Фарбами розмаю і тортур

Фарбами розмаю і тортур

Гіркотні нотатки на спомин про художника-квітколюба Катерину Білокур, народжену в день Святої Великомучениці Катерини в Полтавському краї

Талант, ніби квітка, вимальовується з тендітного пуп’янка розгорнутої любові незайманими пелюстками незбагненного творчого щастя. Квітка прагне сонця, інколи – потерпає за відсутності життєдайної вологи – заблукалого у хмарах зледачілого дощиська. Аж раптом – спалахне гіркотними барвами бентежної свободи і заквилить стоголосо на вістрі цинічних заморозків змарнілого цьогобіччя.

Талант Катерини Білокур спалахнув зніяковілими богданівськими мальвами, аби доторкнутись дозрілим цар-колосом чутливих струн мистецької довершеності.
Сільська дівчинка, залюблена у природу, обожнювала квіти. І малювала – то загостреною вуглинкою, то надоригінальними фарбами, викоханими власноруч. Катруся, подумки спілкуючись з Богом, втілювала на клаптиках старезного полотна циклічне свято квіткової любові.
Дівчина обіймала закоханим поглядом Всесвіт, а мізерний мікросвіт її батьківщинного села вже зненавидів художницю, глузуючи і надриваючись від розгвинченої люті… А ще – батьки, заможні та задерикуваті, втоптували доньчин талант у заскорузле власне присадибне господарство – торф, попіл, засмальцьоване ганчір’я. І за такої несправедливості було хлипко та болісно розкраяній Катриній Душі, запнутій спокутною хустиною людської несприйнятності…
Той біль наскрізь пронизує епістолярну спадщину Катерини Білокур – художника-квітколюба, дивовижної жінки, яка заради любові мистецької не зробила й кроку навстріч коханню земному, зоставшись самотньою і, водночас, вільною мисткинею у просторі невгамовного двобою світла і темряви. Ой, як не вистачало ж Катерині Василівні буденних окрайців щохвилинного духовного щастя, за котрим художниця аж зойкнула в одному з листів на крутосхилі власної життєвої стежинки: «…якби мені була можливість хоч годин дві-три у день малювати, то я вважала б за щастя. А то проходять дні, тижні, місяці і роки, а я, Боже мій, та яку б же я за той час виконала красу, які прекрасні твори! А я тільки плачу, дивлячись, що стоять полотна, лежать фарби, а я ось ношу у хату торф, а з хати виношу попіл, шукаю і рубаю дрова на розпал торфу, перу ганчірки, топлю піч, ходжу біля хворої матері, пораю їх козу, бодай вона їм здохла! – от так і проходять мої дні. Та і сама хвора. І я січас не художник, а попелюшка. Отак-то воно».
Сама, немов розчахнута квітка, Катерина Білокур створювала розкішну квіткову композицію, засіваючи зернинами всеохоплюючої любові яскраві полотна буйноквітного щастя. Картинами славетної українки захоплювався Пабло Пікассо. Їй аплодував Париж. А вона дивилась журно у промерзлі віконця сільської хати поблизу Яготина, зігріваючи пекучими слізьми задублі од холоду руки.
Згодом, коли збіжать сніги і благословенна Богданівка веснітиме першим квіткозбором, над подвір’ям Білокурівської садиби застрибають невгамовні сонячні зайчики, струшуючи з розгойданих квітів світанкові роси – заблукалі сльозинки незабутньої Катерини Білокур.

Ігор ЯВОРСЬКИЙ

Щастя Катерини Білокур

Диптих
І
Навкруги зима. А в тебе літо.
Віє літом од твоїх картин.
Скільки Україна має квітів,
Стільки ж неповторних
Катерин.

Огортає холод зблідлі пальці,
Замерзають фарби край вікна.
Але знов засяє сонце вранці
На шматку старого полотна.
Ще попереду прокльони
і погрози –
Світ мистецтва завше
поміж бур.
А сьогодні квітне на морозі
Щастя Катерини Білокур.
ІІ
Ти могла намалювати
навіть вітер
Фарбами розмаю і тортур.
І на полотні сміялись квіти,
Квіти Катерини Білокур.

Дотліває в хаті синім свічка,
І засяють зорі до картин.
Хоч злетілось заздрісливе віче
За сусідський наглуватий тин.

Босі ноги пестить подорожник,
Серце босе творчість зігріва.
Тільки ті, що душами порожні,
Мають неабиякі права.

…Мов стріла – страшна
людська злобa,
Та стріла – проклята
і отруйна.
І хоч як цей світ красу ламав,
Ти зосталась в нім навіки
Буйна.
14 лютого 1993 року.
Старий Коврай.
Полтавщина – Черкащина.

Ігор ЯВОРСЬКИЙ
Письменник,
військовий журналіст

Поділися:

Добавить комментарий