“Душа із Богом моя говорить…"

“Душа із Богом моя говорить…»

***
Я – українка до подиху й болю,
В сутінках ночі і в радості дня.

І коли сяють у росах красолі,
І коли вперто сідлаю коня.
Може, для когось смішна є і дивна,
З Господом серце моє гомонить.
Я – українка і вірою сильна,
Зав’язь у косу вплітаю століть.
Травами легко ступаю босоніж
І по стерні не боюся пройти.
Стелить сувої погідне осоння,
Де калинові, одвічні мости.
***
Я знаю, що ще буде боляче
Тоді, як свіча догорить.
Без Тебе – слабка і безпомічна,
Без Тебе – надломлений цвіт.
А віття вітрами натомлене,
Торкнеться до серця теплом.
Бо листя згорає у полум’ї,
Бо кров проступає чолом.
І янгол Тебе буде зміцнювать,
І Ти свою чашу доп’єш.

Розпука у погляді вицвіте,
Щоб вицвіла з нею я теж.
Бо знаю, що ще буде боляче
Апостолам Слово нести.
Без Тебе – слабкі і безпомічні,
З Тобою здолають світи.

Пам’ять

Темні сани везуть мене в пекло,
Біля брами чекає вже кат.
А я знов ні жива, ані мертва,
Наді мною жахкий зорепад.
Наді мною вже небо холоне,
Пальці кригою, тиньком взялись.
А я знов сивим куль-покотьолом
Опускаюся в те, що колись.
І відтята коса, наче п’явка,
Тільки в очі мені не дивись.
Міть у серце лихим томагавком,
Набубнявіла розпачем вись.
По межі, за межею, в безмежжя
Донесуть воронії навскач
Болю лютого дно й безбережжя,
Бо з грудей виривається плач.
І червоного прапора саван,
І кривавого свята сльозу.
Де відкритою раною пам’ять,
Де потопчуть відтяту косу.
До нестями кричатиму в прірву,
Крик по краплі, о, як він тече!
Ти поцілив, ти влучний, поцілив,
Темні сани – до раю ковчег.
***
Я почала писати Україну
І знаю біль, який не має меж.
Над шиєю довічна гільйотина,
Але в руках тримаю гордо меч.
Рядками вірша туга проростає,
Щоб відігнать чужих доріг сльоту.
Я почала писати тайну з таєн,
Про сокровенне – Матінку Святу.
Коли душа торкається до плахи
І тіні із минулого ячать,
Шукаю крайку і вдягаю плахту,
Слідами смальти сходить благодать.

Я почала писати Україну,
Її погідність і її журу,
Хрести, розп’яття, постріли у спину,
І несусвітнє, журавлине – кру.
***
Гілочці мого
Пономаренківського роду…
А вже зима, і ти проходиш мимо,
І в постолах думки й до постолів.
І на шибках морозяно ростимуть
Квітки казкові, птахи на гіллі.
І сіном буде пахнуть, і печаллю,
І хатнищем, слідів його нема.
А дід сховав сопілку якнайдалі,
Бо вже зима, бо вже таки зима.
А він колись у церкві паламарив
І знає молитов нетлінну в’язь,
Але шукать минулого намарне,
Бач, завірюха-хуга здійнялась.
Та я прошкую в помислах до діда,
Де в скрині сало стариться, як світ,
І жду, що він хоч в сон до мене прийде,
Коли свіча на покуті згорить.
***
Душа вбирала в себе Україну,
Шматочки смальти пахли полином.
Її погожі і похмурі днини,
Блакитне небо. Золотий вінок
Грудневого холонучого сонця,
Забутих кроків над старим Дніпром.
Стежина ткалась із ниток-емоцій
І простелялась пагорбів корзном.
Де маківки прадавньої Софії
І тихий дотик проминання лип.
Гілок манило плетиво-розкрилля,
А серце поверталося углиб
До пам’яті народної, святої,
До зраджених героїв і казань,
Де давньоруський готувався воїн,
В похід звитяжний.
Проступала грань,
Аби розквітнуть видивом мозаїк
І фресками нетлінними рости.
Душа вбирала понадбутнє, давнє
І віднайшла калинові мости.
***
Перші прожилки зелені,
Ти до мене не йди по воді.
Я видибую з темені
І під ноги гризет золотий.
Тільки серце тривожиться,
Голоси воскресають в мені.
Дивна оповідь кожного,
І чумацькі не меркнуть пісні.
Поволеньки за мажами
Тихо ластиться стоптаний шлях.
Сіль печаль переважила,
Сіллю одяг чумацький пропах.
Ой, ти, доле-недоленько,
Проступають святі образи.
І покраяно порівну –
І хлібину, й окраєць сльози.
Голоси ще лунатимуть,
І болітимуть в ніч постоли.
Рушники колисатиму,
Буду прати в настоях золи.
На світанні білитиму
Біля річки, і зійдуться дні.
До узорів, до витоків,
Голосами у пам’ять вернись.
Бо земля ця земличенька,
Бережу у собі образки,
Які виквітли з вічності,
Щоб ясніли коралів разки
В скрині видива доброго,
Що прапрадід чумак був привіз.
Перші прожилки обрієм,
Очерет крізь осугу проріс.
***
Слухати голос хвилі,
Вперто за нею іти.
Скіфи отут ходили
Брати із Ворскли води.
І понад берег пісня,
Та, що з любові й небес.
Велич курганів грізних –
Пам’ять сарматів. І днесь
Шовку сувої світлі
Річка несе голубі.
Сіялось вправно жито –
Щедрі трипільські хліби.
Щоб прорости у вени
Ще русичів-сіверян,
Птиці додому вернуть
Шлях свій, сивіє євшан.
Ворскли зав’язь прадавня,
Не від Петра вона є.
Горда козачка славна,
Кінь вороний далеч б’є.
Волі дух непоборний,
Хвилею сходить луна,
Мливо життя і жорна,
І Україна одна.
Лиш сумна Чураївна,
Тільки тернами вінець.
Мамо, вічна і сильна,
І твій народ, як борець.
Вже його не зламають
Зайди й зрадливці лихі.
Доки хвиля гукає –
Сурми сурмлять у похід.
***
Ти плачеш, рясте, морозно, як пам’ять,
Та по зимових днях весна гряде.
Землі наділить дорогого краму,
Проміння скрізь розсипле молоде.
А сльози, рясте, світлі і всесильні,
Рядками стануть вічних молитов.
Бо в Господа слабкі знаходять крила,
Ті, хто в собі зненависть поборов.
Хто зміг тяжку дорогу подолати,
Спасенний хрест повз зиму пронести.
Радіть життю, в душі
плекати святість,
В снігах недолі квітами цвісти.
Ти плачеш, рясте,
морозно, як пам’ять,
І я з тобою сліз творю ясу.
Світ оживає, голосні хорали,
Бо жайворонки вже тепло несуть.
***
Мені здається, що я прозора,
Крізь серце люди йдуть і віки.
Душа із Богом моя говорить,
Під ноги стеляться рушники.
Тисячолітні й тисячодавні,
Молитва неба, молитва слів.
Чи віз трипільський, чи сиві сани,
І хрест, мов яблуня, білим цвів,
Бо він – покута, бо він – тривога.
Роса на каменях. Кров і сніг.
І чути стогін, Господній стогін,
Серед пустелі людей-шулік,
Серед знущання, розпуки й горя,
Замерзлі руки тримають світ.
Мені здається, що я прозора,
Крізь серце сходить Новий Завіт.

Юлія МАНОЙЛЕНКО
Член Національної спілки
письменників України

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий