"Доборолась Україна до самого краю… Свої діти її розпинають"

Ці рядки Великий Кобзар написав майже 170 років тому, але вони не втратили своєї актуальності й нині.
У цьому році Україна відзначатиме 30-річчя Незалежності. Та чи стали ми дійсно незалежними й загалом куди прямує наша країна? Відповіді на ці запитання очевидні для більшості українців. Незалежними ми не стали, навпаки, залежимо від Європи й Америки та МВФ, від інших фінансових установ і країн, і прямуємо до європейських цінностей лише теоретично. Насправді ж наша країна все більше провалюється у надглибоку прірву, дна якої не видно.
Майже три чверті українців переконані, що справи в Україні рухаються в неправильному напрямку, про це свідчать результати всеукраїнського опитування, проведеного Київським міжнародним інститутом соціології (КМІС) 22 січня.
На запитання «Як ви думаєте, зараз в Україні справи йдуть у правильному чи в неправильному напрямі?» 74,3% респондентів відповіли, що в неправильному. Вважають, що справи рухаються у правильному напрямку, 10%, решта 15,7% респондентів не визначилися або відмовилися відповідати на запитання.

До витоків Незалежності

У 1991 році держава Україна, яка щойно здобула незалежність, була високорозвиненою індустріальною країною, мала потужний військово-промисловий комплекс, науковий та освітній потенціал і понад 50 мільйонів населення! Що багато говорити, ми були космічною державою!!! У ті роки наша країна прирівнювалася до Франції. Де тепер, на якому рівні розвитку Франція і на якому Україна? Варто лише нагадати: у Полтаві функціонували два заводи, що працювали на ВПК, – «Лтава» й «Знамено», а це, на хвилинку, були робочі місця для понад 42 тисяч наших земляків. До цього варто додати заводи ГРЛ, Автоагрегатний, Електромотор, Турбомеханічний, Тепловозоремонтний, Хіммаш, Продмаш, Легмаш, Фарфоровий, Алмазний, трикотажну й бавовнопрядильну фабрики… Усі ці підприємства працювали, виробляли продукцію й забезпечували полтавців роботою і належними заробітками. До речі, у ті роки наші товари користувалися неабияким попитом у багатьох європейських країнах, куди наші «човники» вивозили продукцію легкої промисловості (тоді одяг виготовляли лише з натуральної сировини), посуд, електродвигуни й бензопили… Було що вивозити. Але вже за якихось 10 років по тому все змінилося. Вітчизняне виробництво закривалося, натомість в Україну почали завозити китайський крам – від голки й мильниці до білизни та іншого не надто якісного товару.
Плавно спускаючись із «залежного» минулого, хай і не розкішного, але все ж відносно благополучного життя, українці поступово вступали в епоху бідності, а нині – й злиднів…
Від усіх вищеперелічених підприємств не залишилося практично нічого. А куди мали подітися в середині 90-х років приблизно 80 тисяч полтавців, працівників тих промислових виробництв? І так відбувалося не тільки в Полтаві. Аналогічні процеси тривали по всій Україні. Залишившись без засобів до існування, українці почали роз’їжджатися по світах. Одні виїжджали сім’ями назавжди, інші – поодинці, на роботу, залишаючи вдома малих дітей без належного догляду й виховання. Відтак і з’явилося в Україні втрачене покоління… Водночас у середині дев’яностих, не без сприяння тодішньої влади, почав викристалізовуватися вітчизняний олігархат, який за копійки скуповував майнові сертифікати українців (розпайованого майна колишньої республіки).
За майже 30 років з часу набуття незалежності більшість наших співгромадян, які залишилися «вдома», у своїй країні, збідніли настільки, що не лише не можуть забезпечити для себе й своєї сім’ї елементарні умови життя, а іноді навіть не в змозі сплатити за комунальні послуги. Бо їхня пенсія, а то й загальний дохід (разом із держпітримкою чи субсидією), менші за суму комірного. Натомість кілька кланів олігархів-мільярдерів і нині, в часи пандемії, продовжують збагачуватись на сльозах і бідах пересічних українців, розподіливши між собою всі блага і всю власність країни під назвою Україна…
Наведу лише кілька прикладів «тодішніх» і нинішніх цін, хоча спершу – про зарплати. Звичайний українець, й інженер, і робітник, 30 років тому мав приблизно однакову зарплату, яка в залежності від галузі виробництва могла коливатися від 220 до 350 карбованців. До речі, не на багато більше від висококваліфікованого робітника отримував і керівник підприємства. Також варто додати, що навчання і лікування українців були безкоштовними. Працівникам без житла надавалися гуртожитки, квартири. Так от, тоді проїзд у автобусі коштував 5 копійок, нині – 5 гривень і кажуть, що треба підвищувати (різниця у 100 разів); хлібина коштувала в середньому 15 копійок, нині – 15 гривень (100 разів); яйця (десяток) – 70 копійок, нині – 35 гривень (50 разів); гречка й цукор коштували по 80 і 70 копійок за кілограм, молоко – 13 копійок за 0,5 літра, картопля – приблизно 11 копійок за кілограм… Окремо можна говорити й про якість «тодішніх» продуктів. Варто згадати й про «комуналку». Добре пам’ятаю, що «літні» ціни за всі послуги коштували 4,5 карбованця, зараз не вбереш і в 500 гривень. Не «кусалися» тоді й зимові компослуги. Як бачимо, вартість основних пунктів життєво необхідних витрат зросла в 50–100 разів. Та чи зросли в стільки ж наша заробітна плата і пенсії? Навряд чи.
Прикро і боляче усвідомлювати, що з обранням кожного наступного президента українцям доводиться все тугіше й тугіше затягувати свої паски. Доречними є запитання: що з нами коїться і допоки так триватиме?

Де ж ви, наші Вашингтони чи Валенси і Макрони?

«…А ми дивились і мовчали,
Та мовчки чухали чуби…
…Коли ми діждемося Вашінгтона
З новим і праведним законом?
А діждемось-таки колись!»
Тарас Шевченко.
Можна з упевненістю констатувати, що проти України й українців ведеться повноцінна війна: «гібридна» – за формою, різновекторна – за напрямками. І ведеться вона не тільки з боку Росії. Тут усе зрозуміло, тут ворог, який стріляє. Водночас з інших боків усе робиться більш «гуманно». Нам «порадили»: продайте землю, а наші «моголи» (за Шевченком) і раді старатися. Нам диктують: ліс треба вивозити в Європу, а українську промисловість не розвивати – будь ласка, крадіїв екс-чиновників не чіпати, так воно і є, і буде… Завжди чи не в усіх країнах лікеро-горілчана й тютюнова галузі були і є основними наповнювачами бюджету держави, а в Україні вони чомусь збиткові і їхні підприємства продають, як продають й інші бюджетоутворюючі виробництва, об’єкти енергетики… Продають в’язниці, а натомість будуватимуть нові, як «збиткову» віддають у концесію залізницю (хоча кому вона збиткова потрібна?), планують продавати морські порти! Точилися навіть розмови про передачу в приватні руки Державного Пенсійного фонду. Тоді які функції і яка зона відповідальності залишиться в державних мужів і чи можна буде називати державниками купу чиновників, які разом із олігархами, мов ті кровопивці, паразитують на тілі українського народу?
А народ дивиться і мовчить, бо ж сам народ і обирає владу, яка його, той народ, потім оббирає до ниточки. Очевидно, українцям дається взнаки відсутність досвіду державотворення. А ще – невміння, чи небажання, чи нав’язана нам «сором’язливість», а може, й відсутність справжніх лідерів, які могли б організувати народ, щоб запитати у владних мужів: де ж виконання ваших обіцянок і куди ми йдемо? Щодо сором’язливості, то її нам дійсно нав’язують. Адже як часто з різних вуст в ефірі телеканалів чиновники й політики та добродії-грантоїди запевняють нас щодо надвисоких зарплат різних «топів», мовляв, рахувати чужі гроші – то негарно, то заздрість. Так вчиняють лише «совки». Але ж якщо це бюджетні гроші, зароблені всіма нами, які часто розкрадаються з неймовірною швидкістю або виплачуються чиновникам у вигляді мільйонних зарплат, тоді як бути? Закон фізики про збереження матерії (якщо в одному місці щось додалося, значить, в іншому – зменшиться) ще ніхто не зміг заперечити.
Відтак для більшості наших співгромадян важливим є отримати відповідь на запитання: чому заробітки близько 60% українців складають хіба що трохи більше мінімальної зарплатні, а навіть «маленький чиновничок» отримує щонайменше 15 тисяч гривень, трохи більший – кількадесят тисяч, а топ-чиновник – кількасот, а то й мільйони? У середньому ж по країні маємо зарплатню вже близько 14 тисяч! Я «за» гідну зарплату в держсекторі, але ж як її «назбирати» з малих зарплат в інших сферах? Ситуацію тут можна порівняти з бджолиним вуликом, де робочі комахи збирають мед, керує всім процесом життєдіяльності королева… З однією лише різницею, що трутнів викидають з вулика, щойно вони виконають свою функцію. Так от, у нашій українській системі занадто багато «трутнів», які звикли до хорошого життя й великих доходів, і надто мало робочих бджіл, які б мали достатній заробіток і відрахування податків на утримання трутнів. Адже з року в рік в Україні зменшується кількість підприємств (одних доводять до банкрутства, інші закриваються самі), а відтак – і працівників, зайнятих у виробництві, й водночас збільшується кількість утриманців. Звісно, оптимізація має бути, але за рахунок вдосконалення виробничих процесів, автоматизації, комп’ютеризації, а не простого скорочення, яке в нашій країні триває фактично безперервно. Скажімо, нині «домоклів меч» завис над працівниками «Укрзалізниці», де є наміри скоротити близько 30 тисяч осіб, продовжується закриття відділень банківських установ, деяких вишів, підприємств, продовольчих магазинів…

Із глитая – копійка, з бідного – гривня

Приблизно за таким принципом відбувається оподаткування зарплат українців. Бо податок (19,5%) з мільйонних зарплат сплачується лише з перших 75 тисяч гривень, а решта 925 тисяч – не оподатковується. Про це в ефірі одного з телеканалів розповів екс-міністр економіки України Віктор Суслов. Якщо ж українець отримує мінімальну зарплату, він заплатить цей податок сповна. Хоча повсюди у демократичних країнах світу, до яких ми так намагаємося дотягнутися, застосовується прогресивна шкала оподаткування для високих зарплат, аж до 50% податку з доходів. Та й дивіденди олігархів у нас оподатковуються лише 5% податком. Хоча останні могли б щедріше «ділитися» тим, що фактично отримали з народу. До речі, в США хочуть ввести податок на багатство. І ця пропозиція набирає популярності серед обох правлячих партій. То, можливо, не зайвим було б і нам послідувати за прикладом наших партнерів?
Останніми роками в Україні набули популярності внутрішні й зовнішні державні запозичення коштів через продаж облігацій, так звані ОВДП. Так ось, ті, хто купує такі гривневі облігації, отримують прибутки, які до того ж не обкладаються податком, приблизно на рівні 12, а то й більше відсотків річних. Навіть на доларові запозичення відсотки були різними – від 7% і більше. А якщо пересічний українець покладе в банк гривневий депозит, він отримає максимум 7,5% річних, з яких вирахують ще й 19,5% податку. А доларовий чи євро-депозит «заробить» для його власника, смішно сказати, 0,01% за рік від суми вкладу, мінус податок на дохід! Скажете, так нехай усі купують ОВДП, а не розміщують депозити? Так воно і є, але облігації держзайму можна купити лише на суму понад мільйон гривень. «Копійками» незаможних українців тут не цікавляться. А хто зможе накопичити таку суму з мізерних зарплат чи пенсій? А отже, вся система в Україні налаштована на збагачення багатих. Це ж треба так, м’яко кажучи, не любити своїх простих громадян, потенційного електорату, для якого влада в Україні робила й робить усе, щоб добре зашморгнути петлю аж на шиї. Щоб уже й дихнути не було як.

Україна – країна з перевернутою свідомістю

«Німець скаже: «Ви моголи».
«Моголи, моголи!»
Золотого Тамерлана
Онучата голі.
Німець скаже: «Ви слав’яни».
«Слав’яни! слав’яни!»
Славних прадідів великих
Правнуки погані!»
Тарас Шевченко.
Свідомість українців хочуть перевернути на 180 градусів, намагаючись нав’язати нам ті «цінності», які насправді такими не є. І, на жаль, кардинальним змінам свідомості особливо піддається молоде покоління. Легалізація грального бізнесу, застосування канабісу, нібито в медичних цілях (але ж його застосовували в лікуванні онкохворих і 30–40 років тому!?), на розгляді – легалізація зброї, а далі, мабуть, проституції – ось ті «непересічні цінності», які нині впроваджуються в Україні не без «підказки» наших друзів чи партнерів. А ми, звісно, впровадимо! Чому б ні, адже ми – європейці!
Сімейні цінності, які раніше пропагувалися в нашій країні, зараз не в моді. Нам подавай паради ЛГБТ-спільноти (такі були в Києві й інших містах) та Прайд-марші за права ЛГБТ (пройшов у Запоріжжі). «Підготовка офлайн-акції тривала понад пів року. На марш прийшли більше 500 людей. Захід проходив із дотриманням соціального дистанціювання», – повідомляє оргкомітет «ЗапоріжжяПрайд 2020».
То мені хочеться запитати: паради – це загалом добре чи погано? Бо нинішня влада тлумачить, що паради трудящих, які відбувалися 30 років тому, – це погано. Тоді чому ж паради ЛГБТ-людей (лесбійок, геїв, бісексуальних і трансгендерних людей) – це добре? І останні, до речі, ще й охороняються численними поліцейськими загонами!
Кричущим, як на мене, є і той факт, що Український інститут книги закупив комікс про ЛГБТ-стосунки (одностатеве кохання) “Принцеса+принцеса: довго і щасливо” для дитячих бібліотек нашої країни. Загалом придбали 1240 примірників за майже 700 тисяч гривень.
У мережі активно обговорюють це видання. Релігійні та праворадикальні організації звинувачують видавців та посадовців у “пропаганді гомосексуалізму” та діях, спрямованих проти інституту сім’ї. Деякі експерти натомість вважають, що книжка допоможе виховувати спокійних, гармонійних та впевнених людей, а декого навіть врятує. От тільки від чого? Водночас Громадський рух “Всі разом” назвав закупівлю “прецедентом” і заявив, що вимагає від Мінкульту України вилучити комікс.
“Рух «Всі разом», ознайомившись із зібраною інформацією, надсилає лист до Міністерства культури та інформаційної політики з вимогою вилучити всі примірники зазначеної книги з усіх бібліотечних фондів та структурних підрозділів, які функціонують за рахунок коштів державного бюджету. Адже подібні дитячі твори призводять до викривлення уявлень підростаючого покоління про романтичні взаємини між людьми. Ця та інші подібні книжки мають на меті дискредитувати важливий для суспільства інститут природної сім’ї, популяризуючи девіантні моделі поведінки”, – йдеться у повідомленні Громадського руху.
У видавництві “Рідна мова” прокоментували невдоволення в мережі, пов’язане з тим, що в книзі порушується тема одностатевого кохання. Видавці зазначили, що Український інститут книги закупив комікс для бібліотек за рішенням Ради незалежних експертів. Також зазначається, що вікова категорія, на яку розрахований комікс, – 10–12 років, хоча, за іншою інформацією, ця добре ілюстрована «книжечка», написана Кейті О’Нілл, рекомендована для дітей від 5 років!
Влада України все частіше й наполегливіше діє за принципом: розділяй і володарюй. Українців розділили на «совків» і націоналістів, «вату» і «вишивату», бідних і багатих, україно-і російськомовних, віруючих – на різні патріархії… І володарюють безсовісно і безвідповідально, бо нікому змусити відповісти за скоєне.
Нам кажуть, у бюджеті немає коштів на пільговиків і пенсіонерів. Водночас кошти є на мільйонні зарплати для «своїх» людей. Є кошти на споруди, такі, як, наприклад, новозбудоване приміщення поблизу адмінбудівлі по вулиці Соборності у Полтаві, у будівництво якого вкладено близько 80 мільйонів бюджетних гривень, і вже з півроку воно стоїть порожнє. Кажуть, що його здаватимуть в оренду…
Є кошти й на проведення «дуже цікавих» тендерів на кшталт оголошеного Центром громадського здоров’я України: «Центр громадського здоров’я України у 2021 році планує провести масштабне біоповедінкове дослідження про можливі ризики інфікування ВІЛ, гепатиту та сифілісу серед чоловіків, що мають секс із чоловіками. Відповідну закупівлю Центр оголосив у електронній системі Prozorro». Очікувана вартість дослідження становить 10 мільйонів гривень…
А чому б не дослідити такі ризики серед звичайних чоловіків певного віку? Чому така увага до гомосексуалістів, і чому на це витрачатимуться наші з вами, бюджетні, кошти?
Хоча варто додати, що пошуком додаткових джерел надходжень до бюджету в нас займаються серйозні інституції, на належному рівні. Як от виконавча служба міста Кривий Ріг арештувала в боржника (жінка ніби-то продавала білизну «з асфальту») нижню жіночу білизну та виставила її на аукціон, який мав відбутися на майданчику OpenMarket держпідприємства «СЕТАМ». Стартова ціна лота (труси жіночі) складала 19,41 гривні.
Люди, та невже саме та жінка, яка, можливо, таким чином заробляла дитині на молоко, і є справжнім злочинцем? Адже тут незрозуміло хіба що розумово відсталим людям, що на трусах вартістю 20 гривень багато не заробиш. А їх, до речі, було в неї в продажі аж 26 штук! Тобто, продавши всі, вона могла виручити трохи більше 500 гривень, а заробити, можливо, гривень 200–250. А як же боротьба зі справжніми злочинцями (контрабанда на таможні, відкати…), які крадуть мільйони й мільярди?
То оце вже і є така бажана Європа?
Роками й десятиліттями влада робила й продовжує робити все, аби українці були розрізнені і, як правило, скептично налаштовані один до одного. Нас зіштовхують лобами, а ми замість розуміння процесу та об’єднання довкола шляхів вирішення проблем чубимося між собою. І так буде доти, доки ми дійсно не почнемо обирати владу, а не просто «ставити мітки» у графі навпроти запропонованих і проплачених олігархами кандидатів. Але такі зміни навряд чи скоро відбудуться, бо система виборів в Україні створена таким чином, що кандидату без мільйонів, а то й мільярдів гривень ніяк навіть запропонувати себе виборцям. А отже, терпіти доведеться ще довго. І не тільки терпіти, а й боротися, хоча сили й нерівні, за свою правду і незалежність. І як тут знову не згадати Шевченкові рядки:
«Борітеся – поборете,
Вам Бог помагає!
За вас правда, за вас слава
І воля святая!»
Цитати з віршів Т.Г.Шевченка: «Т.Г.Шевченко, Вибрані твори; Державне видавництво художньої літератури, Київ – 1949 рік».