Дмитро Колісний пізнає світ і перевіряє себе

Дмитро Колісний пізнає світ і перевіряє себе

Випадково на очі потрапив влог (форма блогу, коли засобом передачі інформації є відео) про мандрівку Лікійською стежкою у Туреччині, й десяте відчуття підказало: мандрівник – кобелячанин. Так і є.

Лікійською стежкою, яка вважається однією з найпопулярніших пішохідних маршрутів світу, мандрував Дмитро Колісний, випускник Кобеляцького ліцею № 2 ім. Олеся Гончара. У дитячі роки захоплювався футболом, закінчив ДЮСШ. Серед шкільних предметів подобались уроки англійської мови. Відповідно і знання непогані отримав, і оцінки. Навчання продовжив у Полтавській державній аграрній академії, на агрономічному факультеті. І коли дізнався, що студенти можуть поїхати по обміну в США, загорівся цією ідеєю.
– То була перша моя далека поїздка. До того ж переліт через океан. Добирався майже добу, – розповів Дмитро. – Там довелося спілкуватись не тільки з корінними американцями, а й представниками Колумбії, Бразилії, В’єтнаму, й за кілька місяців ми добре розуміли один одного. Я працював у теплиці з кімнатними квітами, там було більше десяти українців, тож процес адаптації пройшов досить легко.
– Враження не розчарували?
– Ні. Робота була нескладна. У літній період (в США я був дев’ять місяців) замовлень на квіти було значно менше, тому в мене з’явилась можливість подорожувати країною. Побував у Міннесоті, Дакоті, біля гори Рашмор, де на барельєфі зображено чотирьох президентів США, батьків-засновників нації.
– З’явилося бажання побачити світ?
– Так. І з кожним роком воно лиш поглиблюється. Після США я поїхав зі своїм другом із академії в Азію. Подорожували мотоциклом.
– А навчання?
– Академію закінчив, отримав диплом вченого агронома. Як спеціаліст спробував себе під час практики, яку проходив у одного з місцевих фермерів. Але після поїздки за кордон зрозумів, що це не те, чим би я хотів займатись. Періодично виїжджав за кордон: працювати, подорожувати, частіше поєднував перше й друге. Приміром, поїхали в Азію, аби зайнятись мотобізнесом. Побували у В’єтнамі, Камбоджі, Лаосі, Таїланді, повернулись у В’єтнам, взяли два скутери й стали організовувати тури. На жаль, замовників було мало, й наш бізнес пішов «у мінус». Я три рази їздив у Англію, де працював у фермера, який вирощував цибулю (зелену) і горох (стручки) й поставляв у супермаркети. Спочатку працював на полі (на роботу дуже впливали погодні умови), потім перейшов у приміщення, де фасували продукцію, готували до відправки в торгівельну мережу. Звісно, тут умови були кращі й працювати легше. Узимку роботи не було, всіх відправляли додому. Я використав цей час, щоб побувати в Румунії, Болгарії, Польщі, там працює багато українців. Побував у Китаї на запрошення знайомого, з яким доля звела в США. Він планував відкрити український ресторан, тож попросив допомоги в оформленні приміщення в нашому національному стилі. І так сталося, що приміщення оформив, обладнання закупив, персонал найняв, але відкритися не встиг: розпочалася пандемія коронавірусу.
Був період, коли я вирішив змінити сферу діяльності й працював барменом у Катарі. Ця країна дуже контрастна: багаті/бідні. Шейхи (місцеві багатії) складають близько 20 відсотків, інші – приїжджі, обслуговуючий персонал. Спека неймовірна, удень на вулицях людей практично не побачиш (в основному перебувають у торгівельних центрах, ресторанах, супермаркетах, де є кондиціонери). Бажання повернутись у цю країну немає.
– А про Туреччину що скажеш?
– Про Лікійську стежку я знав давно… Останнім часом став займатися йогою. І от з’явилося бажання побути наодинці з собою, розібратися в собі. Це був, так би мовити, виклик для себе: один у чужій країні, один у наметі в лісі чи горах, один на один зі своїми страхами… Не виключено, що й диких тварин можна зустріти, невідомо, як вони себе поведуть… Та мені подобається принцип: якщо страждаєш – значить, розвиваєшся. У зоні комфорту розвиватися не будеш. Тож я майже силоміць витягнув себе із зони комфорту. Моя подорож Лікійською стежкою тривала 8 днів, 8 ночей. Вага рюкзака складала майже 20 кілограмів (намет, спальник, одяг, грілка, балон, продукти). 5 днів не виходив на зв’язок – не було Інтернету, не заходив у соціальні мережі. Нічого надзвичайного в дорозі не трапилось. Одного разу вночі поряд з наметом з’явилися дикі кабани, але до мене вони не проявили інтересу. До речі, на Лікійській стежці я зустрів двох молодих людей із Полтави. А взагалі українців зустрічав у всіх країнах, де довелось побувати. Маю друзів на кожному материку.
Найближчі плани – сходити з братом у Карпати. Так сталося, що Україною я не подорожував, тепер будемо вивчати рідний край, який теж багатий на красиві й цікаві місця. Планую масштабніше займатись відео, фото, вести свій блог на Ютубі. Як уже зазначав, я зацікавився йогою, і є бажання розвиватись у цьому плані, побувати у духовній столиці Індії, Шрі-Ланці, на Балі…

Наталя ПУЗИНА
Журналістка

Поділися:

Добавить комментарий