Докір нелюдяності

Докір нелюдяності

Старий Жур прокинувся сьогодні дуже рано. Щоправда, він і раніше найпершим сповіщав крилатих одноплемінників про настання нового обнадійливого дня, та сьогодні…
Холодний осінній світанок, скроплений нудною мжичкою, по-особливому непокоїв ватажка зграї. «Досить стирчати на цьому болоті, треба поспішати, – думав про себе, а решті колонії вже вголос наказав: – Курли!» І птахи все зрозуміли.
У журавлів збирання в дорогу не займає багато часу. Вільні серед вільних, вони всеньке літо визбирують загублені людьми зернята, обскубують торішні бур’яни та дику зелену поросль, ростять дітей і ніжаться під сонцем рідного краю, а одного разу, збуджені покликом ватажка, дружно випростовують крила й лягають у далекий і небезпечний лет. Від зорі до зорі, зупиняючись лише на короткочасний перепочинок, цяткують вони голосними ключами небо, аж поки не досягнуть кінцевої мети маршруту.
Уже у високому підхмар’ї Жур належним чином вишикував ключ. У зграї лише він умів це робити зі знанням справи, а тому дуже пишався цим умінням передавати свою волю іншим. А ще – правом навчати молодий підріст. Адже птахи, як і люди, з роками втомлюються від життя. Проте мають багатий досвід. Ось і Журові довелося докласти чимало зусиль, аби його навики й уміння успадкували молоді наступники. Бо не може переводитися давній журавлиний рід. Не може знічев’я стихнути в небі то радісне, то тривожне пташине «курли».
День за днем, тиждень за тижнем навчав Жур юне поповнення зграї, і це дало бажані плоди. Тепер ось ватажок із насолодою спостерігає, як легко пливе в небі Крил, його майбутня зміна, а поки що – найліпший учень і молодший товариш. А ондечки вишикувалися Перл, Зирк, Дзьо та інші птахи з цьогорічного та давніших виводків. Дальня дорога, то й змахи їхніх крил розмірені та неспішні.
Так минув день. А коли краєм неба стало бавитися надвечір’я, Жур підломив під себе стомлене крило, подаючи знак зграї, і взяв напрям до невеличкого болітця, зарослого очеретом та рогозом. Треба перепочити, бо попереду ще стільки верств…
Та, мабуть, дуже стомленим був ватажок, бо не помітив небезпеки. А вона чатувала поруч і лише чекала нагоди, щоб смертельно вп’ястися в необачну жертву.
Рвучкий постріл, як зойк, розітнув надвечірню тишу й тривожним стогоном розлігся по очеретах. Щось гостре й тепле опекло тіло Жура. Він натужно змахнув крильми, та відчув, що в них уже немає тієї недавньої сили, котра стрілою здіймала у височінь. Змахнув ще раз, ще…
Довго боровся з собою Жур. Але даремно – дорога вгору, в небо була не для нього. Зрештою ватажок озирнувся, а побачивши, як Крил упевнено веде ключ подалі від очеретів, полегшено зітхнув.
Та раптом унизу Жур угледів і того, хто замахнувся не лише на його волю, а й на саме життя. Маленький, зляканий чоловічок. Його й людиною назвати важко, а тут бачиш…
Звичайно, Жур міг би напружити залишок сил і якось та спланувати на крилах якомога далі від болота. Пересидіти, перечекати… Але не захотів. Щоб стати маленькому, зляканому чоловічкові вічним докором його нелюдяності. І Жур зі стогоном упав до ніг того, хто стріляв.

Михайло ЛЮБИВИЙ.
м. Полтава.

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий