Довіра і терпіння –  два крила щасливої сім'ї

Довіра і терпіння – два крила щасливої сім’ї

У Перегонівці Кобеляцького району 25 липня 1971 року грали весільні музики. Щаслива наречена в білосніжній сукні й такій же фаті, веселий наречений у темному костюмі разом із дружками, батьками й великою кількістю гостей під’їхали до сільського клубу. Там і зареєстрували шлюб Івана Івановича Шабельника й Людмили Платонівни Голяник, а свідоцтво засвідчило про створення нової родини.
25 липня 2021 року в гостинній оселі Шабельників зібрались рідні, друзі, щоб привітати їх з важливою подією – 50-річчям подружнього життя. Секрет їхнього сімейного довголіття простий і в той же час не всім доступний: «Мир і злагода, довіра і терпіння повинні бути в родині за будь-яких обставин. А ще – вміти прощати, не зациклюватися на непорозуміннях. Поважати один одного, розуміти й пам’ятати, що сім’я, турбота про дітей повинні бути на першому місці».

ШАБЕЛЬНИК ІЗ ШАБЕЛЬНИКІВ

Іван Шабельник народився на хуторі, що мав назву Шабельники.
– На хуторі було 28 дворів, у двадцяти чотирьох проживало п’ятдесят вісім дітей різного віку. Усі кручі, лід узимку, паводок навесні були нашими. Кораблики, які ми запускали, діставали Перегонівки.
Сім’я була велика: дідусь, бабуся, батьки, четверо дітей. У кожного з дітей були обов’язки по домашньому господарству, але нам, як і всім, хотілось швидше побігти на вулицю, пограти у футбол, «війну» чи інші ігри. Тоді на допомогу приходила «комуна» (сусідні хлопці й дівчата), яка швиденько виконувала всю роботу.
Після 7 класу Іван Шабельник під час канікул працював у колгоспі: дали йому старенький трактор, і він тягав гребки. По закінченні 8 класу вступив у СПТУ-43, де спочатку отримав спеціальність комбайнера, потім – тракториста. Але оскільки ще був неповнолітнім, голова колгоспу написав розписку, що бере на себе відповідальність за те, що дозволяє йому самостійно працювати на тракторі.
Так розпочались трудові університети. Але тривали вони недовго: настав час іти в армію. Служив у тодішній НДР. За відмінні успіхи у фізичній і теоретичній підготовці мав право на відпустки, але відмовився від них, щоб раніше повернутись додому. Неодноразово отримував пропозицію залишитись на понадстрокову службу, але не зацікавився тими пропозиціями.
А потім ще й армійський друг запросив у гості в Ташкент. Його батько працював головним інженером автобусного парку і пообіцяв роботу… Іван вирішив з’їздити додому, трішки відпочити й приїхати в Ташкент. Але доля розпорядилась інакше: трохи попрацював водієм у колгоспі, й рідня по батьковій лінії запросила до себе в Макіївку. Працював геодезистом у проєктному інституті, водієм директора інституту, виділявся з-поміж інших веселою вдачею, товариськістю, любов’ю до техніки. І це не лишилось непоміченим: Івана Шабельника запросили на роботу у міськвиконком – водієм заступника голови виконкому. Навколо було багато дівчат, яким подобався юнак з почуттям гумору, але його серце вже було зайняте…

ДОЛЕНОСНИЙ ДОЩ

Полонила його серце й душу Людмила Голяник.
– До армії на таких, як я, він уваги не звертав: молодша на п’ять з половиною років. Я про нього чула, бо був, як кажуть, першим хлопцем у селі.
Коли Іван Шабельник повернувся з армії, Людмила навчалась у 10-му класі Кобеляцької середньої школи № 1.
– По закінченні навчального року їхала велосипедом на консультацію з української мови й літератури. Тільки почала спускатись з Перегонівської гори, линув дощ, промочив до нитки. А тут чую: позаду їде машина. Ледве витягла з колії велосипед, стала на узбіччі. Машина порівнялась зі мною, двері відкрились, і водій запропонував підвезти. Побачивши мою розгубленість, встав і поклав велосипед.
Це був Іван Шабельник. Він тоді працював водієм голови колгоспу. Людмила несміливо сіла в автомобіль. Її волосся було зібране в два хвостики і вони настільки намокли, що довелось викручувати. Як це дівчина робила, Іван Іванович пам’ятає й до сьогодні, хоч пройшло вже більше 50 років.
Людмилу, її брата Валентина (відомий дослідник трагедії Голодомору Валентин Голяник), сестричку Юлю мама піднімала практично сама. Жили дуже бідно.
– Батько повернувся в 47-му. Працював головою колгоспу, а потім травмувався і в січні 1956 року помер. Я ще в школу не ходила…
Закінчення школи співпало з доленосною зустріччю. Ноги вели юнака до садиби, де проживала дівчина, яка забрала в нього спокій.
– Мені було 17 років, про серйозні стосунки ще не думала. Бувало, йду додому, а він стоїть біля воріт. Я через сусідський двір зайду, а він чекає… Раз, два так зробила, а третього дня приходжу, а він у хаті сидить, з мамою розмовляє. Коли пішов, мама сказала: ніби непоганий.
Іван не збирався відступати. Наполегливість – то головна риса Шабельників. А в Людмили були інші плани – здобути освіту.
– Поїхала в Харків, дуже хотілось вступити в медичний інститут. Підійшла до приміщення, подивилась, які там двері й масивна ручка, і зрозуміла, що мама зі своєю пенсією 12 карбованців не зможе мені допомогти. Сестра порадила вступати в електротехнічний технікум, де в неї був знайомий викладач, тож вона могла мені допомогти, але я переплутала й поступила в електромеханічний.
Зустрічатися юнакові й дівчині випадало рідко. Людмила навчалась у Харкові, Іван працював у Макіївці, але за два роки переконались у своїх почуттях і вирішили одружитись. Весілля зіграли за всіма традиціями: наметами в молодої і молодого, гостями, подарунками…
Наступного дня зібрались на циганщину, скупали у Ворсклі матір нареченої, наловили курей, зварили домашню локшину. Заїхав і брат Валентин. Хотілось йому на циганщині побути, але ж возив зерно з поля на тік, не можна, щоб комбайн простоював. І тоді молодий сідає за кермо, молода з лопатою – на кузов, розрівнює зерно. Весілля продовжувалося без молодих, які успішно працювали на жнивах.
Після весілля знову роз’їхалися. Людмилі треба було готуватись до захисту дипломної роботи й державних екзаменів. По закінченні технікуму отримала вільний диплом і поїхала на Донбас. Молодій сім’ї виділили двокімнатну квартиру. У Макіївці прожили сім років, там народились донька Альона й син Тарас. Потім Іван Шабельник змінив місце роботи, перейшов працювати на канал «Дніпро-Донбас». Змінили й місце проживання, переїхали в Кам’янське.

КУДИ ГОЛКА – ТУДИ Й НИТКА

Обоє ніколи не цуралися роботи, але в матеріальному плані було дуже скрутно. І коли товариш (пізніше стали сватами) запросив на Північ, де потрібні були механіки, Іван Іванович погодився. Поїхав сам, а через кілька місяців забрав сім’ю. Діти навчались у школі, яка була за 15 кілометрів. Іван Іванович працював механіком дільниці, яка будувала компресорну станцію на нафтопроводі Уренгой–Помари–Ужгород. Людмила Платонівна – завскладом будуправління тресту «Тюменьтрансгаз». Морози тримались на позначці -52оС, але переносили їх нормально. П’ять років жили у вагончику, потім отримали квартиру в Югорську.
Пройшов час, діти повернулись у Кам’янське. Підтримувати зв’язки ставало все складніше, і Шабельники-старші приймають рішення продати квартиру й повертаються в Перегонівку. Так закінчилась Північна епопея і розпочалась нова сторінка життя.
– З Півночі привезли вагончик, встановили на земельній ділянці, яку виділили під забудову, й розпочали з будівництва господарських будівель.
Що тут скажеш: рідна земля притягує, особливо це відчуваєш за тисячі кілометрів від рідного краю. На роботу Іван Шабельник пішов у колгосп. Працював завідуючим мехдвором, завфермою, бригадиром тракторної бригади. Людмила Платонівна – у макаронному цеху, хлібопекарні, нянею у дитсадку. З цього місця роботи вийшла на заслужений відпочинок, тобто поринула у повсякденні клопоти по господарству, повністю присвятивши себе родині, онукам…
А Івану Івановичу випало покерувати місцевим господарством. Важкий то був час і щодо забезпечення пально-мастильними матеріалами, і щодо фінансів… А Перегонівка ще й проводила газ. Голова крутився, як білка в колесі. Виручали до певної міри життєвий досвід, дружні зв’язки, вміння з усіма знайти спільну мову. Але особливої підтримки не відчував, відповідно й результатами не був задоволений. І прийшов той день, коли Іван Іванович зібрав загальні збори колгоспників і сказав: «Як я хочу і вмію працювати – вам не подобається. Як ви хочете – я не буду». Так було перегорнуто ще одну життєву сторінку…
Та про таких людей, як Іван Шабельник, кажуть: спокій їм тільки сниться.
– Зустрічали з друзями Новий рік. Вийшли опівночі на вулицю, щоб запустити феєрверк, і чуємо, що десь працює трактор, стукають, грюкають… Виявилось, що розбирають приміщення тракторної бригади. Так почали знищувати колгоспне майно, яке створювало не одне покоління. Обуренню односельців не було меж, і вони зібрались на сходку. Хтось із людей старшого віку запропонував обрати старосту. Вибір випав на Івана Шабельника. Тепер такі посади є в більшості громад, а тоді це була велика рідкість.
– Вибрали, то й вибрали. Мабуть, з півроку про неї і не згадував. А коли в селі з’явились ті, кому «приглянулись» плити із силосної ями, й вони вже техніку пригнали, не дав їм вчинити крадіжку. Односельці підтримали, зібралися, встановили реалізаційну ціну, вибрали касира. Були наміри розібрати стару школу (уявіть: збудована ще з цегли дореволюційних часів), але я заявив: «Не дам зробити в центрі села смітник!». Люди підтримали. Зібрали кошти, використали ті, що були від реалізації майна, й облаштували в приміщенні ФАП і «Світлицю»…
Попросили допомоги в місцевих фермерів і зробили добротні столи, лавки. Долучилась і сільська рада, перекрила на приміщенні дах.
Був час, коли Іван Іванович просив звільнити його від обов’язків старости, але нічого не вийшло: він знає всі сільські проблеми, і його знають. А головне – авторитет: як можна відмовити людині, в якої завжди на першому місці громадські справи, а потім особисті? І коли в дім Шабельників прийшла біда, односельці сприйняли її як власну.

ВИПРОБУВАННЯ ВОГНЕМ

Той зимовий день розпочинався, як усі: Іван Іванович розтопив у прибудованій до будинку котельні й пішов на полювання. Людмила Платонівна зайнялась домашніми справами. Дійшла черга до приготування їжі.
– Випадково глянула у вікно й побачила, що по двору стелиться сизий дим. «Цікаво, хто й що палить?» – подумала. А коли відкрила двері, то почула тріск і відразу згадала, як на Півночі горів будинок і тріщав шифер. Той звук ні з чим не сплутаєш. Підняла голову: вогонь охопив увесь дах на будинку. І в цей час вбігає у двір сусід Іван Павленко і кричить: «Винось цінне, а я відключу газ і світло». І що ви думаєте для мене було цінним: я схопила тарілку з оселедцем, який чистила на «шубу». За якусь хвилину зрозуміла, що роблю щось не те, взяла документи й вибігла. А двір уже повен людей. Хтось пральну машину виносить, хтось – морозильну камеру, меблі (як їх винесли – залишається до сьогодні загадкою, бо назад не змогли занести, довелось розбирати!), одяг, посуд… Хтось викликав пожежний автомобіль…
Побачив й Іван Іванович вогонь над своїм будинком.
– Став бігти, а сил немає. Таке враження, що серце вистрибне з грудей. Думаю, треба збавляти темпи, бо так взагалі додому не потраплю…
Сина Тараса теж у селі не було, поїхав на полювання аж за Полтаву, але його друзі примчали на допомогу. Страшно навіть уявити, який шок пережили Шабельники, але підтримка рідних, друзів, односельців давала їм сили. Багато хто був готовий надати їм дах над головою, але вони зупинились у сина. Ставлення односельців вражало, його не можна було сприймати спокійно:
– Зустріла мене односельчанка досить поважного віку й плаче. Запитую: «Що трапилось?». «Та чого ж ніхто не приходить по гроші, я теж хоч би трішки вам допомогла. Біда ж у вас яка…» Я казав і буду казати, що в Перегонівці живуть найкращі люди.
Не без сліз згадує ті події Людмила Платонівна:
– Зайду в хату, щоб сніг вимести, підніму голову й дивлюсь на небо. А донька, щоб відволікти мене від сумних думок, каже: «Планувала мама шпалери переклеїти, а потім вирішила заодно й дах та стелю поміняти…» Не знаю, що ми робили б без підтримки. Наша безмежна вдячність Юрію і Микиті Соніним, які робили дах, Шурі Казанко, яка надала в користування автомобіль, що дуже нас виручав, усім односельцям, рідним, друзям, друзям дітей. Справді – разом ми сила.

НАЙБІЛЬШЕ БАГАТСТВО – НЕ ДІАМАНТИ

На молодість Шабельників, як і їхніх ровесників, припали часи суцільного дефіциту – посуду, килимів, меблів…
– Як ми раділи, коли вдавалось придбати щось із дефіциту – кришталеву вазу, інший посуд. І ось, коли сталась пожежа, багато чого в тій метушні побилося. Я взяла віник, зібрала кришталь на совок і викинула на причіп до сміття. На серці не було ні грама суму, бо наше багатство – це діти, онуки, рідні, сусіди, друзі!..
Золоті ювіляри виховали чудових дітей. Донька Альона живе з родиною в Кам’янському, працює медсестрою. Син Тарас любить сільське життя, працю на землі, тому й взявся фермерувати, зареєстрував ПСП «Олена». Як рідних дітей, прийняли в сім’ю зятя Олега й невістку Лєну. А як раділи народженню внуків! Андрій живе в Києві, займається ІТ-технологіями; Костя закінчив аграрну академію за спеціальністю «інженер-механік», допомагає батькові, оскільки сучасна техніка вимагає і сучасних знань; Дмитро – одинадцятикласник. Їх завжди чекають-виглядають дідусь і бабуся. Їхня оселя привітна й щедра. Так у цій родині повелося і передається з покоління в покоління: зайшов гість на поріг – пригости. Звісно, кухня – то царина Людмили Платонівни. Іван Іванович більше
по господарству порається: щось
змайструвати, човна зробити, щось полагодити. А випаде вільна хвилина – за вудочки і на рибалку, а в сезон – за рушницю і на полювання.
Але був один момент, коли Іван Іванович змусив усіх добре похвилюватись. Тоді він допомагав сину в охороні виробничої бази. Людмила Платонівна ніколи йому не телефонує, знає, що дорогою додому в нього сотня справ: когось зустрів, до когось заїхав. Але того разу взяла й зателефонувала. Відповіді не було. Повторила дзвінок і знову відповіді не отримала. Повідомила сину, й він знайшов батька в безпорадному стані: стався інсульт. Як тут не повірити у те, що тільки любляче серце відчуває, що з твоєю половинкою сталась біда, і, можливо, саме той дзвінок врятував Івана Івановича.
За його здоров’я молились священики, просили допомоги у Всевишнього рідні, односельці підтримували морально й матеріально. І Господь їх почув, повернув Івана Івановича до звичного життя – на радість усім, хто його знає, шанує, дорожить дружбою.
А знають Івана Івановича Шабельника не просто багато, а дуже багато людей. По роботі, по громадській і депутатській діяльності (обирався депутатом сільської і районної рад), по полюванню і рибалці, а ще – по смачній юшці, приготовленій на вогнищі. Із цією стравою він може перемогти на найпрестижніших кулінарних конкурсах, а за кількістю звареної юшки – потрапити в Книгу рекордів Гіннеса.
Родина Шабельників відзначила золоте весілля. І золото те – найвищої проби…

Наталя ПУЗИНА.

Поділися:

Добавить комментарий