Дві родини – одна війна й одна історія

Дві родини – одна війна й одна історія

Дві родини – одна війна й одна історія20 червня 1940 року Віктор Ноженко з Новоселівки успішно закінчив 10 класів Бреусівської середньої школи, а вже восени його призвали на військову службу і направили аж на Камчатку до артилерійського училища. Після нападу фашистської Німеччини на Радянський Союз був відправлений на Ленінградський фронт. Воював у складі 410-го окремого винищувально-протитанкового дивізіону 120-ї стрілецької дивізії.
Воювати доводилося у надскладних умовах. У болотистій місцевості важко було облаштувати окопи, бо їх заливала вода. Трясовина не замерзала навіть узимку. Та артилеристи, часто по коліна у болотяній тванюці, обмерзаючи з ніг до голови, вели прицільний вогонь по ворогу. А коли закінчувалися снаряди і патрони, а фашисти знахабніло лізли на позиції, бої переходили в рукопашні, у яких бійці використовували що могли: саперні лопатки, ножі, штики від гвинтівок і самі гвинтівки, як дрючки…
В одному із жорстоких боїв Віктор Ноженко отримав тяжке поранення і потрапив у госпіталь аж на Урал, де лікувався майже рік. Отримав другу групу інвалідності і був комісований.
Тож наприкінці червня 1944 року Віктор із неймовірним хвилюванням підійшов до батьківського обійстя, але зайти на подвір’я ніяк не наважувався. Боявся злякати батьків, адже на службу йшов бадьорим і здоровим, а повернувся на милицях майже літнім чоловіком. Віктор скуштував кілька червоних вишеньок і заплакав.
Тим часом господар помітив солдата і попрохав 8-річного сина Колю дізнатися, хто це.
Хлопчик підійшов до військового, привітався, але не впізнав у ньому свого старшого брата.
– А ягідки можна їсти? – запитав воїн.
– Аякже, можна. Ви ж, мабуть, з війни прийшли. Там десь і мій брат Вітя воює, – повагом промовив хлопчик.
Від почутого Віктора ніби електричним струмом пронизало.
У цей час підійшов родич, Григорій Рибалка, й одразу упізнав Віктора.
– Боже мій! Вітю! Це ти? – скрикнув.
Що було потім, важко передати словами. Від радощів плакали всі: батько, фронтовик Першої світової війни, Тимофій Карпович; мачуха Софія Федорівна (мама Марія Григорівна померла у 1934 році); брат Коля.
Хоробрий і відважний воїн, старшина, командир протитанкової гармати Віктор Тимофійович Ноженко був нагороджений орденами Червоної Зірки і Великої Вітчизняної війни
І ступеня, а також медалями «За оборону Ленінграда», «За бойові заслуги» та іншими.
Із 1944-го до 1948 року В. Т. Ноженко навчався на агрономічному факультеті Полтавського сільськогосподарського інституту. Потім працював агрономом радгоспу імені Челюскінців Барвінківського району Харківської області, з 1950 року – директором радгоспу «Вісті» Васильківського району Запорізької області; з 1958-го і до 1975 року – директором радгоспу імені Луценка тодішнього Решетилівського, а пізніше Кобеляцького району. Це господарство славилося, зокрема, розкішним фруктовим садом.
Талановитий керівник був нагороджений золотою і двома бронзовими медалями ВДНГ (Виставки досягнень народного господарства).
З дружиною Варварою Яківною виростили двох дітей – сина Вадима і дочку Валентину, дочекалися онуків.
Тільки б пожити. Але тяжкі рани війни далися взнаки. У 1988 році В. Т. Ноженко, у віці 66 років, пішов із життя…
***
До речі, одна з двох сестер Віктора Ноженка Марія була вивезена на каторжні роботи у Німеччину та, слава Богу, у 1945 році повернулася додому.
Героїчно воювали з ворогом і рідні брати Маріїного майбутнього чоловіка – Іллі Васильовича Явтушенка. Ілля був наймолодшим серед братів, 1927 року народження.
Олександр, 1911 р. н., із перших днів війни був на фронті. Рядовий. Сапер. Загинув у лютому 1945 року на території Німеччини.
Матвій, 1914 р. н., з лютого 1940 року був на військовій службі. Загинув під Сталінградом 22 січня 1943 року.
Семен, 1909 р. н., пройшов із боями усю війну, був тяжко поранений.
Їхня сестра, Олена, 1923 р. н., також побувала у німецькому рабстві. Залишилася живою.
Стосовно наймолодшого з Явтушенків, уже згадуваного Іллі, то після визволення він був мобілізований на шахти Донбасу. Там працював помічником бригадира кріпильників. Якось старі опори не витримали, і стався обвал. Один шахтар загинув. А Іллю майже без ознак життя і свідомості все ж таки відкопали рятувальники. Через травми його звільнили із забою, тож Ілля став працювати ковалем, згодом повернувся додому. З дружиною виростили двох синів – Василя та Івана…

Григорій СЕРДЮК.
смт Козельщина.

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий