Душа вокзальна

Душа вокзальна

Гілки ламалися від снігу, прогиналися дахи, і стежки губилися в садах, що заснули немов навіки. Вона дивилася, як синів вечір за шибками, як бігли пасажири повз вікно, переступаючи контури зрад. Чула, як ревли маневрові, розлякували голубів. Чекала, коли стрілка настінного годинника черкне до восьми. Тоді піде останній пасажирський. Тоді вона в куточку вокзалу поставить свій дім – картонну коробку без отворів, де можна залишитись наодинці. Це Улита, мандрівниця. А поруч неї – картонка з котами на колясці, котів усього четверо, мовчать, щоб не видати бабу. Навколо рясно поліціянтів, молодиків з пивом, прибиральниць і касирок. Вона знала, що таїть небезпеку, а тому вдавала, що спить, понуривши голову і накривши коробку старою хустиною.
Улита їздить до Воронежа за пенсією. Там у неї була квартира, але в будинку вибухнув газ, одна стіна відкололася. Люди розійшлися по родичах, чекали компенсації. А в Улити тільки й родичів, що син у Києві. Вона отримувала пенсію і мандрувала до сина. Той в однушці із співмешканкою одразу бралися пропивати її гроші. Улита спала в коридорі, для неї разом з котами вистачало одного метра. З дороги вона падала на голу підлогу, лежала, мов розіп’ята, дихання десь губилося, а потім знову проривалось. Коти облягали її, гріли своїм теплом.
– Бабо, а давайте ми вас у будинок престарілих здамо, – часом у пориві жалості казала невістка. – Чого вам сюди-туди пертися?
– Хто її прийме? – злився син. – А громадянство? Вона в Росії прописана.
– Її скрізь приймуть, – відрізала невістка, – хай медалями побряжчить перед начальством.
Колись вони з сином жили в селі біля Коростеня. А потім жінка подалася в Росію, щоб скоріше отримати квартиру і перебратися з малим до міста.
Сини виростають і стають чужими. Вона його народила після сорока, тулила до серця, носила з собою на поля й на сінокоси, помирала, коли він хворів. Жила три роки на півночі, де служив в армії. Була його серцем і кров’ю.
Доки ті сперечалися, Улита прала своє лахміття, котячі пелюшки. Потім залазила до ванни, заплющувала очі і зливалася з водою. Вода розповідала їй про підземні ріки, як вони розмивають коріння і засинають під каменями. Як вони зливаються з водоспадами, з ревом падають униз, мов дим і пил, розсіваючись на сонці.
Її маленьке коричневе тіло оживало від води. Вона виходила просвітлена, у чистій сорочці, мов свята. І починала збиратися в дорогу.
– Мамо, ви ще й тижня не побули, – казав син.
– Пора вже. А якщо там компенсацію роздають?
Невістка штурляла його під бік. Грошей у старої майже не залишилося, а де той Воронеж? І навіщо ті коти будуть вештатись по кухні? Нехай шурує, а то ще помре серед зими, їй перевалило за дев’яносто. За що її хоронити? Вони обоє стояли біля неї пропиті й прокурені з тремтячими губами, мов підплічники із секонд-хенду. Їм давно вже не було соромно за цю стайню, що звалася квартирою, за лахміття і за гору пляшок. За подрані штори, поза якими у завірюху пульсували машини і люди.
– Мамо, а може мені вас провести? – знову озивався син.
Улита дивилася на старигана, який ховав під шапку зліплене волосся, на його кросівки з розчепіреними пащеками і думала, що то, мабуть, не її дитина. Вона десь чула про переселення душ, і їй здавалося, що тоді, в Чорнобилі, він, мабуть, не вижив. Можливо, у його тіло вселився інший, отакий от пропащий чоловік, прикинувся її сином і зайняв його простір.
– Проведи, а чого ж, – сказала непевно, – хоч до зупинки.
По тому вийшли, вона обережно котила сходами коляску з котами, стриб-стриб, цок-цок. За дверима був дитячий майданчик з будиночками і гойдалками, занесеними снігом. Вона стала на мить і завмерла: із-за дерева виглянув хлопчик років семи, у кепочці, у штанцях на підтяжці. Якби не вихрик на лобі, вона б, може, й не впізнала. Але то був він, її син. Син. Улита одхитнулася і завмерла.
– Гришко, Гришко! – погукала.
Стариган утупився в неї. Улита згадала, як він вимощував долоньку в її руці, коли йшли кудись разом. Як він забігав наперед, заглядав їй в очі і запитував:
– Мамо, а ви заберете мене сьогодні раніше? Заберете, обіцяєте?
Завсміхалася і стояла осліплена несподіваним сонцем, що виглянуло на мить, і видінням.
– Ви йдете чи ні? У мене вже ноги повідмерзали! – злився стариган.
– Іди, іди, мій хлопчику, – радісно мовила.
Але він усе ще стояв мовчки, патлатий, приземкуватий. Злий. Вона вийняла носовик з грошима. Там було всього три сотні, а мало бути п’ять. Подумала про далеку дорогу, про котів, яких треба годувати. Взяла двадцятку й подала синові. Стариган схопив, перевальцем кинувся до пивниці. Оглянувся на мить:
– Хорошо доїхать!
І зник за рогом.
Вона рушила до приміського вокзалу, але зупинилася, відкрила коробку й опустила руку до котів. Коти згорнулися клубочками й попритулялися один до одного. Між ними було тепло. У далеких мандрах тварини навчилися бути обережними. Вони не висувалися, аж доки Улита не відчиняла коробки й не гукала: «Гайда!» Спочатку виглядали, переступали затерплими лапами, а потім кидалися на волю.
Їхала вона електричками, жила на вокзалах, де її всі знали, подавали сироватку, пиріжки, а влітку – яблука та абрикоси. Улиті було дімно й не самотньо. Люди розпитували, звідки вона та чия мати. Улита поспіхом відповідала, що нікого в неї нема і нічия вона не мати. А в Росії вибухнув будинок, жити ніде. В Україні ж народилася і тут хоче померти. Часом вона слабла, подовгу спала на лавках, коти нетерпляче шкарбутіли в картонці. Вона через силу відкривала очі, вивозила їх на подвір’я й випускала погуляти.
А цього вечора довго не було спокою, вешталися прибиральниці, чергова по вокзалу гуркала дверима. Вона дрімала, звісила голову на груди, але тут хтось підійшов і стукнув носаком коробку.
– Бабо, харе спати. Куди їдемо?
Перед Улитою стояв маленький поліціянт з порожньою кобурою.
– Так на Воронеж, як завжди, – стиха мовила.
– А в коробках що?
– Так мої речі.
– Брешеш! – вишкірив зуби малий. – Котів везеш. А в нас бригада з перевіркою їде. Ану пішла звідси!
Улита поволі піднялася, але голова закрутилася, і вона зсунулася на сидіння.
– Я зара, зара піду, – видихнула, – не хвилюйтеся.
Той постояв і подався на вихід. Товстонога прибиральниця зашепотіла, що він скоро зміниться, і можна буде сидіти, скільки завгодно. Стара відчувала, що треба йти звідси, але ноги її не несли, а надворі вило та гуло.
Улита застебнула ґудзики. За вікном розпростерся світ, у якому було повно теплих кімнат, їжі, білих ліжок, чемних перехожих. Там свистали вогні феєрверків, хижо зблискували іномарки, розхвиськувалися мільярди, моделі брали квитки на авіарейси до Мальдівських островів. У тому світі сини цілували матерям руки, волонтери роздавали їжу бездомним. Політики писали нові конституції, а президенти співали гімни, поклавши руку на серце. Ревли заводи, диміли фабрики, розросталися бюджети. Голуби клювали на асфальті розсипане зерно.
Про Улиту ніхто не знав, вона собі дрімала на лавці старого містечкового вокзалу. Шматок сухої берестяної кори.
– Я тобі що сказав? – зненацька знову гримнув поліціянт, і її струсило. – С-сука, що я тобі сказав?
Він швиргонув носаком коробку, та відлетіла в інший куток. Кошенята попадали тут і там. Великий рудий кіт лежав посеред залу, не втямивши, що трапилося.
– Тобі не ясно? На вихід з усім виводком. Почула?
Улита все ще не могла отямитись. Може, то сниться? Їй не раз снилося, як її вигонять на холод із залу очікування. Прибиральниця перевальцем кинулася по котів, баба дістала коробку, коробка була ціла.
– Куди ви? У кочегарку йдіть, там, за рогом. Хлопці хороші, – шепотіла прибиральниця. – Чаю дадуть.
Улита склала все на коляску і вийшла із залу. Її все ще трусило, як у лихоманці. Сіла на ближню лавку, відхилила картонку, поклала руку.
– Мої маленькі. Померзли? Не бійтеся, нічо.
Тепла між котами не було.
– Біля мене не сидіть. Просіться у двері, де тепло. Добрі люди приймуть.
Говорила поривчасто, важко дихала. Розкришила пиріжок з капустою. Рудий кіт потерся об руку і лизнув їй долоню.
– Ідіть-но, йдіть уже! Мороз великий.
Вітер бігав навколо, блискав голими п’ятами. У заметах застрявали слова, плачі і прокльони. Їй стало жарко, вона розстебнула пальто.
Сонний оглядач вагонів побачив Улиту на лавці. Сиділа рівна й незворушна. Коти попритулялися до неї. З-під пальта на потертій кофтині світилися орден Вітчизняної війни і медаль «За відвагу».
Він торкнувся до плеча, Улита похилилася.
До її льодяної щоки тулився ранок у синій сорочечці.

Любов ПОНОМАРЕНКО
Член Національної спілки
письменників України

Поділися:
  • 2
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
    2
    Поделились

Добавить комментарий