Стрілки годинника добігали до дванадцятої, обідня пора вже наближалася, а бабуся Ніна із тітонькою Марією все ще не озивалися, тож Крістіна потроху нервувала. Дідусь Сергій вже був у стовідсотковій готовності: скутер, заправлений бензином, виїхав із місця своєї стоянки біля сараю і чекав посеред двору. Дідусь додатково обладнав мопед: приробив містку корзину для перевезення об’ємного вантажу. Повністю готова була й Крістіна. Вона щойно повернулася із магазину із повною сумкою. А в сумці – пакетики чаю і кави, свіжий хліб, різноманітні намазки для бутербродів, цукор, інші продукти. Бабуся Ніна із подругою-сусідкою вже напекли пирогів. Дівчина акуратно уклала здобу в коробочки і розмістила у корзині скутера. Лишалося дочекатися рогаликів із повидлом і можна їхати. Саме за тими рогаликами і була затримка. Їх для такої поїздки готували уперше, тому й не дуже точно розрахували час. Та не біда… За кілька хвилин Ніна Володимирівна – бабуся Ніна – поспішала до онучки із повною мискою солодких півмісяців… Уже й не злічити, скільки разів Крістіна в обідню пору об’їжджає блокпости навколо Хорола і частує тероборонівців смачним «перекусом». Спочатку винаймала таксі. З другої чи третьої поїздки таксисти, довідавшись про місію юної землячки, почали доставляти її безкоштовно. А коли надворі потепліло, дідусь Сергій вивів із сараю старенького скутера, обладнав його багажником і почав возити онуку за її маршрутом.
Старшокласниця з Вишняків Крістіна Михайлова пріоритети для себе визначила. Принаймні на найближчий час. Хоче опановувати цифрові технології або виховувати дітей. Із комп’ютером Крістіна дружить. А щоб дружба була ще міцнішою, планує вдосконалювати свої знання, навички у вищому навчальному закладі. І діти до неї тягнуться… Самій Крістіні теж подобається спілкуватися із дітлахами. Тож юнка ще не визначилася з вибором професії. Та все це хоч й не у далекому, але майбутньому. А нині…
24 лютого минулого року дівчина, як і всі ми, дізналася про початок широкомасштабної агресії орків в Україну, а 26 вже стояла на порозі поліклініки. Прийшла здавати кров для українських солдатів. Розсудила так: маю першу групу із позитивним резусом. Така кров підходить багатьом. Лікарі не прийняли юну донорку, пояснили, що кров можна здавати із 18 років. А Крістіні лиш 16. Правила є правила. Та дивитися бездіяльно на те, як українці захищають рідну землю, учениця Вишняківської школи не хотіла, шукала заняття, яке б було корисним і їй під силу, тому постійно була в соціальних мережах. Одного разу натрапила на фото. Троє хлопців у солдатських одностроях сидять на військовій техніці. В руках у них автомати, на головах – шоломи. А за ними – безмежне поле і стежка, яка пролягла краєм лісопосадки. Крістіну вразили молоді, мужні обличчя воїнів. Дівчина написала їм привітання, просила берегти себе. На відповідь зовсім не сподівалася, хотіла морально підтримати юнаків. Втім незабаром у особисті повідомлення надійшла звістка із передової: «Доброго дня. Дякуємо за турботу. Цінуємо вашу увагу і те, що ви любите нас…» Далі хлопці розповідали, що родом із Донецька, воюють із руснею на одному із гарячих напрямків. Воїни шахтарського краю ділилися своїми враженнями про те, як їх підтримує уся Україна. Зав’язалося спілкування. В одному із коментарів хлопці повідомили, що дуже потребують окопних свічок. Дівчина загорілася ідеєю передати своїм друзям партію таких «каганців». Що таке «окопна свічка», Крістіна знала. Але самостійно зробити їх хоча б кілька десятків штук не могла. Перш за все, потрібно знайти жерстяні коробки певних розмірів. Бо з маленьких ємностей толку мало. Із картоном проблем не повинно було б бути, але треба ще й парафіну. Недовго думаючи, Крістіна звернулася за порадою до свого тренера лікувальної гімнастики Вадима Чайковського. Разом швидко знайшли людину, котра мала досвід виготовлення таких свічок. Юлія Холоша відправила їх хлопцям на фронт дуже багато. Доки пані Юлія виготовляла свічки, Крістіна шукала, чим за них розрахуватися. Дівчина мала шість із половиною тисяч гривень. Їй надарували у день повноліття. Тож думала використати ці гроші. Але Юлія від коштів відмовилася: «Віддаю даром, бо це на святе діло», – пояснила своє рішення. Свічки на фронт передали лубенські волонтери. Скільки радощів пережила Крістіна від вдалої акції і як гордилася успіхом, важко передати.
Знайшла, куди прилаштувати оті подаровані тисячі. На блокпостах дівчину упізнавали і чекали. Спочатку Крістіна возила продукти у військкомат, щоб передали воїнам. А коли працівники побачили, що це не разова акція, а регулярні рейси, попросили розвозити безпосередньо до місць чергування бійців територіальної оборони. Старшокласниця розповідає: «Мій тато працює за кордоном. Спілкуватися можемо тільки по телефону. Та я навіть по телефону почула, як він розчулився. Тато сказав, що гордиться мною, і почав присилати гроші, щоб я допомагала нашим воїнам». Тож коштів на продукти вистачало. Святе Письмо вчить робити добрі справи без розголосу. Крістіна теж робила свою справу потихеньку. Але в селі залишитися непомітною не можна. Однокласниці Ліза Пухаренко і Віка Ірклій як тільки дізналися про Крістінине волонтерство, зразу ж доєдналися до справи. Дівчата натрапили на оголошення у Фейсбуці про те, що в одному із підрозділів потрібні відра, сокири, лопати, ножівки. Зібрали гроші, накупили усього того добра і відвезли у старостат, щоб там організували передачу інструментів в окопи. В селі дівчат підтримують, допомагають. Але іноді дехто з «бувалих» кидає услід: «Думаєте, вам подякують? І грошей вам ніхто не поверне…» Та хіба за подяку працюють старшокласниці Вишняківської школи? І не за гроші. Скажімо, влітку збирали вони у власних садках яблука, сливи, малину, возили продавати у місто, а на зароблені гроші купували медикаменти для солдатів. Найбільша радість – отримати в особистих повідомленнях звісточку про те, що передача дійшла до адресата. І сподівання, що все передане на фронт допоможе наблизити Перемогу.
Віктор ЄМЕЦЬ
Журналіст