«Для когось бойові дії  на сході України – це ООС,  а для нас – війна…»

«Для когось бойові дії на сході України – це ООС, а для нас – війна…»

Три дні в дорозі. Полтава – Авдіївка – Верхньоторецьке – Новотроїцьке – Старогнатівка – Гранітне – Покровськ. 128-ма окрема гірсько-штурмова бригада, 92-га окрема механізована бригада, полк патрульної служби поліції особливого призначення «Київ», благодійна організація «Центр допомоги дітям «Отчий дім». Спілкування з мешканцями Донбасу, нові знайомства з бійцями, зокрема й полтавцями, очікувані зустрічі з добре знайомими воїнами, привітна дітвора в Покровську…
Волонтери громадської спілки «Координаційний центр «Громада Полтавщини» знову побували на буремній Донеччині, її передньому краї російсько-української війни. Втрапили якраз між так званими перемир’ями – «хлібним» і «шкільним», яких противник все одно не дотримується.
Цього разу разом із Наталією Костіною та Олексієм Кабушкою у поїздці був депутат Шевченківської районної у місті Полтаві ради Олександр Масюк. Упродовж трьох днів беззмінно кермував авто, яке, до слова, для поїздки надала обласна рада, водій комунального автотранспортного підприємства Полтавської обласної ради Анатолій Корнілко.

Ранкова розмова

Перший день у дорозі. Ранок. Волонтери заїжджають перекусити у кафе «Фортуна», що у Покровську. Доки чекають на суп із фрикадельками, заходить поснідати чоловік. Вітається, представляється місцевим. Доки чекає свою порцію борщу, спілкується з подорожніми. Коли дізнається, що ми з Полтавщини, розмова пожвавлюється. Бесіда про полтавських корів, що дають високі надої, поклади вуглеводнів і заводи, які можуть працювати потужніше, перетікає в політичне русло.
– Я не люблю Київ. Це місто, з якого почалися біди Донецька. Ще з початку Майдану, – резюмує новий знайомий.
– Із мирної акції студентів почалися біди Донецька? – уточнює Олександр Масюк. – Молодь тоді вийшла пояснити Януковичу, що не підтримує його рішення відхилитися від євроінтеграційного напрямку розвитку держави.
На хвильку донеччанин замислюється й погоджується, що в акції студентів не було біди.
– Це уже потім проти молоді кинули «Беркут», – додає Олексій Кабушка. – Тоді й почалися події Революції Гідності.
– Ну ось ми йдемо в Європу. І що, стало краще жити? Українці масово виїжджають на заробітки за кордон, а там їх навіть за людей не вважають, – трохи нервуючись, говорить чоловік.
– А ви не думаєте, як би самому емігрувати? – питає Наталія Костіна.
– Ні, я звідси, з України, нікуди не поїду, – відказує донеччанин…

«Ось як на війні: доки ми з вами говоримо, один боєць уже на тому світі, а два – поміж світів»

В’їзд до Авдіївки гірчить у горлі – місцевий коксохімічний завод вивергає цілі хмари – білі й аж сині. Полями перед газовим гігантом стелиться смог, від якого й виникає присмак у роті.
– А люди тут постійно живуть, – каже Наталія Костіна.
Неподалік від блокпоста, за в’їздом в Авдіївку, полтавців зустрічають бійці полку «Київ». Забирають гостинці. Говорять із волонтерами про буденне: що закінчуються теплі дні, що їхній зморений водій, який тільки-но повернувся з чергування, думає, як би швидше до подушки дістатися, про компот із винограду і як розвести концентрований сироп. Не про війну. Вона в них перед очима щодня…
Через кілька годин волонтери дістаються до бійців 92-ї бригади. Виїхали зустріти полтавців командир відділення Олександр «Борісич» і командир роти Андрій «Китаєць». Перевантажують сонячну батарею, маскувальні сітки, мішки, одяг, воду й гостинці.
– А у вас помідорів немає? – питає «Борісич».
Волонтери дістають і два ящики томатів.
Розвантажитися їдуть із «Борісичем» швидко, щоб встигнути до вечора. Після 18-ї години ризикувати потрапити на позиції до бійців не варто. Може початися обстріл. Дорогою в око впадають обвуглені дерева.
– А чому дерева обгорілі? – питає Наталія Костіна.
– То сепаратисти трасерами (трасуючими снарядами. – Авт.) палили, – відповідає «Борісич».
Із бліндажів виходять забрати гостинці кілька бійців. Розповідають, що із противником «спілкуються» щодня: сепаратисти чи не щоранку підходять до українських позицій.
– Напроти нас стоять фахівці. У них ротація щомісяця. Одні «потренувалися», потім інші зайшли, – додають бійці. Дякують волонтерам за гостинці.
Полтавці затриматися довше не можуть, бо «Борісич» має терміново їхати у справах. Проводить волонтерів до головного старшини батальйону Олександра «Добрині». У будинку, де той мешкає, подорожні зостануться переночувати.
«Добриня» – кремезний чолов’яга з чорними вусами й козацьким чубом. Радо зустрічає гостей. Він кадровий військовий. Має 20 років стажу військової служби, з них 15 – у 92-й бригаді.
Пан Олександр родом із Пирятинського району, але свого часу переїхав до Києва. Там зустрів майбутню дружину Олену. Вона, до слова, нині служить пліч-о-пліч із чоловіком. Ще з початку війни працювала у військовому госпіталі, бачила страхіття Іловайського котла. Нині уклала контракт і перейшла у підрозділ до «Добрині».
Доки волонтери спілкуються із головним старшиною, вечоріє. Стрілка годинника прямує до 20-ї. Віддалік починаються обстріли. Чути то одиночні, то парні, то чергу.
– Війна почалася, – спокійно каже Олексій Кабушка. Визначає тип озброєння на слух: – Це ДШК працює, а це – міномети. Ось ПКМ стріляє, а то – автомат.
«Добриня» не випускає з рук телефона. Стежить за обстановкою.
– Ось читаю повідомлення, що тільки-но в Золотому ворожа ДРГ напала на позицію наших бійців. Один «двохсотий» і два «трьохсотих». Ось як на війні: доки ми з вами говоримо, один боєць уже на тому світі, а два – поміж світів, – говорить «Добриня».
За його словами, зміна АТО в ООС – позитивний крок.
– Лінія відповідальності на теренах так званої червоної зони, першій лінії оборони покладена на Збройні сили України. Один координуючий центр. Не так, як раніше, що складно було знайти відповідального. Наприклад, коли у Верхньоторецьке тепер заїздить поліція, скажімо, у разі скоєння в селі крадіжки, ми перевіряємо, чи справді це правоохоронці, й дозволяємо їм в’їзд. Із тутешнім населенням постійно контактуємо, співпрацюємо з органами місцевого самоврядування, допомагаємо, – пояснює «Добриня». – Раніше ми, простіше кажучи, в окопах сиділи. Нині повноваження наші розширились.
Верхньоторецьке поділене. На одній частині – українські бійці, на іншій – противник. Між ними кількасот метрів. Щодня місцеві мешканці перетинають так звану лінію переходу, притому тільки в пішому порядку.
– Ми маємо список жителів села, наданий головою сільради. Більше ніхто, окрім тутешнього населення, не має права перетинати лінію розмежування. Зазвичай люди ходять працювати по той бік на залізницю. До вечора мають повернутися назад, – пояснює Олександр «Добриня».
Дуже гостро, додає, стоїть питання недопущення контрабанди. Діє відповідний наказ командувача ООС.

Три «точки» 128-ї бригади

Уранці наступного дня волонтери вирушають навідати бійців 128-ї бригади. Їм, крім усього іншого – мішків, гвіздків, маскувальних сіток, одягу, води, засобів гігієни, – везуть пральну машинку. Відразу полтавцям втрапити до воїнів не вдається – поїхали не тією дорогою. Минули місця, де ще торік зупинялися передати іншій бригаді гостинці. Рушили прямо. Здолали кількасот метрів – і вже обабіч дороги «повигулькували» червоні таблички з написом «заміновано». Авто «вперлося» в блокпост. Вийшов старший позиції.
– Ви перебуваєте у зоні бойових дій. Хто ви і звідки? Ваші документи, – звертається старший до волонтерів.
Інший боєць тримає напоготові автомат.
– Далі дороги немає, – оглянувши паспорти й посвідчення, продовжує старший. – Розвертайтеся назад. Із дороги не з’їжджайте й не сходьте: територія всюди замінована.
– А ми на цих позиціях були, – каже Наталія Костіна. – Щоправда, до іншої бригади тоді приїздили. І знаємо, з якого ви підрозділу.
Після того, як Наталія Костіна називає номер бригади, настороженість на обличчі старшого змінює легка усмішка. Анатолій Корнілко розвертає авто. Услід машині дивиться місцевий охоронець – чорно-білий пес, який перейшов «у спадок» від однієї бригади до іншої.
Згодом полтавці дістаються до бійців 128-ї ОГШБр. Розвантажують гостинці. Забирати їх, зокрема, приїздить із побратимами командир взводу полтавець Роман «Адвокат» (про нього «Зоря Полтавщини» розповідала в номері за 13 жовтня 2017 року. – Авт.). Через кілька хвилин заїжджає на позицію командир батальйону 128-ї бригади Олександр «Спутник». Знайомиться з волонтерами. Сфотографуватися з полтавцями погоджується не відразу. Стверджує, що кожен має виконувати свою роботу. Розповідає, що ситуація на передньому краї контрольована, проте противник змінив тактику – застосовує ефект несподіванки:
– Дають нам час заспокоїтися, а потім раптово можуть вчинити велику капость. У нашому батальйоні, наприклад, через такі дії п’ять «трьохсотих». Ми за можливості адекватну відповідь теж надаємо, – говорить комбат.
Він каже, що перекваліфікування АТО на ООС має позитивні наслідки.
– Ми почали краще взаємодіяти з прикордонниками. З органами місцевого самоврядування стало легше працювати. Налагодили взаємодію з поліцією, Національною гвардією, – додає Олександр «Спутник».
Кілька разів під час спілкування волонтерів із бійцями здалеку долинають звуки пострілів.
– Рома, а що це бабахнуло? – звертається до «Адвоката» Наталія Костіна.
– Та то вихлоп, – навіть не замислившись, відказує він.
– А це? Невже інший вихлоп? – іронізують, почувши чергове відлуння, полтавці.
– Може, колесо в кого лопнуло, – відказує Роман.
Війна не вщухає і вдень…
Волонтери рушають далі. Їм іще на дві «точки». Спочатку зупиняються у Старогнатівці. Чекають там бійців. Потихеньку на село насувається вечір. Неділя. Близько 17-ї години. Впадають в око розташовані за кількадесят метрів від місцевої сільради нові яскраві спортивний і дитячий майданчики. Упродовж години, доки полтавці чекали й спілкувалися з воїнами, двоє дівчат-підлітків посиділи на гойдалках. Пройшли селом близько десяти людей.
Через годину-півтори волонтери розвантажуються у Гранітному. Привезли воїнам холодильник.
– Як же ви його на позицію донесете? – питає Наталія Костіна.
– У нас возик є. Довеземо й встановимо, – відповідають бійці.
– Там інструкція до нього є… – пояснює пані Наталія.
– Ми знаємо, що він має спочатку добу постояти, – перериває її боєць 128-ї бригади Олександр «Лукас».
Із ним полтавці, власне, контактували по телефону, а тепер познайомилися.
– Ти, Саша, з Києва? – уточнює Наталія Костіна.
– Ні, з Кіровограда, – відказує «Лукас».
– А немає вже такого міста. Є Кропивницький, – виправляють бійця волонтери. – Є різниця.
– Так, – погоджується Олександр. – Як для когось бойові дії на сході України – це ООС, а для нас – війна. Є різниця.
***
На зворотному шляху полтавці заїхали в «Центр допомоги дітям «Отчий дім», що у Покровську. Передали гостинців дітворі. Нині в закладі мешкають понад 40 дітей.

Анна ВАСЕЦЬКА
Журналіст

Поділися:
  • 6
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
    6
    Shares

Добавить комментарий