Славетному лицарю української пісні Григорію Левченку – 90 років!
Невмирущий і прекрасний, як українська пісня, яку знав, любив, творив, він – дитина сонця і неба, народжений у полі під тихий шелест золотого колосся. Так пафосно хочеться говорити про героя нашої оповіді, якому 12 серпня виповнилося б 90 років. За цими романтично піднесеними словами багато гіркого й трагічного, бо те, що спрагла й голодна жінка народила в серпні 1933-го здорове дитя, було не що інше, як воля Божа, адже всупереч цілеспрямованому тотальному знищенню співучого, роботящого українського народу Всевишній подарував знедоленій Україні того, хто прославить її на весь світ! Чи знала мати, якій самій довелося перерізати пуповину немовляті, що народила не просто третє своє дитя, яке проживе довге і славне життя, а великого Майстра своєї справи – музиканта, диригента, композитора, педагога?! Чи знала, що він стане людиною-легендою, ще за життя (явище виняткове!) про нього буде написана й захищена докторська дисертація! А ще її сину аплодуватимуть у Польщі й Болгарії, Бельгії й Швейцарії, Франції й Німеччині, Італії й Туреччині! Бо він її, материнську пісню, – пісню свого народу підняв на найвищий п’єдестал, віддавши всього себе до краплини цій титанічній праці!
Сухі архівні документи повідомляють, що батьки Григорія Семеновича Левченка одружилися 30 січня 1926 року. До народження Григорія у них було двоє дітей. Старша дочка – Катерина Левченко, 1928 р. н., померла 20 січня 1932 року за документами «від скарлатини». Щоправда, актовий запис датовано аж 8 серпня того ж року. Очевидно, що офіційна причина могла не відповідати дійсності. 15 вересня 1932 року «від запалення» помер старший брат Григорія Павло, якому виповнилося лише один місяць. Актовий запис теж було складено «заднім» числом…
Для Григорія Семеновича рідна Грабарівка, що в Пирятинському краї, і батьківська хата – це особлива тема, дуже щемна, сказати, свята! Згадуючи малу батьківщину, він якось світлішав, яснів на обличчі. Мати Марфа Митрофанівна у розмові була «мамою». Батька називав «татом». Обома пишався: мама співала гарно, мистецтво виводу, якому навчав калинян, перейняв від неньки. А батько – коваль, майстер на всі руки, ще й музика! З болем розповідав, як бідувала родина, коли Семен Андрійович повернувся з фронту без ноги… Здається, він сам відчував і батьків біль, і мамину печаль, через себе все пропускав. Часто згадував, як мама проводжала з голодного повоєнного села в Прилуки, до ремісничого училища, аби хлоп’я здобуло професію, стало на ноги. «Їсти хотілося завжди», – згадував той час Григорій Семенович. Часто з хлопцями блукали прилуцьким базаром у надії, що, може, хто підгодує. Усього було… «Дякую Богові і добрим людям, що не схибив у той важкий час, пішов дорогою добра, важкої праці, – згадував маестро. – Що поряд були учителі, які вели нелегкою дорогою чести й совісти». І хоча здобув робітничу професію, працював деякий час на заводі, і небо кликало (в армії служив у повітряних силах, міг зробити кар’єру військового), та все ж музика перемогла.
***
У 1960 році, після закінчення Полтавського музичного училища, Григорій Семенович розпочав свою роботу із хоровими колективами. Вона триватиме понад 60 років. У 1961-му Г. Левченко працював з хоровим колективом Полтавської бавовнопрядильної фабрики. Сам він так описує цей період: «… в серпні 1961 року в просторих цехах фабрики відбулось моє перше знайомство з майбутніми учасницями ансамблю. Слід відмітити, що в хорову групу ансамблю увійшли тільки робітниці підприємства. Дівчата до цього ніде не співали (публічно. – Ред.). Почались заняття хору. Багато доводилося працювати: добиватися відкритого звука, вміння самостійно вести партію, чистого звучання в партіях, вміння триматися на сцені. Завдяки акуратному відвідуванню, серйозному ставленню до занять – труднощі переборено. І ось перший успіх: весною 1962 року ансамбль займає перше місце в обласному огляді колективів художньої самодіяльності».
Заняття «Горлиці» проводилися тричі на тиждень. Григорій Левченко докладав багато зусиль, творчої енергії. Крім того, він знайомив хористів із авторами. Якщо пісня народна, то розповідав коротенько, де її складено або записано. У репертуарі колективу було чимало пісень. Глядачам особливо подобалися українські народні: «Ой у лісі під дубком», «Коли була мала-мала», «Повилася павутина», пісні композитора Процька «На Вкраїні зіронька зійшла», авторський твір Левченка «Ми прядильниці-полтавки». Хоровий колектив користувався популярністю не лише у полтавців. Наприкінці червня 1967 року Київська студія документальних фільмів запросила аматорів сцени взяти участь у зніманні нового проекту. Про його назву в документах не йдеться, але принаймні на фото, оприлюдненому у багатотиражці Полтавської бавовнопрядильної фабрики, бачимо керівника і хористів, які співають під об’єктивом телекамери.
Особливим успіхом полтавські прядильниці користувалися на концерті самодіяльних колективів, який відбувся у серпні 1967 року. Це при тому, що полтавські колективи «закривали» концерт. Члени журі прохали поза конкурсом виконати кілька пісень. Більше того, на конкурсних виступах вони не тільки аплодували (що було не прийнято), а й кілька разів викликали «на біс». Ось що сказав тоді заслужений артист УРСР, викладач вокальної студії при державному українському хорі імені Г. Верьовки В. Швиденко: «Мене полонив виступ «Горлиці». Бажаю талановитому колективу завзятих прядівниць і хормейстеру Г. Левченку дальших успіхів».
***
Окрема віха життя митця – виплеканий ним український народний хор «Калина» Полтавського педагогічного інституту (пізніше – університету). У річному звіті про роботу Полтавського педінституту за 1979–1980 навчальний рік зазначено: «Особливо слід відзначити нещодавно створений (весною 1979 р.) український народний хор «Калина», до складу якого входять викладачі (20) і студенти (45 осіб) – керівник заслужений працівник культури УРСР Гр. Левченко. Його виступи користуються великим успіхом серед слухачів».
«Калині» судилася слава й визнання не тільки в Україні – у світі! Як до джерела чистої води, до її пісень припадали усі спраглі до краси й довершеності. Це були чари високого мистецтва, яке йшло з серця Маестро, резонувало в серцях і голосах його вихованців і обдаровували слухача цілющим співом незбагненної сили! Публіка плакала від щастя, не відпускала зі сцени, плескала в долоні, вигукуючи «Браво!», «Біс!». Це був тріумф української народної пісні і її талановитого творця – геніального майстра Григорія Левченка! Це був тріумф України! Так Маестро зі своїми калинянами відкривали Європі Україну, з висоти української душі, увічненої в пісні. І зроблене ним – це подвиг! Це зразок справжнього служіння рідній землі, рідному народу!
Світочів не забувають, біля них ще більше згуртовуються, щоб тримати стрій! Особливо в такий трагічний для України час! Ми вшановуємо славетного сина Полтавщини, для якого доля України була понад усе. А служив він їй піснею! І пісня ця у виконанні його дітища “Калини” була найсильнішою зброєю, яка нищила й нищить перекинчиків і ворогів, наближаючи Перемогу!
***
Живе його «Калина» й зараз, здіймає гілля до сонця, гримить, бринить, плаче й сміється піснями! Береже пам’ять і примножує славу свого геніального творця – Маестро Левченка! А ми гортаємо сторінки життя Григорія Семеновича для того, щоб учитися міцно стояти на рідній землі, плекати її красу, бути такими сильними й безкомпромісними у відстоюванні свого, українського, яким був він!
Вікторія ГАЙДАМАКА
Учитель-методист Полтавського міського багатопрофільного ліцею № 1 ім. І. П. Котляревського
Вячеслав СУШКО
Старший науковий співробітник Державного архіву Полтавської області