Два місяці з життя Василя Стуса

Минає 80 років з Дня народження (6.01.1938–4.09.1985) видатного українського поета-правозахисника

І були в житті Василя Стуса два місяці 1959 року, обійдені дослідниками його творчості, а відтак маловідомі для широкого загалу…

«Стужілий за справжньою (не донецькою) Україною, поїхав учителювати на Кіровоградщину, поблизу Гайворона. Там витеплів душею, звільнився од студентського схимництва… Тоді ж – перші друковані вірші – 1959 рік…»
(З автобіографічного нарису В.Стуса «Двоє слів читачеві»).
м.Київ. 1969.

Гайворонський район сучасної Кіровоградщини – територія колишнього Гайсинського повіту Кам’янець-Подільської губернії, пізніше – Одеської області (Василь Стус родом із Гайсинського району Вінниччини). Село Таужне. Саме сюди, до Таужного, і прибув викладати українську мову та літературу в місцевій семирічці 21-річний випускник Донецького педінституту Василь Стус.
Любов Матвіївна Савчук, колишня вчителька англійської мови у Заваллівській середній школі, а нині пенсіонерка, та колишня вчителька початкових класів Сальківської – Людмила Василівна Маєвська (Денисюк) бережуть у пам’яті світлий образ Василя Стуса. Бо випало щастя знати Василя Семеновича ті два місяці його вчителювання в Таужному. Л.Савчук та В.Стус викладали в семирічній школі, а Л.Денисюк – у середній. Час дозвілля проводили спільно. Коротке, наче спалах, знайомство. Чи згадував Василь дівчат? Так. Писав листи з армії. Довгі. З ліричними відступами. Не збереглися. На штемпелі місто Лубни значилося. Лише польська листівочка з хризантемами – вітання з Першотравнем – нагадує Любові Матвіївні про пережите. А на звороті рукою Стуса старанним почерком виведено:
“Шановна Любо!
Вітаю тебе з днем 1-го Травня.
Бажаю тобі зустріти щастя в цій весні погожій.
26.4.60 р. Василь”.
Два вірші
А ось цей записник у коричневій обкладинці Л.Савчук має за святиню. Бо чисті аркуші його вперше були заповнені поезією Василя Стуса. Два вірші – “Порив” і “Резигнація”. Під останнім рядком першого – розмашистий напис нашвидкуруч:
“Писано 15.Х.59 р. на згадку Любові Матвіївні.
В.Стус”.
Вірш “Порив” увійде до першої поетичної збірки “Зимові дерева”, яка буде видрукувана за кордоном. Не у нас. А 34-річного Василя Стуса засудять як злісного ворога радянського ладу. За вірші. За його громадянську чесність правозахисника.
Віршем “Порив” відкривається також посмертна збірка поезій Василя Стуса “Дорога болю”, з любов’ю упорядкована Михайлиною Коцюбинською. Ця книга відзначена Державною премією України імені Т.Г.Шевченка за 1991 рік. Проте в останньому варіанті “Пориву”, який подається в “Дорозі болю” вже без назви, відсутня строфа, написана В.Стусом у записник Л.Савчук:
“…Де люди – радісно-тривожно
небайдужі,
Котрим незнаємі лишилися
жалі,
Ті, що в степу колишуть ковилі,
Що дзвонять в древній зброї
харалужній…”
На другому аркушику – автограф “Резигнації”:
“…Жадане – наближся,
Утрачене – знов озовися!
Хоч спомином-згадкою
Ледь доторкнися
До мого чола,
До обличчя,
До губ!”
Про що думав того жовтневого вечора 59-го року молодий Василь, адресуючи своїй колезі двійко перших власних поезій? Попереду була служба у війську, де вірші “майже не писалися…”, але саме на цей час припаде Василів першодрук у “Літературній газеті” (тепер – “Літературна Україна”) з побажанням “доброї путі” Андрієм Малишком. Ось воно, те благословення:
“…Нам здається, що творчість 21-річного учителя з Вінниччини Василя Стуса має хороші поетичні зерна. Маємо на увазі, зокрема, своєрідність підходу до явищ життя і вміння узагальнювати ліричні роздуми, а не говорити про них загально. Думка і художній образ часто живуть у нього органічно, воєдино злиті, форма вірша чітка і виразна. Добре знання мови визначає культуру цього молодого здібного літератора. Це говориться не для пустослівної похвальби, а для того, щоб молодий автор Василь Стус бачив свої недоліки, швидше й глибше зростав і формував своє серйозне обдарування. В одному з віршів він пише: “Не одлюби свою тривогу ранню…” І ми бажаємо йому цю “ранню тривогу” за свій поетичний труд ніколи в житті не одлюбити, не загубити.
Щасливої дороги вам, молодий поете!
Андрій Малишко”.
Згадує Любов Савчук
– У жовтні чи листопаді 1969 року в Заваллівську середню школу, де я вже на той час працювала, приїхав співробітник КДБ, – розповідає Любов Матвіївна Савчук. – Домагався відомостей про те, яким був Стус Василь Семенович, як поводився з колегами, учнями. Що я могла відповісти? Спогади про Василя найкращі. Так, писав вірші. Але нічого націоналістичного, наклепницького чи антирадянського в них не було. А ще розмовляв гарною українською мовою. Бо що ж то за вчитель української мови, що не володіє нею досконало? Ми з Людмилою Василівною намагались наслідувати його у мовній обізнаності. Часто дивувалися невідомому для нас слову, але ж українському. Так і пішов той представник органів ні з чим.
– Любове Матвіївно, яким запам’ятався Вам Василь Стус далекого тепер 1959-го року?
– Переді мною він увесь – молодий, худорлявий, високий. Такий собі ставний інтелігент з народу, – розповідає задумливо. – Взагалі-то, я не зовсім товариська. А от з Василем швидко перейшла на “ти”. Людмила Василівна Денисюк з середньої школи, Юля Ковальська, піонервожата нашої семирічки, Кузьма Артемович Цимбалистий (вчитель початкової військової підготовки в Таужному) та я разом проводили дозвілля. Наш клуб саме ремонтували. Тому йшли ми в інший край села, збиралися поблизу домівки Людмили Василівни. Василь не танцював. Він або стояв осторонь, спостерігаючи за танцюристами, або ж проводив цей час у бібліотеці. Подобався Василеві наш ставок, гребля, обрамлена вербами, котрими він так любив милуватися з подвір’я хати Поліни Сильвестрівни Федорчук (Смілянець), у якої квартирував.
Прочитавши публікації про Василя Семеновича, важко додати щось нове. Та й знайомі ми були лишень два місяці. Але треба відзначити, що Василь на той час був веселою, з гумором людиною. Вмів сміятися. Під час розмови ліва, здається, брова здіймалася дещо вище правої.
– Чи одразу знали Ви, Любове Матвіївно, що Ваш колега Стус пише вірші?
– Так. Але Василь це не афішував. Давав мені свого зошита з віршами, аби я висловила власну думку про написане. Ліричні вірші мені подобалися, а деякі я просто мало розуміла, оскільки були вони філософського, символічного змісту. Саме про це й сказала одного разу. Він на те посміхнувся поблажливо.
– Розкажіть, будь ласка, яким був останній день Василя Стуса на землі Гайворонщини.
– Напередодні Василевого від’їзду до війська влаштували ми йому скромні проводи на квартирі молодого подружжя Івана та Галини Погрібних. Саме Галина була тоді ініціатором цього вечора, де зібралися майже всі колеги. А це знак того, що Василь Семенович полонив учительську аудиторію своєю доброзичливістю. Затим господарі хати, де квартирував Василь, Поліна та Михайло Федорчуки, також підготували прощальну вечерю, але вже без вчительського колективу. Були тільки я та Людмила Василівна. Ми й провели Василя до залізничної станції…
***
…Чорна стрічка скорботи лягла на обпалену ненависниками могилу українського поета Василя Стуса. “Від Люби і Люди”, – напис на ній. Сюди, на 33-й сектор Байкового цвинтаря в Києві, прийшли й вони – дівчата його юності. А разом з ними й автори цих рядків. І схилились до могили квіти сон-трави з прибузьких круч Гайворонщини…

Березовим соком губила сльози весна 1990 року.

Тетяна та Ігор ЯВОРСЬКІ

 

Вы можете оставить комментарий, или Трекбэк с вашего сайта.

Оставить комментарий

Вы должны Войти, чтобы оставить комментарий.