Дві фотографії – одна історія

Дві фотографії – одна історія

29 травня минає 108 років, як у родині шахтаря соляного рудника “Пшеничний” Бахмутського повіту Єкатеринославської губернії (нині – Бахмутський район Донецької області) Митрофана Приходька та його дружини Ірини народився син Іван. Він закінчив Ленінградський політехнічний університет, працював на танковому заводі. У 1947 році був призначений директором Крюківського вагонобудівного заводу, очолював підприємство 13 років. Затим 16 років трудився директором Кременчуцького автомобільного заводу. За цей час під його керівництвом зроблено надзвичайно багато у становленні підприємств, освоєнні нових видів продукції, соціальному розвитку, житловому і промисловому будівництві… Тож чи є в історії Кременчука ще приклади такого самовідданого служіння людям, справі, наддніпрянському місту?
Будьмо ж вдячними, згадаємо добрим словом людину, керівника, який всього себе віддав праці, розвитку, створенню нового.

Ці два знімки зроблено в різних місцях. Але в один день, одним фотографом, об’єднують їх, звісно ж, герої й події, що відображені на фото…
30 квітня 1967 року Володимир Приходько – старший син директора Кременчуцького автомобільного заводу Івана Митрофановича Приходька закінчив Московське вище технічне училище імені М.Баумана і з серпня почав працював на КрАЗі інженером-конструктором. Захоплювався фото- та відеозйомкою. До фотоапарата та магнітофона, що придбав ще за часів роботи на КВБЗ після закінчення Крюківського машинобудівного технікуму, додалася кінокамера. Щоправда, найбільше користувався улюбленим та надійним фотоапаратом ФЕД-2. Він був малоформатний, далекомірний, розробки однойменного харківського заводу.
Іван Митрофанович схвалював надбання сина. Згадував свою студентську юність, роботу на підприємствах з танкобудування до і в роки війни. У ті часи навіть мріяти про побутову техніку не було можливості. Як кожен батько, він хотів, щоб діти жили краще, але при цьому прагнув, щоб знали ціну грошам, не витрачали їх на пустощі.
З появою у Володимира фотоапарата сімейний альбом поповнився цікавими знімками. Він брав його навіть до Москви, коли навчався у МВТУ, фотографував друзів. Можливо, не останню роль зіграв той ФЕД і в особистому житті Володимира. Бо саме тоді, у травні 1957-ого, він почав зустрічатися з напрочуд гарною дівчиною, крюків’янкою Наталією Панюшкіною.

Дві фотографії – одна історія
З сином Юрою.

Юрій – молодший син Приходьків – ще навчався у МВТУ. Йому подобалося жити в Москві, бувати в театрах. Та на канікули приїздив до Крюкова, в батьківську оселю по провулку Кленовому. Стараннями Івана Митрофановича та Олександри Миколаївни розростався і входив у силу сад навколо будинку, буяли квіти – майори, айстри.
Іван Митрофанович відчував, що життя його вийшло на новий виток. Нарощував потужності КрАЗ, у 1967-му було виготовлено понад 15 тисяч автомобілів. Завод здобував визнання і заслужені нагороди. Того ж року було запроваджено п’ятиденний робочий тиждень з двома вихідними днями. Треба було перебудовувати ритм виробництва, щоб за п’ятиденку виконувати план і дбати про відпочинок трудящих. Тож справ, як завжди, було дуже багато.
Виросли діти. Володимир познайомив батьків із своєю нареченою. Вони схвалили вибір сина. Юрій закінчував навчання. Олександра Миколаївна була сповнена зрілої жіночої краси господині дому та матері дорослих синів. Про все це і розповідають нам фото. Мовчазні й водночас красномовні. Іван Митрофанович того дня полишив справи і поспішав додому, щоб провести Юру на вокзал. На лавочку в саду присіли “на легку дорожку” він, дружина, син-студент. Володимир фотографував.
Поїхали на залізничний вокзал у Кременчуці. Біля вагона Іван Митрофанович закурив цигарку. “Наташо, йдіть до нас”, – покликала подругу старшого сина Олександра Миколаївна. І взяла дівчину під руку. Юра – щира душа – намагався обійняти всіх відразу…
Незнайома дівчинка, побачивши, що тут відбувається фотозйомка, почала проявляти неабиякий інтерес до дійства. Володимир просив її відійти, та де там! Тож і вона стала учасницею фотосесії.
– Ну, Юрко, незабаром повернешся спеціалістом, будемо працювати вже втрьох на автозаводі, – сказав Іван Митрофанович.
– Знаєш, батьку, мені пропонують направлення на роботу в Ленінград, у престижний та відомий в країні Всеросійський науково-дослідний інститут транспортного машинобудування, більше відомий як ВНДІ-100.
– Ну, що ж, спробуй. І пам’ятай: ми завжди тебе чекатимемо і любитимемо.
* * *
автор вдячна голові наглядової ради ПАТ “КВБЗ” Володимиру Приходьку за спогади, за відвертість і за ці фото, зроблені у 1968 році – 50 літ тому! – фотоапаратом ФЕД. Вони допомогли нам відкрити ще одну сторінку життя Івана Митрофановича Приходька та його родини.

Ганна КУДІЯРОВА
Журналіст

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий