Дзеркало

Дзеркало

Ця ніч для Тетяни видалася нестерпно тяжкою і довгою. Вже треті півні проспівали, а вона не могла зімкнути очей. Її голову обсіли важкі думки, які не могло відігнати ні хропіння чоловіка у сусідній кімнаті, ні скрегіт яблуневої гілки об вікно, ні моторошне виття собаки у дворі…
Ніч була місячною. Жінка вкотре обводила поглядом кімнату, ніби прощаючись. Темною плямою виднілася шафа для одягу, комод, там – торшер, а он весільні портрети на стіні… В самому кутку відбивало місячне світло дзеркало, а тому в кімнаті ставало ще видніше. Але ті відблиски були якісь недобрі… Та й на душі в жінки було темно і холодно, бо через кілька днів їй мають робити операцію. Страх перед нею й породжував безсоння…
За цю ніч пробігло все її життя. Важке, наповнене проблемами і невдачами, труднощами і невезінням. Якщо й досягла чогось у житті, то лише завдяки надзвичайній наполегливості, устремлінню і розуму, яким Бог, на щастя, її не обділив. А поруч знайомі вибудовували своє життя, якщо й не зовсім гладко, то хоч з мінімальними втратами. А в неї… Важко все й злічити. Нещастя ніби переслідувало їхню сім’ю…
Батька не пам’ятає, мама з ним розлучилася, ще коли Тетяна була немовлям. Жили в будинку разом з маминими батьками – бабою Марією і дідом Іваном та тіткою Оленою – материною молодшою сестрою. Але ще коли Тетяна навчалася в школі, Олена залишила дім, вийшла заміж в іншому місті, народила дівчинку. Невдовзі захворіла, чоловік залишив хвору Олену з маленькою донечкою. Останнє здоров’я Олена розгубила, аби зберегти для доньки невеличку квартиру, на яку зазіхали колишній чоловік з новою дружиною. Зберегла, але хвороба звалила зовсім, і невдовзі її бездиханне тіло привезли в домовині у батьківську хату…
Тоді не тільки ридало все село, а й сама природа плакала дощем. Бо, мабуть, винною була. Як могла вона допустити, щоб молода жінка, розумна і вродлива, так рано залишила білий світ і свою маленьку донечку-сирітку…
З молодих років хворіла й Тетянина мама – вчителька. Чи то нервова професія, чи сама доля час від часу валили її з ніг, надовго приковували до лікарняного ліжка. Останній інсульт, що стався у матері, залишив студентку Тетяну сам на сам з бабою та дідом і морем проблем. З великими труднощами закінчила інститут та й про молодшу двоюрідну сестричку треба було дбати. Адже в неї, крім них трьох, нікого в світі не було…
Бабуся Марія була тихою і доброю жінкою. Віддавала дівчаткам останнє, хоч часто потайки від чоловіка. Бо він був владним і суворим. Іноді навіть погляду його боялися.
Як просвердлить ним з-під насуплених брів або ще й стукне по столу кулаком… Він був відлюдькуватим, і в селі його не любили. Лихі чутки про нього ходили. Як тільки Тетяна прагнула дізнатися більше про діда, чомусь всі замовкали. І сама бабуся Марія про минуле не любила говорити, завжди переводила розмову на інші теми.
Будучи ще дитиною, Тетяна часто допитувалася у бабусі: звідки у них такі великі і красиві килими, яких не тільки ні в кого в селі, а ніде не бачила. Дивували її й якісь дві чудернацько великі валізи розміром як столи, які стояли у маминій спальні. Вони були набиті всілякими речами, зверху накриті мереживним білим покривалом, якого теж ні в кого не бачила, і слугували не тільки комодом, а навіть місцем відпочинку для Тетянки. А в одній з них був надзвичайно красивий посуд. Коли його виймали на свято, дівчинка дуже любила розглядати розписані великі й маленькі тарілки, всілякі чайнички, чашечки, срібні ложки, виделки, ножі… Все було таке красиве! І незвичайне. А ще Тетянці подобалося розглядати скульптуру чарівної панночки з ангелочками за плечима. У неї було дуже красиве плаття з рюшами і бантами. Такі Тетяна бачила лише в кіно.
Був у них і старезний дещо деформований самовар, який часто роздмухував чоботом дід Іван. Це, мабуть, єдине, що він робив із задоволенням, бо саме з нього любив пити чай. Тільки вже будучи студенткою, Тетяна, коли його мила, звернула увагу на дату виготовлення, що була викарбувана внизу, – 1860 рік.
Подібна історія трапилася і з дзеркалом. У маминій спальні, скільки себе й пам’ятає Тетяна, у кутку стояло дзеркало. Високе, аж до стелі. Саме дзеркало обрамляли квіти, вирізьблені по дереву і покриті темно-коричневим лаком. Внизу дзеркало тримав маленький столик, ніжки якого були у вигляді левів, що стояли на двох лапах, а двома іншими ніби підтримували столик і саме дзеркало. Маленькою Тетяна боялася сама підходити до нього. Особливо у сутінках. Відкриті пащі левів зловіщо блищали. Та й мама не дозволяла. Адже збоку у цьому столику була непомітна маленька шухлядка, в якій ховали гроші. Коли дівчина виросла, дзеркало для неї вже стало предметом гордості. Адже ні в кого з її подруг нічого подібного не було. Отож робити зачіски завжди приходили до Тетяни. І сукні тут приміряли, адже в ньому побачиш все, аж до підлоги.
Якось запитала бабусю: «Звідки все це у нас? Це ж антикваріат!». Тетяна знала, що і дід, і бабуся були з дуже бідних родин.
Бабуся ніяково опустила очі: «Та то дідусь привіз, він же скрізь бував, воював…» – і швидко вийшла з хати. Тетяна знала, що дід Іван воював, що він офіцер запасу, але той про це не любив говорити. Більше дівчина дізналася, коли дід помер і їй довелося клопотати для бабусі пенсію. Він був майором у відставці. А служив, як з’ясувалося, в НКВС…
…Тетяна таки заснула, коли вже почало світати. Здавалося, тільки очі заплющила, але побачила сон. Ніби вулицею йде її добра бабуся Марія, але не помічає внучки.
– Бабусенько, почекай мене, я хочу з тобою, – кинулася бігти до неї.
А стара жінка озирнулася і якось навіть сердито сказала:
– Не треба до мене. Рано ще. Ось тільки послухай мене, Таню, прибери з хати наше дзеркало, віддай комусь. Воно чуже. І не йди за мною, вертайся…
Тетяні так хотілося піти з бабусею, але вона послухала стареньку і повернулася, а коли оглянулася ще раз у бік бабусі, тієї вже на вулиці не було. На цьому жінка й прокинулася.
Вранці Тетяна розповіла свій сон старенькій сусідці Марфі Іванівні. То була мудра жінка, яка на своєму віку бачила-перебачила… І лише тоді та розповіла страшну історію, свідком якої були її батьки. Як Тетянин дід Іван зі своїми «колегами» забирали у заможних людей майно, як у голодних дітей виривали з рук останні зернини, як у холод вигонили людей з хат, як когось нізащо кидали за грати…
Тетяна від цієї розповіді аж закам’яніла, але тепер все зрозуміла… Закінчивши, Марфа Іванівна сказала:
– Недаремно тобі, Тетяно, за кілька днів до операції приснилася бабуся. Вона тебе оберігає з небес, а тому й попередила уві сні. Позбудься ти того дзеркала, бо на ньому сльози та кров людська… А віддаси його людям, то й дідів гріх, від якого ваша сім’я стільки натерпілася, Бог простить. А Марія завернула у сні тебе, отже, все, дочко, буде добре. Не бійся операції, вона тебе врятує.
Тетяна послухалася. Дзеркало віддала в місцеве ательє, хай служить людям. Там були здивовані таким шикарним подарунком, але з радістю його прийняли. Воно вдало прикрасило інтер’єр ательє, і модницям тепер є де себе обдивитися.
Операція пройшла успішно, жінка стала швидко одужувати, а все майно, зібране дідом, Тетяна роздала: що в музей, що людям. Від цього відчула неймовірну полегкість. Ніби з її плечей звалився столітній родинний гріх.

Галина ШИБАНОВА.

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий