Два Семени

Михайло з матір’ю Надією (праворуч) і старшою сестрою по батькові Анною (ліворуч). 1949 рік.

Два Семени

Він був доволі заможним і відомим у Лохвиці, бо держав, як тоді висловлювалися, шевську майстерню: працював сам і давав роботу кільком підмайстрам. Про те, що тут шиють взуття, красномовно свідчила металева вивіска у формі чобота на воротах. За сучасною термінологією, був приватним підприємцем і створив кілька робочих місць для себе та інших людей.
Лишився вдівцем із чотирма дітьми й одружився вдруге на бідній дівчині, яка була на 25 років молодшою за нього, і з нею народили ще двох синів.
Велика родина, власна справа, непоганий дохід – чого ще треба для щастя? Але «бізнес» довелося терміново згортати, щоби більшовицька влада не записала у «вороги народу». Підмайстрів звільнив, заощадження, які надбав, перевів у цінні речі: золото, срібло. Родині ж потрібно було якось жити…
Чекісти регулярно приходили з обшуками, після чого забирали господаря у свої каземати. Там, у підвалах НКВС на околиці міста, велася непримиренна «боротьба з ворогами народу». Ті, хто жив поблизу, вночі постійно чули розпачливі крики і стогони, що доносилися із зловісної катівні: там допитували ув’язнених, точніше, знущалися над ними.
Тоді молода дружина діставала дещо із родинних запасів – срібний посуд чи свічник – і йшла до каземату визволяти, чи то пак – викупляти чоловіка. Забирала його додому побитого, замученого, знесиленого… Так було не раз і не два, і тривало доти, доки всі матеріальні цінності в домі закінчилися. Зрозумівши, що тут їм уже не поживитися, чекісти наостанок так побили чоловіка, що він після того зовсім недовго прожив. Семен Васильович Халецький – так його звали – помер у 1940-му у віці трохи більше шістдесяти літ. Перед смертю наказав дружині, швидше – заклинав! – «Щоб жодного дня не робила на совєти!». І вона виконала заповіт чоловіка. Хтозна, як їй це вдалося обходити радянське законодавство, але вона справді жодного дня не працювала на «країну рад», котра знищила її опору і годувальника родини. Жила з того, що платили студентки місцевих училищ, які квартирували у другій половині її хати; вишивала і продавала рушники, торгувала вирощеною на городі ранньою редискою…
Коли Семен помер, його наймолодшому сину Мишкові тоді виповнився рік. Через чверть століття він стане моїм батьком.
***
…«Ворогів народу» знаходили серед усіх верств населення. І багаті кубанські козаки не були винятком. У їхніх садибах теж можна було добряче «підлататися» представникам «совєтів», особливо якщо це робити під маркою розкуркулювання. Той, хто пробував опиратися суцільній колективізації, був фактично приречений. Ось і цей молодий чоловік намагався відстояти родинне добро, нажите важкою працею, поліз у бійку і, подейкують, «знешкодив» одного з чекістів.
За ним гналися, його розшукували, та молодому чоловікові пощастило втекти, причому з підробленими документами. З Кубані юнака занесло в маленьке село на Одещині, де він затримався на деякий час. Причиною стало кохання… Хоча він і був змушений забути своє справжнє ім’я, а називався Симоном, але хай і ненадовго, та відчув себе щасливим.
Утім розшук цього «ворога народу» не припинявся, чекісти вийшли на його слід. Тож молодята, які на той час чекали народження свого первістка, змушені були втікати вже удвох. Прихисток ненадовго знайшли аж у Грузії; там, у місті Кутаїсі, у пари народилася донечка Ліда…
Що було далі – історія замовчує. Найімовірніше, Симона таки спіймали. Про його подальшу долю доводиться лише здогадуватися, але версія, безумовно, єдина: страта. Його дружині вдалося повернутися у рідне село на Одещину. Гарувала у колгоспі, не цуралася ніякої роботи – ні на ланці, ні на фермі. Самотужки підняла і навіть вивчила – аж до університету! – доньку. Яка колись стане моєю мамою. У її найпершому свідоцтві про народження батько записаний як Симон, а вже потім, у повторному, – Семен. А як звали його насправді, ніхто не знає і вже не дізнається.
***
Ось так переплелися зламані долі двох Семенів. Я не знала жодного з них. У мене ніколи не було дідуся. Я не мала ким пишатися, коли мої однокласники розповідали історії своїх дідів-фронтовиків, бо нічогісінько не знала про своїх – такого тоді не розповідали. Цих розмов свідомо уникали. Усе, що тут написала, я зібрала по крихтах, уривках спогадів, почутих від старших родичів. Я не знаю навіть дати смерті своїх дідів. Але у моїх жилах тече їхня кров, у мені зберігається їхній генетичний код – тож я репресована разом із ними.
І цієї неділі, у День пам’яті жертв політичних репресій, я поставлю свічку за них обох, за Семенів. Думаю, Господь там усе правильно зрозуміє незалежно від того, хто яке ім’я мав при народженні і хто чим завинив, потрапивши між жорна сталінського великого терору.

Надія ЛИТВИН
Журналіст

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий