Двічі подароване життя…

Захисники України, батько й син Юрій та Владислав Гапули.

Двічі подароване життя…

Проклята війна, розв’язана рашистами!.. Московські орки забрали життя у тисяч наших співвітчизників. Серед них і сорокатрирічний хоролець Юрій Гапула.

Я вагалася, не була впевнена, чи зможу отак сісти і написати про нього. Не знала, чи знайду слова, щоб передати щем душі й гіркоту, що поселилася в серці. Тяжко, дуже тяжко. А потім подумала: «А Юрі легко було? Коли над головою літали снаряди «градів», коли сунула ворожа техніка, знищуючи все живе, коли розривалися міни, калічачи побратимів?!»
Так склалося, що з батьком Юрія Віктором Гапулою (світла йому пам’ять) проходила моя молодість. Він очолював районну молодіжну організацію, я працювала редактором районного радіо. Ми їздили на поля, ферми, відвідували молодіжні колективи, потім все це лягало в основу радіопередач. Слухачі районного радіо були раді розповідям про досягнення молодих механізаторів, доярок, дозвілля і громадську роботу молоді.
А потім наші діти пішли до школи. Донька Віктора і Валі Гапул Таня навчалася в одному класі з моєю донькою Наталею. І досі, через 30 років після закінчення школи, вони зберегли приязні стосунки. Юра Гапула, хоч і молодший від дівчат на 4 роки, був їм «захисником»…
Минали роки. Повиростали діти, подарували нам онуків. І так вийшло, що і третє покоління поєдналося дружбою: Юрин син Владислав і моя онука Юля стали однокласниками. Діти є діти. Владик, щоб якось привернути увагу Юлі, то за кіски її смикне, то прізвисько якесь кумедне придумає. Дідусь Віктор по-доброму приструнював пустуна. То було світле, безтурботне, а головне – мирне дитинство.
Коли росія 24 лютого 2022 року розпочала повномасштабну війну в Україні, коли рашистський чобіт став топтати нашу землю, Владислав записався добровольцем. Першим дізнався про таке рішення сина Юрій Вікторович. Він, учасник АТО, не з розповідей знав, який жорстокий і підступний ворог ті рашисти. Як допомогти синові?.. 26 лютого, через два дні, коли вперше почули страшне слово «війна», на фронт пішли батько й син – Юрій та Владислав Гапули.
Від’їжджаючи, вже в автобусі, що віз добровольців до місця призначення, посміхалися, жартами підбадьорювали проводжаючих. Ось такими, усміхненими, запам’ятали їх хорольці. Тоді ще ніхто не знав, що чекало попереду. Надихала віра в те, що Перемога буде обов’язково.
Для мами і бабусі Валентини Федорівни рішення сина й онука було несподіванкою. Але, зібравши сили, вона благословила їх, а потім пішла на могилу до чоловіка Віктора Олексійовича і сказала тихо: «Вітю, ми виховали хороших дітей і онуків. Вони справжні патріоти. Важко, серце материнське розривається, але я горджуся, що вони такі, нам за них не соромно».
І Юрія, і Владислава Гапул зарахували до ЗСУ. Спокою не було ніколи. А день 6 травня став фатальним…
Захисники відбивали атаку, яка тривала 12 годин. Рашисти намагалися захопити населений пункт поблизу Гуляйполя на Запоріжжі. У кривавій сутичці Владислава поранили. Юрій прикривав відхід побратимів і забезпечував евакуацію поранених з поля бою, серед них був і його син. Снаряд вибухнув практично під ногами хорольського героя. Металеве шмаття впилося в його тіло. Але осколки не змогли долетіти до бойових друзів. Рани, отримані нашим звитяжцем, були несумісними із життям.
Нині Влад у шпиталі лікується, а Юрія 10 травня земляки із почестями провели у вічність.
Ось так двічі Юрій Гапула подарував життя своєму синові…
Проводжаючи Героя в останню путь, заслужений учитель України, колишній директор Новоаврамівської гімназії Леонід Коротич скаже:
– Наші сім’ї поєдналися в молодості. Юра виріс на моїх очах. Але я ніколи не міг навіть подумати, що росія піде на нас війною, що доведеться проводжати в останню дорогу сина мого хорошого друга, який загине від ворожої кулі на землі, де я народився. Він загинув, захищаючи мою Запоріжчину. Уклін, тобі, Юрочко, ти – справжній патріот України. Якщо такі сини є в України, то їй жити і процвітати. А чума, яка лютує на нашій землі, обов’язково мине, виженемо московську орду!..
…Не вірили рідні, до останнього жили надією, що смерть Юри – неправда. Таня шукала брата по всіх шпиталях Запоріжжя і сподівалася, що скажуть: «Поранений, але живий». Та дива не сталося.
Герой нашого часу, вірний син України, наш захисник Юрій Вікторович Гапула – людина великого серця, світлої душі, син, брат, чоловік, батько, який двічі подарував життя своєму синові, своїм життям врятував бойових побратимів.
Допоки сонце світить,
Поки зірки палають,
Поки пшеницю сіють –
Герої не вмирають…
Ніколи не забудемо! Ніколи не пробачимо! Слава героям!

Владиліна БАЛУХАТА
Журналіст

Поділися:

Добавить комментарий