"Добрий ангел" – Варвара Репніна

«Добрий ангел» – Варвара Репніна

До 210-річчя від дня народження княжни

Варвара Рєпніна народилася 31 липня 1808 року в Москві. «Дитинство князівни пройшло в Західній Європі, де батько служив посланником. Трирічна правнучка гетьмана Розумовського запам’ятала в Парижі комету 1811 р.; партнерами її ігор були «діти королів», родина Віктора Гюго. У 1814 р. Микола Рєпнін (батько Варвари) був віце-королем Саксонії. Дочка Рєпніних добре пам’ятала Дрезден, міст через Ельбу; замок для розваг Саксонського короля в Пильниці, де тоді мешкало сімейство. Потім сім’я Рєпніних жила в Празі (Градчанський замок), далі – Відень. Коли настала пора повернення до Петербурга у палац князя на Мойці, Варі було сім з половиною років», – пише у своєму дослідженні Ганна Черкаська.
Згодом родина переїхала до Полтави, де батько отримав посаду генерал-губернатора. У дівчинки тут були приватні вчителі, а освіту вона здобувала в інституті шляхетних панн. У Полтаві Рєпніни частенько відвідували театр, директором якого був Іван Котляревський, були на позацензурних прем’єрах «Наталки Полтавки», «Москаля-чарівника» (вистави дозволив губернатор).
З дванадцяти років дівчинка мріяла про зустріч із коханим, малювала його, описувала у своїх щоденниках. Ідеалом для неї було кохання батьків. У 21 рік вона закохалася в батькового ад’ютанта Лева Баратинського, брата відомого поета. Матері-аристократці не сподобалася відносна бідність юнака, його походження, тож оголосила, що Лев дуже молодий (старший за Варю на 2 роки), і не дала благословення. Ображений Баратинський вийшов у відставку, зник. Пізніше Варя дізналася, що він поселився в своєму маєтку, де помер холостяком.
У 1836 році князь звільнився зі служби й поїхав із родиною за кордон: жили у Дрездені, Римі, Флоренції. У Баден-Бадені Варвара познайомилася з Миколою Гоголем, листувалася з ним, згодом написала спогади.
З 1842 року родина Рєпніних мешкала в містечку Яготині Полтавської губернії. Тоді ж в родині жили талановиті сестри-сироти Псьол – Олександра, Глафіра і Тетяна. В липні 1843 року Олексій Капніст привіз до Яготина Тараса Шевченка для копіювання портрета батька княжни. Поет і художник був прийнятий всією князівською родиною привітно і щиросердно. Теплі стосунки склалися в нього з молоддю – княжною Варварою і сестрами Псьол. Дочка князя Варвара Миколаївна від батька успадкувала гуманне, доброзичливе ставлення до простого народу, якому завжди намагалася допомагати і, по суті, присвятила цьому все своє життя. 35-річна Варвара була захоплена талантом і поезією Шевченка. Вона також вразила 29-річного поета якоюсь неземною тугою й віддаленістю від реального світу. Однак саме це й відлякувало поета від зближення з княжною. Аристократка й учорашній кріпак швидко знайшли спільну мову. Поезія, живопис, музика й душевні розмови захоплювали обох і поступово переростали в любовний роман. З боку Рєпніної це було палке кохання, а з боку поета… Важко точно сказати. Принаймні вона була для нього кимось значно більшим, ніж просто знайома чи друг. «Мое влечение к нему обнаруживалось все более и более; он мне отвечал теплым чувством, но страстным – никогда, – зізнавалася пізніше княжна своєму духовному наставникові Шарлю Ейнару, який жив у Швейцарії. – Он одарен был больше, чем талантом, ему дан был гений… Я очень привязана к нему и не отрицаю, что если бы я видела с его стороны любовь, может быть, ответила ему страстью».
Тарас Шевченко присвятив княжні поему «Тризна», яку почав зверненням:
Душе с прекрасным назначеньем
Должно любить, терпеть, страдать;
И дар Господний, вдохновенье,
Должно слезами поливать.
Для вас понятно это слово!..
Для вас я радостно сложил
Свои житейские оковы,
Священнодействовал я снова
И слезы в звуки перелил.
Ваш добрый ангел осенил
Меня бессмертными крылами
И тихостройными речами
Мечты о рае пробудил.
Дві самотні долі зустрілися та розійшлися назавжди: княжна так і не вийшла заміж, а поет так і не одружився.
Оскільки любов не була взаємною, княжна вирішила, що їй Богом призначено стати ангелом-хранителем для поета.
Варвара Миколаївна з розумінням і глибокою симпатією поставилась до творчості Шевченка, сприяла поширенню перших естампів його «Живописної України», завдяки клопотанню Рєпніних міністр освіти на початку 1847 р. призначив Т. Г. Шевченка вчителем малювання в Київському університеті. Врешті-решт між ними зав’язалася тепла довірча дружба, що не уривалася майже до останніх років життя поета.
Пізніше, коли Т. Шевченко потрапив на заслання, В. Рєпніна докладала зусиль, щоб полегшити його долю, листувалася з ним, надсилала йому книги. 18 лютого 1848 р. Варвара Миколаївна приватним листом французькою мовою зверталася до головного начальника Третього відділення власної його імператорської величності канцелярії графа О. Ф. Орлова з проханням виклопотати дозвіл Т. Г. Шевченкові малювати: «… я звертаюсь до Вас, пане графе, з благанням за нещасного Шевченка. Знаючи його дуже добре, я можу запевнити, що, яка б не була його провина, він покараний надто суворо відданням у солдати і висланням, що не було потреби, щоб його переконати в його виновності, ще додавати таку жорстоку витонченість, як заборона малювати. Маю надію, графе, Ви зрозумієте, що я взяла на себе обов’язок зробити все можливе, щоб полегшити долю Шевченка, оскільки я знаю його дуже добре і знаю ще те, що він зовсім самотній на цьому світі. Для досягнення цієї мети я не маю іншого шляху, як звернутися до Вас з благанням одержати для нього дозвіл на малювання. Я прошу у Вас цієї милості, смиренно склавши на грудях руки!» Але граф Орлов вважав «ранновременным входить по сему предмету со всеподданнейшим докладом».
Княжна була єдиною, хто не побоявся листуватися з опальним поетом, підтримувати його навіть у засланні, її листи зігрівали Шевченкові душу, поринали у спогади: «Тринадцатый день уже читаю Ваше письмо. Наизусть выучил, а сегодня только нашел время и место (в казармах) ответить Вам. Добрейшая и благороднейшая Варвара Николаевна. Я как бы ото сна тяжелого проснуся, когда получу письмо от кого-нибудь неотрекшегося меня, а Ваше письмо перенесло меня из мрачных казарм на мою родину – и в ваш прекрасный Яготин, – какое чудное наслаждение воображать тех, которые вспоминают обо мне. … и в настоящее время я принадлежу к самым счастливым, я, беседуя с вами, праздную 25 февраля, не так шумно, как это было прежде, но тихо, тихо и так весело, как никогда не праздновал».
У 1850 р. при обшуку у Т. Г. Шевченка серед інших листів було вилучено і листи В. Рєпніної. За словами слідчих, «в трех письмах княжны Варвары Репниной заключаются молитвы и выражение желания, чтобы всемогущий Господь помог ему, Шевченке, нести тяжелый крест». З цього приводу граф О. Ф. Орлов висловив княжні зауваження: «Милостивая государыня княжна Варвара Николаевна! У рядового Оренбургского линейного № 5 батальона Тараса Шевченки оказались письма Вашего сиятельства; а служащий в Оренбургской пограничной комиссии коллежский секретарь Левицкий в проезд свой через Москву доставил к Вам письмо от самого Шевченки, тогда как рядовому сему высочайше воспрещено писать; переписка же Ваша с Шевченкою, равно и то, что Ваше сиятельство еще прежде обращались и ко мне с ходатайствами об облегчении участи упомянутому рядовому, доказывает, что Вы принимаете в нем участие, неприличное по его порочным и развратным свойствам.
По высочайшему государя императора разрешению имею честь предупредить Ваше сиятельство как о неуместности такого участия Вашего к рядовому Шевченке, так и о том, что вообще было бы для Вас полезно менее вмешиваться в дела Малороссии, и что в противном случае Вы сами будете причиною, может быть, неприятных для Вас последствий». Після такого попередження листування між Шевченком і Рєпніною припинилося.
Десятирічне поетове заслання провело між Рєпніною та Шевченком нездоланну межу. Дві самотні долі на короткий час з’єдналися, щоб розійтися назавжди. Тарас Григорович заїхав у Москву по дорозі в Петербург, Рєпніна й Шевченко зустрілися двічі, 17 та 23 березня 1858 р. Та краще б вони не зустрічалися. Колишня щирість почуттів і безпосередність стосунків кудись зникли, а натомість виросла стіна відчуженості. Письменник Богдан Лепкий свого часу назвав цю зустріч «сумовитою». Він писав, що «княжна не сподівалася побачити такого Шевченка, яким він був тепер. З неволі посилав він їй свій портрет (словами) як солдата лисого й опущеного, але в душі носила вона його таким, яким востаннє бачила, молодим, повним темпераменту, з палкими очима, з чолом високим, круглим, гладким. Тепер явився їй передчасний старець, з довгими сідими вусами, з лисою головою, з морщинами під утомленими очима. Душею остався поет таким, як був і перше, вічно молодим, скорим до ласки й гніву, чутливим на добро й красу, на горе й кривду, але його тілесний образ перемінився до непізнання». Більше вони не бачилися.
І все ж таки ця дивовижна жінка мала на Тараса Григоровича величезний вплив, наголошує заступник директора Центрального державного історичного архіву України Людмила Демченко. Після її смерті журнал «Киевская старина» надрукував некролог, у нім такі проникливі слова: «Варвара Николаевна была не только другом и покровительницей, но добрым гением, олицетворенной совестью поэта. Она поддерживала в нем веру в его высокое призвание и со свойственной ей прямотой не раз высказывала ему горькие истины, когда он сбивался с истинного пути. Когда с Шевченко стряслась беда и он, разжалованный в солдаты, был сослан сначала в Оренбург, а потом в киргизскую степь, Варвара Николаевна деятельно, хотя и безуспешно, хлопотала о смягчении его участи и поддерживала его падающий дух своими письмами».
На сьогодні відомо вісім листів Т. Г. Шевченка до В. М. Рєпніної і 16 її листів до поета. Княжна Варвара Рєпніна померла 9 грудня 1891 року – вона пережила Тараса Шевченка на тридцять років.

Підготувала Марія ВІТРИЧ.

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий