“Енеїда” – поема про запорозьких козаків

“Енеїда” – поема про запорозьких козаків

Козацька тема завжди цікавила і слугувала творчим стимулом для багатьох письменників, поетів, композиторів. Запорозька Січ викликала захоплення козаків демократичним устроєм, суворою дисципліною, високою готовністю дати гідну відсіч небезпечному ворогові, відданістю християнській православній вірі, щирим бажанням служити неньці Україні. Козаки мужньо долали всі негаразди неспокійного життя. Здебільшого вони мали міцне здоров’я, легко зносили холод і голод, спеку і спрагу. Під час військових дій були невтомними, хоробрими, сильними у захисті, не задумуючись віддавали перевагу смерті перед неволею.
Активно козацтво почало формуватися приблизно в середині XVI століття. Міщани, селяни і всі люди, яким набридло терпіти свавілля панів, тікали до Запорозької Січі, ставали там козаками.
Іван Котляревський теж не оминув можливості розповісти про життя козаків. Ця ідея виявилася для нього ще й близькою по суті, адже він і сам був військовим, перебував з 1796 по 1808 рр. на службі в Сіверському карабінерному (пізніше драгунському) полку, сформованому на базі декількох українських козацьких полків.

“Не за імущества утруждаємося, тільки аби віра християнська не була більше осквернена”

Починаючи з 1794 p., І.Котляревський розпочав працювати над поемою Вергілія “Енеїда”, вирішивши, що не просто зробить безпосередній переклад поеми Вергілія українською мовою, а, наскільки це буде можливо, використає її як основу для твору, присвяченого життю козаків. Тож переклад “Енеїди” він зробив на свій лад, запропонувавши читачам замість розповіді про міфологічних богів та античних вояків захоплюючі поетичні рядки про життя-буття українських козаків. Він скромно поцінував свою працю як “Перелицьована Котляревським “Енеїда” Вергілія”. Та згодом, отримавши цікавий і талановитий переклад текстів Вергілія з краплинами українського гумору, більшість літераторів стали вважати працю Івана Котляревського не як переклад, а як самостійний оригінальний твір. У Вергілія велася мова про подвиги стародавніх воїнів, а Котляревський створив зовсім інших персонажів – українських козаків, з притаманними тільки їм рисами характеру й особливостями їхнього життя. Аби не дуже віддалятися від задумів Вергілія, Котляревський назвав козаків троянцями, а їхнього ватажка – Енеєм.
Еней був парубок моторний
І хлопець хоть куди козак…
У передмові до російського видання “Енеїди” Котляревського (1961 р.) український мистецтвознавець, академік О.І. Білецький так охарактеризував її персонажів (козаків):
“Це люди винятково здорової і могутньої плоті, ненаситні їдці, нестримні у вживанні горілки… Це пройдисвіти, розбишаки, волоцюги – і в той же час лицарі, герої, титани, здатні не одну Оссу поставити на Пеліон, скинути й знову поставити. Спробуйте позмагатися з таким народом… Тим, хто мав сумнів у існуванні українського народу, Котляревський показав його як незвичайну своєю могутністю стихію…”
Розпочавши життя на Січі рибалками та мисливцями, козаки поступово стали оборонцями української землі, захисниками православної віри. Ця благородна місія ставила їх в очах співвітчизників не інакше як лицарями честі, віри, правди. Під час повстання гайдамаків отаман уманського куреня Степан Неживий пояснював на суді причину бунту: “…не за імущества утруждаємося, тільки аби віра християнська не була більше осквернена…”

“Козак там чортові не брат”

Безкорисна відданість “общему добру”, “любов к Отчизні”, захист православної віри були для козаків суттю життя, а потім вже могла іти мова про якісь власні інтереси, особисті вигоди.
Любов к отчизні де героїть,
Там сила вража не устоїть,
Там грудь сильніша од гармат,
Там жизнь – алтин, а смерть – копійка,
Там лицар всякий парубійка,
Козак там чортові не брат.
Еней спочатку також був представлений автором як звичайний гультіпака, а потім вже – козак і герой. Він “скитався по миру, мов ланець, по всім товкся берегам…” і був “…завзятішим із всих бурлак…” З отаких, приблизно, сміливців і виходили козацькі ватажки. Попри, здавалося б, безграничну вольницю вони закладали, формували козацьку демократію. Козаки поважали обрану старшину, ретельно виконували накази. Справжні очільники були завжди поряд з козаками, ділили з ними разом усі труднощі похідного життя, харчувалися з одного казана. Такий керівник не міг дозволити собі, полишивши підлеглих, поїхати, наприклад, кудись на відпочинок чи на розваги.
Еней один не роздягався,
Еней один за всіх не спав;
Він думав, мислив, умудрявся
(Бо сам за всіх і одвічав),
Як Турна-ворога побити,
Царя Латина ускромнити
І успокоїти народ.
Досвідчені козацькі старійшини слушно вважали, що буде ліпше, коли лев керуватиме отарою баранів, аніж коли баран керуватиме ватагою левів.
Читаючи “Енеїду”, можна зробити і такий висновок: у своїй відданості козацьким законам запорожці були абсолютно непохитними, цінували підтримку побратимів і ніщо не могло їх звернути з оцих позицій – ні залізо, ні золото, ні загроза смерті. У Степана Руданського є вірш “Смерть козака” про те, як ляхи вирішили повісити пораненого полоненого козака з Чигирина. Перед смертю він став їх благати, щоб не вішали надто високо, аби їм потім було зручніше цілувати його в… спину.
Оскільки життя козаків зазвичай проходило у постійній боротьбі то з турками, то з татарами, то з ляхами, то з москалями, вони мали непоганий арсенал різноманітної зброї. Тут були і луки з сагайдаками, і списи, і шаблі, і рушниці, і гармати. Особливо цінувалася шабля, якою козаки володіли з неперевершеною майстерністю. Добре нагострена, та ще й викувана з дамаської сталі, шабля розрізала навпіл кинуту на лезо шовкову хустку.
“…Без шаблі нільзя воювать…” – стверджується в “Енеїді”. В піснях, думах її називали шаблею-сестричкою, ненькою рідненькою, панночкою молоденькою.
Ой панночко, наша шаблюко!
З бусурманами зустрічалася,
Не раз, не два цілувалась.
В “Енеїді” є розповідь, як троянці (себто козаки) ходили морем на човнах, які вони називали чайками. Окрім облаштування веслами, на чайку ставили щоглу з вітрилом, щоб використовувати силу ходового вітру. Одну з таких чайок, підняту з дніпровського дна, я бачив у Запорізькому музеї історії козацтва.
Троянці разом прийнялися
І стали веслами гребти,
Як стрілки, човники неслися,
Мов ззаду пхали їх чорти.

У поході і “на природі”

Доволі детально Іван Котляревський зупинився і на гастрономічних уподобаннях козаків. Найважливіше місце у козацькому меню відводилось стравам з пшона та гречки. Ці страви ставали в нагоді в численних походах, бо їх було легко готувати у польових умовах. Вживання страв з пшоняної або гречаної крупи нормалізувало серцеву діяльність, сприяло стабілізації артеріального тиску до нормальних величин, оновлювало кров. Усе це відбувалося за рахунок того, що в таких крупах високий вміст заліза (7–8 мг на 100 грамів) і зафіксований вміст інших корисних мікроелементів. Курінні кухарі готували на сніданок соломаху, на обід – тетерю – “…Троянцям всім дали тетері…”, а на вечерю подавали рибну юшку, вона звалася в них – щерба. Сало, рибу, цибулю, зелень подрібнювали на дубових дошках. Тож, якщо якась щепка з дубової дошки потрапляла до страви, дехто з козаків казав: “Дрібняк попався…” Куліш, соломаха, тетеря мали бути не тільки смачними, а ще й густими, не такими, в яких “…крупина за крупиною ганяється з дубиною…”
В “Енеїді” наведені також подробиці щодо кількості та якості хмільних напоїв, які пили козаки, коли відзначали свята, перебували в гостях, завершували справи. Повертаючись до Запорозької Січі з виснажливих походів чи після переможного завершення битви, козаки вважали гріхом не відзначити гуртом такі події, тому пили із задоволенням і з розмахом. Це допомагало їм забути, хоч на деякий час, жахливі картини кривавих боїв…
І пишні бенкети, й скромні дружні застілля відбувалися за межами Запорозької Січі, бо на її території вживати алкоголь суворо заборонялося. Порушників цього закону, як і зрадників, карали на смерть. В жодній армії світу ніколи таких заборон не існувало. Але кожен козак шанував січові закони і знав, де пити, коли пити і з ким пити. Не дозволялось також прикладатися до чарки і під час сухопутних чи морських походів.
Читаючи “Енеїду”, можемо дізнатися про рівень медичної допомоги пораненим. У творі описується випадок, коли ворожа стріла влучила в стегно Енея. Полилася кров, з’явився біль, Еней майже не міг ходити. Стрілу довго не могли вийняти зі стегна. А лікували його так:
Шатнулись, разних трав нарвали,
З цілющої води примчали,
Гарлемських капель піддали,
І, все те вкупі сколотивши,
Якісь слова наговоривши,
Енею рану полили.
Таке лікарство чудотворне
Боль рани зараз уняло,
І стрілки копійце упорне
Без праці винятись дало.
Згадані в тексті гарлемські краплі в ті часи застосовувались як сечогінний засіб, а при пораненні Енея вони сприяли зменшенню набряку навкруг рани. Все це дало можливість витягти залишки стріли, після чого Еней швидко одужав.

Воля – то козацька доля

Деякі дослідники творчості Івана Котляревського (Валерій Шевчук та інші) припускають, що автор українського варіанта “Енеїди”, пишучи про Трою, мав на увазі Україну. Більше того, вони також схиляються до думки, що в образі Енея можна уявити когось із реально існуючих ватажків козацького руху чи очільників Гетьманщини, наприклад, Івана Мазепу.
І.П.Котляревський своєю талановитою “Енеїдою” довів, що козаки хотіли і вміли боротися за Волю, Віру, Землю. Вони не уявляли свого життя без оцих, важливих для кожного українця, патріотичних чинників. Своїм твором Іван Котляревський спонукає читачів надіятись, що козацька слава не вмерла, що прийде час і вона відродиться в усій Україні, розквітне чарівними барвами, як троянда в літі…
Щиро бажаючи, аби ці надії стали-таки реальністю, розуміємо, що 225 років тому Іван Котляревський теж хотів, аби Україна рухалась демократичним шляхом, з цієї причини і взявся розповісти про волелюбних козаків у своїй знаменитій поемі.

Віктор БУЛАВА
Краєзнавець

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий