Добровольці – совість і щит України

Добровольці – совість і щит України

Бути чи не бути нашій державності? У 2014-му ствердну відповідь на це запитання дали саме добровольці та волонтери. 14 лютого в обласному музично-драматичному театрі імені Миколи Гоголя відбулося урочисте зібрання з нагоди Дня українського добровольця.
Доки заповнювалася зала, на екрані – ретроспективні кадри. Фото й відео. Обличчя. Обличчя. Обличчя… Наші земляки – юнаки і люди поважного віку, серйозні й веселі. Вони голублять дітей, цілують дружин, стискають зброю і піднімають прапори. Тут вони – ще ЖИВІ.
…Прапори добровольчих батальйонів Полтавщини вносять курсанти військового коледжу сержантського складу військового інституту телекомунікацій та інформатизації імені Героїв Крутів. Родинам 11 загиблих добровольців на сцені театру заступник голови обласної ради Анатолій Ханко та заступник голови ОДА Микола Білокінь вручили нагороди. Їх отримували передчасно постарілі й посивілі матері, батьки, дружини, маленькі доньки і сини.
Микола Білокінь, вшановуючи героїв, зазначив, що влада вважає за обов’язок допомагати родинам та громадським організаціям учасників АТО.
Анатолій Ханко подякував батькам загиблих за виховання патріотів. Учасників російсько-української війни закликав не забувати ці родини – батьків, дружин, а особливо – осиротілих дітей своїх побратимів. А своїх синів називати іменами полеглих героїв.
Духовий оркестр і високий голос соліста виймають душу пронизливою мелодією. Бринять і блищать у сяйві софітів сльози…
* * *
Спілкуюся з тими, кому присвячено цей щемкий захід.
Підполковник Володимир Лазарєв – доброволець, наш колега, спецкор газети “Народна армія”, акредитований у Полтавській області:
– Хочу стати на коліно перед корпусом наших добровольців, хлопцями й дівчатами, які й на фронті, й у тилу підняли з руїн не просто нашу армію – нашу свідомість.
Володимир Голованюк, Народний Герой України, голова Всеукраїнської спілки учасників АТО, бойових дій та миротворчих місій:

Добровольці – совість і щит України
Володимир Голованюк.

– Добровольці одними з перших взяли до рук зброю і захистили цілісність держави, наші міста, села, родини, домівки. Це свято ще нове для країни, але дуже потрібне. Діти повинні знати, що добровольці та волонтери зробили для України.
– За Вашою інформацією, всі добровольці отримали відповідний статус учасника бойових дій, учасника АТО?
– Ні, попри те, що наш Президент оголосив, що всі добровольці прирівнюються до учасників бойових дій. Люди досі не отримали того, що заслужили.
– Чому так?
– Багато добровольців не можуть документально підтвердити, де саме вони служили. Паперова тяганина відбиває усяку охоту. Уявіть: людина повертається з війни і чує на свою адресу: “А ви – ніхто, бо вас туди не посилали”.
– Ви особисто, як доброволець, отримали відповідний статус?
– Я пішов на війну добровільно, але у Збройні сили України. Там цей статус надається офіційно. Я не служив у добробаті.
– Тоді порадьте, що робити тим, у кого не виходить, хто не витримує бюрократичної тяганини?
– По-перше, треба єднатися – так, як було це у 14-му році. Сьогодні, на жаль, між багатьма спілками, організаціями єдності немає. Треба разом шукати двері, які відчиняються, або допомагати один одному їх відчиняти. Ви ж бачите, країна на хвилі народного ентузіазму вистояла, почала вишкрябуватися нагору, а потім знову звалилась у яму. Зробила крок вперед… і відступила два – назад. Цьому треба протистояти. Місцеві органи влади ще якось ідуть назустріч: облдержадміністрація на своєму рівні вже визнала добровольців, видала перші посвідчення учасників бойових дій. В Україні десь хтось отримує, але знову ж завдяки волонтерам, якимось окремим організаціям. Загалом питання не вирішується. Переважна більшість добровольців збирають документи, судяться, вимагають. Але багато людей не витримує: “Не хочу, мені не потрібна ця тяганина”.
– Знаю особисто молодого хлопця, який утік із госпіталя до побратимів у Донецький аеропорт, вижив дивом під його руїнами і тепер жодних підтверджувальних документів про це не має. Його в ДАП справді ніхто не посилав – покликала совість. Зараз навіть говорити про те чоловікові психологічно важко. Каже, нікому нічого доводити більше не буде.
– І таких – дуже багато. На жаль. Бо у Збройних силах чи Нацгвардії видачею посвідчень учасника бойових дій займаються спеціальні структури. У добробатах такого не було.
Насамкінець один із добровольців на запитання, коли ж, на його думку, має закінчитися ця війна, відповів: “Спочатку треба розібратися – у нас війна чи торгівля? Якщо війна, тоді питати треба у Головнокомандувача. Якщо ні – то у Міністерстві торгівлі…”
* * *
Біля пам’ятного знака “Героям АТО”, що в парку “Ювілейний” Кременчука, відбувся захід із нагоди Дня добровольця. Серед тих, хто поклав квіти до пам’ятного знака й на могили загиблих в АТО кременчужан на Свиштовському кладовищі, було чимало захисників Вітчизни, які у найскладнішу й найтривожнішу пору добровільно пішли на фронт. Один із них – боєць 92-ї окремої механізованої бригади Юрій Качур.
– Ми усі знаємо, в якому стані перебувала Українська армія в 2014 році, коли на східних кордонах нашої держави розпочалася війна. Добровольці опинилися на передовій першими, неймовірними зусиллями зуміли зупинити наступ ворога. Ми мусимо схилити голову перед пам’яттю тих, хто не повернувся із поля бою. Також не маємо права забувати про тих, хто досі залишається на передових позиціях, захищаючи державний суверенітет України. Ми воювали в різних добровольчих батальйонах, в кожного із яких є свій стяг. Але нас усіх об’єднує наш Державний синьо-жовтий прапор, і сила наша – в єдності. Наше головне завдання в цивільному житті – бути гідним прикладом для молоді, – наголосив ветеран АТО, звертаючись до учасників заходу.

Добровольці – совість і щит України
Промова Юрія Качура на мітингу в Кременчуці була сповнена щирості, гордості й болю…

На моє запитання про те, чому в 49 років вирішив піти добровольцем на фронт, а було це в 2014-му, чоловік відповів: “У мене двоє дорослих синів, онуки, а тепер, слава Богу, – ще й маленька донечка. То хто, як не я, захищатиме їх?.. Тому й став добровольцем”.
Юрій Качур (позивний “Батя”) до війни багато років працював учителем історії, був практикуючим психологом. У 92-й окремій механізованій бригаді спочатку служив у піхоті, згодом – у розвідувальному батальйоні. Перші бої були під Щастям, Станицею Луганською, Трьохізбенкою. Потім була переправа через Сіверський Донець, що знаходиться між селами Лобачеве й Жовте Луганської області. Там від українських позицій до ворожих укріплень – всього 54 метри. Був і в Мар’їнці, Красногорівці Донецької області. За три з лишком роки служби на Донбасі Юрій Качур отримав два поранення й дві контузії, але вважає себе щасливчиком:
– Бог милував – мене лише зачепило. У бліндажі осколок ложкою виколупав, перекисом залив, пластирем заліпив, берці інші перевзув – і все. Ніколи було. Ворог в очі дивився, а нам лише автомати видали, решта – все своє: і форма, і взуття. Якби не волонтери з Харкова, то хтозна, як би зиму 2015 року зимували. Вони нам і спальники, і поліетиленову плівку, і лопати – усе, що треба, доставляли. Із ким тільки не довелося воювати – із забродами й найманцями з усього білого світу, з російськими військовими. Ми їх у полон брали. На жаль, війна на Донбасі – це не тільки бойові дії, а й коридор для контрабанди, яку не можна зупиняти, – з болем говорить Юрій Качур.
Демобілізувався він у 2017 році. Нині працює в муніципальній поліції й активно займається громадською роботою. За час, доки батька не було вдома, донечка Настуся навчилася ходити, сказала свої перші слова. Тата часто називає на ім’я – Юрою, бо майже не бачила його, коли той був на фронті. “А мені те приємно”, – посміхається щасливий “Батя”.
Попри усе, що довелося побачити й пережити на війні, оптимізму Юрій Качур не втратив:
– Захищати свою Батьківщину від ворога – це навіть не конституційне право, а почесний обов’язок кожного. І я його виконав як громадянин України, як батько, як дідусь і, зрештою, як чоловік. Це – абсолютно нормальне явище, а ніяке не геройство! До того ж мені в серце пече за те, що український прапор досі не майорить у Донецьку, Луганську. А ще – за те, що наших хлопців, які захищали свою країну, пройшли пекло Іловайського котла, полон, ставлять на коліна в центрі Києва. Так не повинно бути, і з цим не можна миритися…

Юлія ДУМКА-КОНДРАТЬЄВА
Ольга ЩЕГЛОВА
“Зоря Полтавщини”

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий