Валентина Солошенко, уроджена Панченко, народилася 28 січня 1945 року в німецькому місті Єна. Якби вона пам’ятала той день, то розповіла б, як пронизливо вили сирени, як рушилися стіни й дахи будинків, а над містом кружляли бомбардувальники. Радянські війська наближалися до Берліна, авіація союзників бомбила міста й села, не замислюючись про загибель і страждання тисяч мирних жителів, а також представників різних слов’янських народів, які, найчастіше не за власним бажанням, опинилися у Німеччині. У цьому хаосі та жахітті на світ просився крихітний вогник життя, людина, якій суджено було народитися…
– Валентино Михайлівно
, Ви народилися у Німеччині. Про свої остарбайтерські літа могла б розповісти Ваша мама, Анастасія Іванівна Панченко, та, на жаль, її вже немає серед живих… Ви розповісте історію своєї матері, так?
– Так, це мамина історія… Вона народилася в селі Ковжижа, тепер Милорадове. Її батьки були бідняками, хоча батько, мій дідусь, коли був ще малим, у Полтаві навчався. Його старший брат був священиком. П’ятеро дітей у батьків було. Мій дідусь закінчив школу писарів, гарно знав арифметику. Потім працював бухгалтером у колгоспі. Сім’я дуже бідна була… Родились у них дві дочки – моя мама та її сестра. У них була корова, а потім в колгосп віддали її. Здавали все. А потім дідусь став працювати бухгалтером в Рублівці. Там дівчата пішли в школу… В голодовку помер батько дідуся, помер від голоду. А мама дідуся вижила, допоміг пайок, який давали в колгоспі. Хліб давали. Бабуся теж працювала в колгоспі, то їм давали водичку з кількома галушками і води в глечику. А вона ж ті галушки не їла – своїм дівчатам залишала. То один раз мама з сестрою пішли по той глечик і, коли йшли, перекинули його. Як вони плакали тоді, як страждали за тими галушками! І лободу їли, й акацію, тим рятувалися, а бабушка була пухла…
– У якому році Ваша мама народилася?
– У двадцять третьому році. Оце 17 січня вона народилась, а 14 січня померла. Вісім років буде, як вона померла… У Рублівці закінчила школу, потім поїхала в Харків, поступила в університет на українську мову й літературу. Закінчила перший курс, на другий перейшла вже, та не було за що жити, і вона перевелась у Полтавський педінститут. Мамі дали гуртожиток, і вона навчалась. А тут почалась війна… Коли почали німці наступати, повернулася в рідне село, бо там сестри були бабусині й дідусеві, ще й батьки були живі…
– Німці були у вашому селі?
– А як же ж. Цікаво, що колгосп зберігся, німці заставляли працювати… Потім підійшов час, коли забирали в Німеччину. А фельдшером була наша місцева жінка, вона допомогла взяти довідку, що в мами хворі нирки. Тоді їй пощастило, не забрали. А коли вже радянські війська звільняли Котелевський район, були бої страшні, то получилось так, що бабуся із дочкою меншою сховалися в кукурудзинні. Воно ж було пов’язане в снопах і отак стояло по городах. І вони ото всередину повлазили і там сиділи… А мама в цей день була в Диканьці. Коли німці відступали, вони ж гнали поперед себе наших селян. І захопили тоді ж і її, пішки погнали до Полтави на Київський вокзал. Там вже дуже багато наших людей було, їх погрузили в товарні вагони і повезли до Німеччини. Везли з зупинками, бо війна ж навколо, бомбили їх не раз, і ось доїхали вони до Дніпра. Мама з вікна бої бачила, стільки поранених було, вода, вона каже, червона була. А їх вивозили з України як робочу силу. Відбудовуватися ж треба, розбирати завали, бо вже ж бомбардували Німеччину і Англія, і Америка… По дорозі до них у вагони когось підселяли. Там же ж багато повмирало, тих, хто намагався тікати, – розстрілювали… І голодні були, й холодні, бо вже ж осінь. Ну і на одній з зупинок, коли состав стояв… скільки він стоятиме, ніхто ж цього не знав, чогось моя мама опинилася між тими вагонами. І в цей час потяг здригнувся, зібрався рушати, її руки відірвались від поручнів, і вона потрапила під потяг. Вона б загинула, якби ії не підхопив хлопець один, вірменин, він її врятував. На все життя в мами залишився шрам, кров юшила, страшно дивитися. Ну, затягли ж її у вагон, все, і далі поїхали… І так вона з тим хлопцем познайомилась. Це був мій майбутній батько. Його звали Михайлом, вірменин, родом із Ростовської області…
– Виходить, Ваш батько врятував життя Вашій мамі?
– Так. І попали вони в Тюрингію. Це гірська місцевість, і зразу вони потрапили в табір, і стали їх кожного дня возити на розчищення залізниці. Це десь 18 кілометрів від Бухенвальда. Гірська місцевість. А Німеччину тим часом бомбили все більше. І так сталось, що розділили чоловіків та жінок. Жінок залишили, а чоловіків відправили на завод в Ганновер. І Михайло зі своїм братом потрапили туди. Вони з мамою обмінялись адресами, бо сподівалися на зустріч у майбутньому. Батько вже знав, що мама вагітна…
Ну, працювала ж вона і далі на тих розчистках, а потім, коли вже не змогла, ії відправили на біржу, куди приїжджали бауери і обирали собі підходящих працівників. Забрали й маму. Звали того німця Вільгельм. Так називали і хазяйку – фрау Вільгельм. Це була така сім’я: троє дітей, дівчині десь десять років було, і звали її Гільдікат, і ще два хлопці були. Один в першому класі, а один… років два йому тоді було. Мама спала на горищі. В чотири ранку вона вставала. У господарів були свині, гуси, кролі – отаке хазяйство. Мама допомагала готувати тваринам їсти. У господарів, крім мами, було ще одинадцять працівників різних національностей. І чоловіки були, вони в полі працювали. Хазяїн розводив квіти і возив їх продавати. Війна війною, а життя життям… Мама рано ж дуже вставала, бо готувала свиням їсти. Варили там картоплю і навіть поливали молоком оту картоплю для свиней. І це була мамина їжа також. Щось же від свиней залишалося. А для тих людей, що в полі працювали, була тільки брюква. То мама хватала оту свинячу картоплю, це її спасєніє було… Маму кілька разів хазяйка перевіряла, перш ніж допустила прибирати в будинку. Якось заходить мама в кімнату, коли там нікого не було, і бачить розкритий гардероб. І стрічки всякі висять там, і все, гроші лежать, монети там десь… Мама мені розповідала: “Мию підлогу, а знаю, що це перевірка мені”. Нічого не взяла, а гроші на стіл поклала. Нічого ніколи в господарів не взяла… А потім хазяйка побачила, що мама допомагає дітям вчити уроки. Здивувалася: “Ти знаєш нашу мову? Хіба ти в школу ходила?” А мама відповіла, що в Україні закінчила школу, 10 класів, відповідала німецькою, що закінчила школу, вступила до університету і провчилась там два роки. Тоді до неї зовсім змінилося ставлення. Німці стали її поважати… І в цей час приїжджає у відпустку після поранення і госпіталю брат господаря, він на тиждень приїхав перед відправкою на фронт до свого брата. А в мами ж нашивка була «ост», у кожного працівника була нашивка, бо там різні національності працювали. Так ось, як побачив він той «ост», тут же вихватив пістолет і хотів маму застрелити. А в них був такий асфальтований двір, вона після гусей прибирала, і цей німець хотів її зразу застрелити. Але крик почула хазяйка, вона вискочила, вчепилась йому в плечі, просила: “Тут же діти, не стріляй!” А маму тоді ж попередила: поки він буде тут, не потрапляй на очі. Щоб сиділа отам на чердаку тихесенько й не виходила… А вони, ці німці-господарі, плакали, відчували, що це в них з братом остання зустріч, що він вже додому ніколи не повернеться… А коли мама не змогла працювати в цих господарів, бо вже великий строк вагітності був, її відправили в якусь столову, а потім, вже перед родами, послали в Єну, в пологовий будинок для породіль німецьких. Там же ж було багато національностей, полонянки, які працювали там, теж були вагітними. Та, незважаючи на свій стан, тягали кошики з овочами, з усім. Ну, мама не знала, для чого їх тут ще тримають. Вскорості дізналася… Одного разу, десь за тиждень перед родами, почали в них перевіряти групу крови. В інших, а їх було п’ятеро жінок-полонянок, не підійшла група крови, лише в мами була така, як треба.
– Кому збиралися переливати кров?
– Німецька жінка народжувала, велика кровотеча в неї була, її рятували. Хоча німці хизувалися, що в них тече чиста арійська кров, тут же брали в полонянок, коли потрібно було. Маму прив’язали за руки, за ноги і почали брати кров. З одної руки 600 грамів взяли і з другої 600. А десь за тиждень їй же самій треба було народжувати. А лікар кричить медсестрі: “Ще! Ще!” А та відповідає: “Так не біжить же…” Потім маму, як непотріб, викинули… Останні дні до мого народження вона жила в підвалі. Як вона туди потрапила, хто знає? Можливо, хтось допоміг з тих медсестер, що кров брали… Хоча лікар сказав, щоб мамі давали стакан молока в день, ніхто його не давав, нічого не робив… А нальоти авіації все збільшувалися. Якось завили сирени, всі побігли рятуватися, а мама не змогла. Вони сховалися під оцим… буквою «п» будинком роддома, там жили сім’ї лікарів, медсестер, обслуговуючий персонал, от. І було бомбосховище під будинком на три тисячі осіб. Звичайно, нальоти були вночі, а в цей раз бомбили увечорі… І тут мама відчула, що в неї починаються роди, а вона одна, у підвалі більше нікого немає. Ну, видно, вона впала з тапчана і якось народжувала. Що там відбувалося, вона просто не пам’ятала…. Прийшла в себе мама, видно, уже під ранок… І що ж таке? Вона бачить стіну десь дуже далеко і портрет Гітлера. І тоді згадує, що колись це була кімната старшої медсестри. Все навколо розбомблено. Влучила авіабомба саме в цей будинок, а він був великий, і зруйнувало всі п’ять поверхів, і завалило оте бомбосховище. Мама ж уже нікому не була потрібна, кругом творився хаос… І тих жінок, з ким вона працювала, теж нікого не було, всі, хто міг пересуватися, сховалися в те убєжище… Відкопували їх солдати два тижні. Всі загинули, а мама осталась жива, нікому не потрібна, залишилася сама, вірніше, зі мною… Таким був день мого народження.
– А далі що було, як ви повернулися додому?
– В мами ж нічого не було, ніде прихиститися, все розбомблене. І вона пішла зі мною на руках куди очі дивляться. Ховалась десь по руїнах… Загорнула мене в якесь ганчір’я, щось зі свого одягу… Їй треба було якось вибратися звідтіля. Могли ж знову кудись забрати, на якісь інші роботи. Дитина їм не потрібна була, а маму кудись би забрали… І вона почала переховуватись серед руїн. Одну ніч ночувала там, де раніше був кондитерський склад. Там були цукерки, печиво, все розбомблене… Потім ночували на складі мануфактури, де були розкидані тканини, цілі сувої… У мами іншого виходу не було, як повернутися до того хазяїна, де раніше працювала. Вони її не вигнали, прихистили, допомогли навіть, щоб на неї в управі виділили хлібну картку. Проте я їм, звісно, не потрібна була. І ось одна німкеня, а в неї загинули син і чоловік, хотіла мене забрати до себе. І хазяйка мамі сказала, що дитину прийдеться віддати. Що робити? Треба тікати. І мама вночі втекла від тих господарів. Потім жила в двоповерховому бараку. Було там чимало різних національностей, і всі вони якусь роботу виконували. Що робити? Ну, залишить вона мене, а сама ходить виконувати що треба. Там якась столова була. І ось нальот знову. А в цей час вона була десь надворі. То кинулась наверх, до мене, вривається в кімнату, а на мене хтось кинув подушку, мабуть, я дуже голосно ревла. Мама каже, лежу вже вся багрова, ще б трохи – й задихнулася… Так я вижила вдруге… А тим часом війна закінчувалася, і мама вирішила пішки йти додому… Зі мною на руках вона пройшла Германію, дійшла до Чехословаччини. Одна добра чешка подарувала їй дитячу коляску, яка була дуже міцною, з якогось білого металу зроблена була, і внизу таке, наче піддон. І великі колеса дуже міцні були. А десь мамі попався сувій матерії білої, щось розбомблене було, то в тряпках внизу лежав, ото були мої пелюшки… Ішла ж вона не одна, цілий потік людей рухався… А чехи до нас не всі ставилися зі співчуттям, було й таке, що давали поїсти, а воно травлене, і криниці інколи травили. Було таке, що люди від безсилля вмирали. І мама якось отруїлася, та не міцно, вижила. Ішли ми, ішли і вийшли на Польщу… Це ж скільки треба було пройти…
– Яка все ж таки людина сильна по своїй природі, тим більше, якщо рятує не тільки себе, а й дитину!
– Уже ж весна, травень. Уже ж Перемога. Коли ми вийшли на Польщу, війна закінчилась. А там же були табори НКВД, куди збирали всіх наших і відсліджували: хто, що, звідкіля, що в Німеччині робили. Працювала наша розвідка. Ми там перебували місяць. Були там і повії, і колишні поліцаї, і люди з заразними хворобами. Всі там були, і всіх перевіряли. А потім почали відсортовувати, кого куди. Кого, може, і в Сибір, в табір відправляли. Мама попала до тих, кому дозволили їхати додому. На потязі ми повернулися у Полтаву, добралися до своїх. Вони не очікували, що мама жива, не знали ж, що її забрали в Німеччину…
– Вже подумки давно попрощалися. Листа ж неможливо було написати, переслати. Думали, вбили або пропала безвісти…
– Все що завгодно могло бути. Може, під бомбьожку попала, як відступали німці, може, застрелили? Тоді ж так було: німці туди стріляли, а наші – сюди…
– І якою була зустріч, що Ваша мама розповідала?
– Тож підійшла вона до свого двору, заходе у двір, а бабуся стоїть з віником. І як глянула бабуся, значить, що іде її донька з коляскою, жива, здорова, то вхопила той віник, крутила його в руках і кричала: “Сюди! Сюди!” Щоб всі сусіди збіглися, подивилися на таке диво… І сльози ж, і все… І сестра ж прибігла… Ну така тривожна, зворушлива зустріч…
На цьому закінчується довга дорога додому матері й доньки й починається історія їхнього життя в рідній країні. Нелегка, драматична, та, передусім, мирна. Тема народженої поза шлюбом дитини псувала життя вчительки Анастасії Іванівни. Не всі вірили історії, яку вона розповідала. Суди-пересуди: а раптом вона народила дитину від німця? На Панченків дивилися з підозрою, а позаочі вигадували, розпускали плітки. Через те їм довелося перебратися з рідного села у Полтаву. А тим часом у Валюші, яка підростала, все виразніше проступали риси рідного батька-вірмена. Де він? Що з ним?..
Вже в дорослому віці Валентині Михайлівні вдалося розшукати рідного батька в Ростові, проте в нього на той час була інша родина, підростав син. Війна розкидала закоханих, унеможливила їхнє щастя. На жаль, Анастасія та Михайло так і не знайшли дорогу один до одного. Проте це вже інша історія…
Інна ДІДИК
Письменниця, журналістка