Добрий чоловік із обкому

Коли згадую світлої пам’яті Павла Микитовича Пустовіта (05.12.1934 – 28.01.2003), на думку чомусь спадає п’єса Бертольда Брехта «Добра людина із Сичуані». Довго не міг пояснити собі такий «феномен», аж доки став писати ці спогади про доброго чоловіка із обкому. Звісно, у далекі вже 1980-ті, та й значно раніше, не треба було уточнювати, що «обком» – то висока установа тодішньої єдиної, керівної і спрямовуючої партії. Працювали там, як, власне, й усюди, різні люди. Павло Микитович вирізнявся винятковою інтелігентністю. Обіймав високу посаду – заступника завідуючого відділом пропаганди і агітації. Серед журналістської братії Полтавщини користувався беззаперечним авторитетом, бо взяв на себе надзвичайно складну місію захисника цієї досить різноманітної, дуже недисциплінованої і непередбачуваної за партійними мірками публіки. І вмів заступити – у значенні допомогти, розрадити, порятувати…

За визначенням був заступником. Не завідуючого. Колег – місцевих газетярів, радійників, фотокорів, нечисленних тоді телевізійників. Слово, думка Пустовіта у професійному (цеховому) середовищі важили більше, ніж дії чиновників – керівників великих чи менших видань. Логічний наголос тут варто зробити на чиновниках, бо ж були серед очільників журналістських колективів люди творчі, доброзичливі, висококласні спеціалісти, а були й ті ж таки чиновники – кар’єристи. Роки мчать, ніби заповзявшись випередити час і довести, що непорушними залишаться давні моделі споконвічної боротьби за місце під сонцем. Буває, що й спотикаються. Об нестандартну особистість, її світовідчуття і світосприймання, а простіше кажучи – об совісну людину. І тут уже не посада має значення, а виховання чи генетика. Найімовірніше, і те, й інше.
Павло Пустовіт народився у Кременчуцькому краї. А сільце чи хутір, як не дивно, називалося Пустовіти. Було колись так в Україні, що господар давав назву місцині чи місцина «нарікала» господаря. Він і справді був господарем – свого слова, достойних, хоч і непоказних, вчинків, свого реального світу, в якому жив, творив, ростив синів. Виборсуючись із соціальних низів радянського суспільства – безправного колгоспного селянства, яким зробили колишніх господарів більшовики, досягши номенклатурних «вершин», ніколи не забував, чий він син. Як і тої високої науки, котру подарувала доля на факультеті журналістики Київського університету, що носить горде ім’я Кобзаря. Серед його однокурсників – чотири лауреати Шевченківської премії: полтавці Борис Олійник, Василь Захарченко, Микола Шудря, а також вінничанин Степан Колесник. Одному із них – Степану Павловичу Колеснику (в пору моєї із Сергієм Пустовітом, сином Павла Микитовича, студентської юності Колесник був викладачем нашого факультету, напіввідкликаним із глибокої партійної опали) – завдячую тим, що Полтавщина стала мені другою малою батьківщиною. «Їдь у Полтаву, там Павлуша працює в обкомі, дуже добрий чоловік. Ось побачиш», – переконував він. Дякувати Богу і добрим людям, побачив, мав радість спілкуватися зі справжнім інтелігентом. Тихий спокійний голос, неквапливі жести, справді батьківське тепло і щирість… Таким Павло Микитович запам’ятався не лише мені.
Можливо, читачеві цей мій спогад видасться занадто декларативним. Поясню: відчувалася, як і належить, дистанція – вікова та, скажемо так, протокольна. А ще – рафінована інтелігентність Павла Микитовича. Це коли без панібратства, подробиць приватного життя, нав’язування. Це коли внутрішня культура домінує над зовнішньою марнотою. Такий високий духовний спадок він передав синам – журналісту Сергієві, науковцю й архівісту Тарасові. Мужніють, підростають онуки Дмитро та Павлуша, їм належить продовжувати добру традицію української щирості й інтелігентності, моральної інтелектуальності.
***
Минуло п’ятнадцять років, як пішов за межу вічності Павло Микитович Пустовіт. Відбулося дві революції, допікає примара війни, заїдає марнослів’я і марнославство так званої еліти та «іже з нею». Втім туман буднів розсівають моральні авторитети, ніби зобов’язують: «Ми змогли витримати хіба ж такі випробування, і ви зобов’язані витримати і зберегти людське в собі й навколо…» У цьому їхня безперервна, незнищенна місія.

Олександр МАКАРЕНКО
“Зоря Полтавщини”

Вы можете оставить комментарий, или Трекбэк с вашего сайта.

Оставить комментарий

Вы должны Войти, чтобы оставить комментарий.