Є в осені світло

Дослухаючись голосу серця

* * *
Я почала писати Україну.
Я знаю біль – йому немає меж.
Над шиєю – довічна гільйотина,
Зате в руках – блискучий гордий меч.

Рядками вірша туга проростає,
Щоб відігнати пустку і сльоту.
Я почала писати тайну з таїн,
Про сокровенне – Матінку Святу.

Як шия вже схиляється до плахи,
Як тіні із минулого ячать —
Шукаю крайку і вдягаю плахту,
СЛІДАМИ СМАЛЬТИ
СХОДИТЬ БЛАГОДАТЬ.

Я почала писати Україну,
Її погідність і її журу.
Хрести, розп’яття, постріли у спину,
І несусвітнє, журавлине «кру».

* * *
А я живу між небом і землею,
І дихаю Тобою і молюсь.
Туман вельон
по травах білий стелить,
Де ранок дивний загубив обрУс.

Простити біль, як Ти простив,
Розп’ятий,
Свіча горить, свіча кричить: пробач.
Тримай в долонях благодаті смальту,
І краплі крові, і Марії плач.

Ти чуєш, йдуть,
які проколять ребра,
І що слова? Слова усі пусті.
Мені з Тобою тільки в серці тепло,
Розбійникові
Ти гріхи простив.

А зараз ось зійшла зоря – родився,
І до Розп’яття треба ще рости.
В любові світ уже благословився,
Принесено в полумиску куті.

* * *
Я так люблю цей березень, як диво,
Крилате диво, сплетене з казок.
Із морозців, квіток, тепла, гаївок,
Де річка загубила чобіток.

Коли все дише, оживає, сяє,
І віриться – стежки до світла йдуть.
І щастя більшого в житті немає,
Як відродитись від зими й осмут.

Листочок перший, моху малахіти,
Мусліном трави стеляться до ніг.
В косі заплутавсь розбишака-вітер,
Ворушиться смарагдовий кісник.

О березню, не поспішай минати,
Твої слідочки буду цілувать.
І цілий рік до тебе торувати
Свої шляхи. Небесну благодать

Наснажить ранок,
день гряде провісний,
Намисто добре, і сльоза бринить.
І сипле жайвір, сипле жайвір пісню,
Бо у долонях березня блакить.

* * *
Ти плачеш, рясте, морозно,
як пам’ять,
Та по зимових днях весна гряде.
Землі наділить дорогого краму,
Проміння скрізь розсипле молоде.
А сльози, рясте, світлі і всесильні,
Рядками стануть вічних молитов.
Бо в Господа слабкі знаходять крила,
Ті, хто в собі зненависть поборов.
Хто зміг тяжку дорогу подолати,
Спасенний хрест повз зиму
пронести.
Радіть життю, в душі плекати
святість,
В снігах недолі квітами цвісти.
Ти плачеш, рясте, морозно,
як пам’ять,
І я з тобою сліз творю ясу.
Світ оживає, голосні хорали,
Бо жайворонки вже тепло несуть.

* * *
В серце ввійдуть псалми –
Поселитися в ньому назавжди.
Зігрівати крильми
Розвівати у безвість несправжнє.
Кожне Слово бринить,
Бо живе тисячі уже років.
Арфи. Верби сумні
На чужині, де голос пророків.
Де межа – не межа,
Де крізь тіні вривається світло.
Знов беру палаша,
І зі мною Господь поруч й вітер –
Той, що пісню несе
По степах, наче світоч Вітчизни.
Будить спокій осель
І нагадує сущим за тризну.
А землиця свята
Загорьована, стомлена лихом.
Кров її пророста,
Щоб вербою заквилить, задихать.
В серце ввійдуть псалми,
Колисатиму Слово під ранок.
І Дніпро зашумить,
І мільйонами збуриться пам’ять.
Хоругви понесуть
Всі, що склали життя за Вітчизну.
Не згасити ясу,
Не спинить ворогам волі пісню.

Юлія МАНОЙЛЕНКО
Член Національної спілки
письменників України

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий