“Доки ще будемо зносити московську сваволю?”

Другий терористичний акт більшовиків проти очільників української революції
був здійснений у Полтаві уже влітку 1918 року

Фактично уся 73-річна радянська історія пронизана запеклою боротьбою влади зі своїми політичними супротивниками та так званими неблагонадійними елементами. І громадськості сьогодні добре відомі численні злочини колишнього тоталітарного режиму: від переслідувань, арештів, катувань, репресій, терористичних актів та вбивств безневинних людей до геноциду цілих народів. У «країні рад» від 1917 року на державному рівні створювалася така система партійних, радянських та каральних органів, що вона не могла бути ані демократичною, ані гуманною уже за своєю природою.
Принагідно нагадаємо краянам, що невдовзі після першого більшовицького терористичного акту, що відбувся у грудні 1917 року в Полтаві проти сотника-богданівця Ластівченка (див. Пустовіт Т. «Невідомий спогад полковника армії УНР Степана Лазуренка про події у Полтаві в грудні 1917 року» // «Зоря Полтавщини». 2017. 19 грудня), уже влітку 1918 року в нашому місті стався інший резонансний політичний злочин – вбивство громадсько-політичного діяча, педагога, письменника, колишнього генерального секретаря освіти УНР Івана Матвійовича Стешенка (1873–1918). Тож про події сторічної давнини і піде далі мова у даній публікації.

Ім’я Івана Стешенка на початку ХХ ст., а тим більше під час української революції 1917–1921 рр., було добре відоме в Україні. Маючи полтавське коріння, отримавши класичну університетську освіту, він у Києві зійшовся із відомими українськими родинами Старицьких, Лисенків, Косачів, спілкування з якими розвинуло його гуманітарні здібності та утвердило національні симпатії. Цілком логічним було й те, що дружиною Івана Матвійовича стала донька відомого українського театрального та громадського діяча Михайла Старицького – Оксана.
Разом із викладацько-педагогічною, науковою та видавничою діяльністю Іван Стешенко активно займався політичною і громадською роботою. Невдовзі прогнозовано опинився у вирі бурхливих політичних подій, став активним учасником створення Української Центральної Ради (далі – УЦР). Робота Стешенка у вищому представницькому українському органі досить помітна: вже 12 березня 1917 року за дорученням УЦР він разом із О. Волошиним створює шкільну комісію, входить до складу Президії УЦР, а 15 червня 1917 року Івана Стешенка було призначено генеральним секретарем освіти. Програмою діяльності краянина-урядовця можна вважати таке його висловлювання перед педагогічною громадськістю: «Український народ є державним на своїй території, але разом з тим необхідна повна справедливість щодо національних меншин… Всі народності, що проживають в Україні, зобов’язані знати мову, літературу, географію і історію України».
На думку дослідників, одним із найвагоміших здобутків української революції 1917–1921 років на першому її етапі стали реформи у закладах освіти, і передовсім – їх українізація. І роль Івана Матвійовича Стешенка у процесах реорганізації старої школи є незаперечною.
Згодом, після відставки уряду В. Винниченка, І. Стешенко працював головним інструктором міністерства освіти, під час більшовицької окупації Києва у 1918 році змушений був виїхати із міста, оскільки йому постійно загрожувала небезпека. Зважаючи на фаховість, за іншої української влади – Скоропадського, продовжував працювати у міністерстві освіти.
Попри те, що Стешенко тривалий час мешкав у Києві та обіймав високі державницькі посади, він не поривав зв’язків із рідною Полтавою та земляками. У Полтаві працювали його однодумці й давні приятелі; по вулиці Монастирській мешкали його старенька матір та сестри. Тож при кожній слушній нагоді Стешенко намагався провідати свою рідню і друзів.
29 липня 1918 року Іван Стешенко із 14-річним сином Ярославом виїхав до Полтави, щоб тут підготуватися до подальшої наукової праці, зокрема професорських лекцій, та поспілкуватися з матір’ю. Про свій приїзд друзів не попередив, тому його на вокзалі ніхто не зустрічав. Вночі поблизу Київського вокзалу, на сучасній вулиці Соборності, його було смертельно поранено. І вдень 30 липня 1918 року Іван Стешенко відійшов у засвіти у полтавській лікарні.
Певний час про трагедію було відомо лише у загальних рисах. У спогадах В. Андрієвського містяться, зокрема, такі про це відомості: «Стешенко приїхав разом із сином – 14–15- літнім хлопцем – о 12-й годині вночі. На станції, як звичайно, – ні одного візника. От вони з сином і пішли пішки додому. На Куракінській вулиці (нині Соборності. – Авт.), саме де з Павленок виходить мала бічна вуличка, їм заступив дорогу якийсь чоловік, що вийшов із бічної вулички, вистрілив із револьвера на старого Стешенка, а далі, як той упав, нахилився над ним, глянув йому в обличчя і моментально щез… Хлопець злякався і сховався в картоплю, що росте побіч хідника, а далі став кричати, люде надійшли, покликали поліцію, стали про те дбати, щоб раненого до лічниці перевезти, а тим часом убійник як крізь землю провалився». Про те, що це було сплановане вбивство, свідчили важливі речі: під час замаху Стешенка не було пограбовано, при ньому залишилися золотий годинник і певна сума грошей; насторожував і той факт, що із самого Києва до Полтави Стешенка «наглядав якийсь темний тип». Але більше про замовників вбивства та виконавців не було нічого відомо.
Зухвале убивство колишнього урядовця шокувало й обурило провінційну Полтаву. Тому тисячі людей прийшли висловити співчуття і провести небіжчика у останню путь. До честі, українська влада у цей непростий час взяла на себе майже усі витрати, пов’язані із похованням.
31 липня 1918 року в домовій церкві при соматичній лікарні богоугодного закладу м. Полтави була відспівана панахида за небіжчиком. Серед присутніх – представники місцевої влади, учительство, просвітяни. За повідомленням періодичних видань, того дня біля труни лягли вінки з написами «Ідейному керівникові учительства – спілка учителів вищих початкових шкіл на Полтавщині», «Першому українському міністру народної освіти – спілка службовців губернського земства», «Незабутньому Івану Матвійовичу – чиновники Полтавського губернського комісаріату у справах народної освіти»; «Чистому серцем – Полтавський український клуб» та ін.
Відспівування та похорони відомого краянина відбулися
3 серпня 1918 року в Святоуспенському соборі м. Полтави. О 10-й годині ранку в храмі на відспівуванні небіжчика зібралася величезна кількість народу. Літургію та відспівування здійснював єпископ Феофан. Опісля траурна процесія рушила по Олександрівській вулиці, повз Корпусний парк до Київського вокзалу. На труну було покладено близько 40 вінків: від органів міського самоврядування, губерніяльного земства, повітового земства, від
т-ва «Просвіта», української народної бібліотеки, учительських курсів, страхових товариств та ін. «Що се був за грандіозний похід!.. Такого похорону не затямлять найстарші старожили у Полтаві. Натовп залив цілу Олександрівську вулицю. Коли його голова наближалася до Кадетського парку, то хвіст ще був коло собору. Порядок зразковий. Самих вінків я начислив понад тридцять. Їх несуть в руках по двоє заступники від різних товариств і організацій. Минаємо губернаторський будинок, на бальконі котрого показується п. Нога (в церкві його не було), і виходимо на Сінну площу, а далі й на Куракінську вулицю. Серпневе сонце пече невиносимо; з розбитої дороги підіймається задушлива курява, та на те ніхто не зважає: людська маса суне далі за труною. Ось приходимо до того місця, де стався злочин. Похід стає, і духовенство править літію. Між натовпом чуються голоси: «Доки ще будемо зносити московську сваволю?», «Треба з москвинами робити так, як вони роблять з нами, – голова за голову, кров за кров!»…
На ст. Полтава-Київська, біля вагона, в которому відправляли небіжчика для поховання у Києві, була здійснена літія, після якої виступали добродії Андрієвський, Товкач та Прийма (усі дуже добре знали небіжчика). Промовцями перед величезним натовпом були відзначені заслуги Стешенка як борця за свободу та незалежність України.
У Києві, як свідчать сучасники, про трагічну загибель Стешенка дізналися лише з телеграми, яку відправило керівництво Полтавського «Союзбанку» міністрові освіти гетьманського уряду М. П. Василенку. Зміст телеграми був таким: «Полтавська спілка кредитних кооперативів з приводу злодійського убивства І. М. Стешенка висловлює свою глибоку жалість та співчуття щодо втрати видатного працівника у справі дорогої нам освіти на Україні». Тож лише після цієї телеграми М. П. Василенко запросив представників міністерства внутрішніх справ, чи достовірні ці відомості?
Запізніла реакція Києва у справі загибелі Стешенка була обумовлена кількома чинниками, найголовнішим з яких був українсько-німецький інцидент, що назрівав у ці дні внаслідок вже іншого терористичного акту. За збігом обставин у Києві 30 липня 1918 року есером Борисом Донським було вбито німецького генерал-фельдмаршала Генріха фон Ейхгорна, і тому найкращі слідчі держави були спрямовані на розслідування саме цього злочину. Навіть не будучи фахівцем, можна було помітити разючу різницю у підходах до розслідування злочинів у Полтаві та Києві.
4 серпня 1918 року Київ провадив на Байкове кладовище тіло Івана Матвійовича Стешенка, він був похований поруч із могилою Миколи Лисенка (на головній алеї, неподалік від брами кладовища). У некролозі, що вийшов друком у журналі «Наше минуле» за вересень-жовтень 1918 року, Стешенко був названий «кращим громадянином нашої небагатої на таких людей країни… Сотні вінків, що вкрили свіжу могилу, повні глибокого смутку промови, численні статті в пресі – все це свідчить про глибоку любов і пошану до пам’яті славного громадянина і чистої серцем людини».
Свідома національна інтелігенція Полтави у серпні-вересні 1918 року неодноразово виносила на порядок денний засідань міської управи питання щодо увічнення пам’яті Стешенка. Так на місці вбивства Стешенка на вулиці Куракінській (нині Соборності) було встановлено пам’ятний дубовий хрест (за іншими відомостями, це був лише задум, встановити хрест так і не встигли, бо місто вже у січні 1919 року окупували більшовики), а Павленківська українська гімназія стала носити ім’я Івана Стешенка. Проте зовсім скоро, зі встановленням більшовицької влади, ім’я колишнього першого міністра освіти українського уряду потрапило фактично під заборону, і всі зусилля національно свідомої інтелігенції було зведено нанівець.
Про те, що вбивство Стешенка було замовним і політичним, сьогодні маємо незаперечні докази. Так під час слідства органами УНКВС у справі «СВУ» Кость Іванович Товкач (далекий родич Стешенків) згадував, що у липні 1918 року вночі на вулиці Куракінській у місті Полтаві був убитий видатний діяч націоналістичного руху та перший генеральний секретар і міністр освіти Центральної Ради І. М. Стешенко. Убивці тоді не були виявлені. Але у 1919 році, при денікінцях, колишній Зіньківський повітовий комісар Тимчасового уряду, службовець Полтавської спілки споживчих товариств (пізніше розстріляний денікінцями під м. Ізюмом) повідомив у приміщенні спілки, що убивство Стешенка було здійснено відповідно до постанови Зіньківського комітету комуністичної партії і вирок було виконано членом партії Башловкою спільно із товаришем-партійцем (про це пізніше розповідав і сам Башловка). За словами Товкача, він у 1925 році, при першій можливості, відвідав удову Стешенка у Києві й усе відоме йому розповів їй і синові письменника – Ярославові Стешенку. Прізвище убивці Стешенка занотував також у своєму щоденнику і академік Сергій Єфремов, який на початку 1920-х неодноразово відвідував Полтаву і спілкувався з відомими українськими родинами.
***
Полтавці пошановують пам’ять про славетного краянина. Його наукова та творча спадщина активно використовується сьогодні науковцями, на честь І. М. Стешенка названо у Полтаві вулицю, у вересні 2008 року на приміщенні Великобудищанської середньої школи Диканського району з ініціативи та коштом науковця Григорія Титаренка встановлено меморіальну дошку просвітителю української революції. Справою державної ваги нарешті стають пошанування пам’яті та популяризація відомостей про наших героїв-державників.

Тарас ПУСТОВІТ
Заступник директора Державного
архіву Полтавської області,
заслужений працівник
культури України