла у засвіти. Дітей не було, всиновили новонародженого хлопчика. Сина вже теж немає на світі… Живу один, запросив до себе допомагати подружжя земляків. Живу в дружбі з усіма, пораю город – 14 соток. Вважаю, тільки дружба різних народів допомогла перемогти фашизм.
З початку створення районної ради ветеранів Іван Мошляк – її незмінний голова. Почесний громадянин Глобиного. 45 років працював у галузі зв’язку. І нині ветеран – у строю. Бажає усім миру і кращого майбутнього.
* * *
Мама котелевця Миколи Панасовича Борща, Варвара Іванівна, у війну та окупацію всіх своїх дітей, а було їх у родині п’ятеро, зберегла і виростила. Старший брат воював на фінській війні, був у Ленінградській блокаді, залишився живий.
Микола з 11 років допомагав партизанам, бачив партизанського генерала Сидора Ковпака. Жив хлопчик із батьками на Сумщині, на хуторі села Зазірки. Багато людей із цього села пішли в загін до Ковпака.
– Батько, Опанас Олексійович, був колгоспником. Коли влітку 1941-го підходили німці, отримав завдання евакуювати худобу в тил. Головував у колгоспі материн брат. Та відігнати не встигли, довелося повернутися і роздати корів по дворах.
Село було партизанське, і в їхній хаті взимку перебувало троє квартирантів із лісу. Батька Миколиного Ковпак знав ще з довоєнних часів. У хаті встановили сепаратор, і малий разом з татом розвозив по дворах, де жили партизани, свіжі вершки. Ковпак перед походом залишив його батька разом ще з кількома людьми в селі для підпільної роботи.
Пізніше Микола Панасович вже дорослим зустрічався з Сидором Артемовичем у селі Михайлевому Котелевського району – той приїздив на весілля родича.
А у війну, в свої 12, після звільнення, хлопчик працював у колгоспі: орав конем, сіяв, боронував.
– Дали мені статус учасника війни, трудового фронту, але стаж для пенсії порахували тільки з 14 років, – каже Микола Панасович. – Закінчив школу, Глухівський учительський інститут (фізика і математика). Весь випуск направили на Західну Україну, я жив на кордоні Білорусії і Польщі. Два роки там пробув. Приїхав у Котельву разом із дружиною – місцевою дівчиною-красунею Марією.
Згодом закінчив Полтавський педінститут, працював вчителем, директором школи в Сидорячому, Михайлевому, був завідуючим райвідділом освіти, завметодкабінетом у Котельві. Зараз – на заслуженому відпочинку.
– Є у нас син, він не став учителем, як батьки. Економіст. Внук у Миргороді лікарем працює, маємо трьох правнуків, – завершує розповідь заступник голови Котелевської районної ветеранської організації Микола Панасович Борщ.

Анна ДОРОШЕНКО
Журналіст

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий