«Долі високий небокрай», або Майстер-класи  Леоніда Думенка

«Долі високий небокрай», або Майстер-класи Леоніда Думенка

Пригадується, як на одній із редакційних планірок на початку 1984 року тодішній редактор «Зорі Полтавщини» Леонід Федорович Кізь дорікав комусь із колег за невдалий заголовок. Коротенький монолог завершувався нагадуванням про те, що несумлінному автору до пенсії залишилося всього нічого, а він так і не набув «заголовочної майстерності». Дорікнув і черговому редактору, кореспонденту сільськогосподарського відділу Леонідові Думенку, мовляв, повинен був помітити газетний штамп. «А мені на пенсію у дві тисячі одинадцятому році», – незворушно відповів молодий журналіст. Регіт у редакторському кабінеті стояв справді гомеричний. Тоді 2000-ні здавалися чимось незбагненно недосяжним, неначе польоти на Марс…
Леонід Васильович Думенко не дожив до пенсії шість з половиною років. Нині йому б виповнилося 70. Символічні дати життя: 22 січня 1951 року – 16 липня 2004 року. Звісно, що в Лютеньці Гадяцького району, де він народився, як врешті й по всій Україні, тоді мало хто знав про День Соборності. Але у славному козацькому селі, яке певний час було й сотенним містечком, жила пам’ять про відважного отамана повстанців проти більшовицької сваволі Леонтія Христового. Його родичем був Леонід Думенко.
Козацькі гени давалися взнаки упродовж непростого журналістського газетярського життя. Майже одразу по закінченні школи – робота в районці, згодом – у «Зорі Полтавщини». Блискуча кар’єра: від кореспондента до головного редактора, високі державні й творчі відзнаки, інфаркти й рання раптова смерть, яка буквально приголомшила всіх несподіваністю. Відійшов у вічність Леонід Думенко липневого дня, коли чотирнадцять років перед тим було прийнято Декларацію про державний суверенітет України. Суверенітет, який він разом із творчим колективом утверджував і відстоював. Чого варті були редакторові публікації на сторінках тоді ще партійного органу неупереджених репортажів про мітинги Народного Руху України, інтерв’ю з дисидентами, представниками діаспори, правдиві історичні розвідки про визвольні змагання початку ХХ століття? Про це знають лише його родина, найближчі колеги та, можливо, лікарі.
Леонід Васильович любив життя і знав йому ціну, тримався своїх коренів, свого роду. Він був люблячим сином, чоловіком, батьком, дідусем. Якось до нього «на білому коні» із Києва примчав землячок і став вихвалятися своїм бізнесом, високими кабінетами, ще вищими зв’язками… «В общем, жизнь удалась». Леонід Васильович відреагував: «Зате моя онука розмовляє українською. А ти у своїх дітей і онуків виховуєш почуття меншовартості, говорячи з ними російською, ніби вони у тебе нездатні розуміти нашої. Та й мені оцю пургу несеш по-чужому. Ми ж з тобою разом на лузі м ’яча ганяли…» «Ну чого ти, Льоню», – одразу перемкнуло рускоязичника.
Він був добрим керівником. Редакційні негаразди, а то й катаклізми, замикав на собі, а не виплескував на підлеглих. Вимогливість і вибагливість до газетного матеріалу, заголовка полягали не в «розпіканні» чи нагінках. Мав значно ефективніший інструмент – іронію: «Озаглавлюємо «Благородний вчинок» і – на першу сторінку». Після такого вердикту автор недолугої кореспонденції пік раків. Ну, а якщо вже звучало: «Кіоски перевертати будуть», то матеріал треба забирати і любісінько переписувати. Коли ж промовляв: «Долі високий небокрай», то це вже взагалі – край…
Як би це комусь банально не видавалося, але справді долею Леоніда Думенка була журналістика, газетярська справа. Робота зі словом, фактом, заглиблення в тему, аналіз подій – ніби уже й архаїка. Але ж це та класика, що вирізняє майстра з-поміж натовпу, галасливої масовки. Леонід Васильович довів це своїм життєвим, професійним прикладом. Світла йому пам’ять!..

Олександр МАКАРЕНКО
“Зоря Полтавщини”

Поділися:

Добавить комментарий