Закінчення. Початок
Анкета арештованого подає більш точну дату народження: 18 березня 1891 року. Гадяцька адреса: провулок Садовий, 2. Ім’я батька, як і 1933 року, не згадано. Освіту класифіковано як нижчу (що схоже на неправду, бо як він міг працювати вчителем з таким куцим багажем знань, найімовірніше, все-таки за плечима була семінарія). Є згадка про арешт у 33-му році. Він уже не одинак: з’явилася дружина, яку звати Анастасія Миколаївна, домогосподарка 46-річного віку. У довідці міськради зазначено, що Козача Ф. Г. майна в Гадячі не має. Певно, винаймав квартиру. Або ж пристав у прийми.
На запитання про те, що робив до революції і в 1918–1921 роках, звинувачуваний відповідає, що до 1909 року жив на кошти батьків, навчався (де саме, не уточнено), потім до 1916 року вчителював у селі Соколівка Монастирищанського району. Після призову до армії навчався в Житомирській школі прапорщиків, був командиром взводу. Демобілізувавшись зі служби, повернувся на колишню роботу в Соколівку, де працював до 22-го року.
На запитання, чи був членом «контрреволюційної петлюрівської організації “Просвіта”», Козача відповідає ствердно: був протягом трьох років, у Соколівці керував хоровим гуртком, порвав зв’язок із «Просвітою», коли вступив до лав РКП(б) [дуже схоже на вигадку, очевидно, в такий спосіб вигороджував себе. – Т. Д.], а 1922 року переїхав у Рашівку і там до просвітян жодного стосунку не мав. Визнаючи себе членом контрреволюційної організації, арештований називає осіб, що його завербували: соколівська вчителька Руденкова (насправді Руденко Надія Феофанівна; просто-таки приголомшує повсюдне бажання енкаведистів переінакшити на свій копил українські імена й прізвища), рашівський односельчанин, колишній петлюрівський ад’ютант Бутенко, а також Вахнін, бухгалтер Гадяцької МТС. Далі в показах настає перерва, і можна тільки здогадуватися, в який спосіб загнаного в глухий кут чоловіка змушували ствердити їх підписом.
Історичне тло
Записи додаткового допиту містять згадку про те, що 1919 року «Просвіті», вдалося підняти повстання проти радвлади в низці сіл Уманського району. «Після придушення повстання значна частина населення Соколівки пішла в політбанду Хмари, Шевченка та ін., з якими я підтримував зв’язок до цілковитого розгрому політбанд. <…> знаючи про свій майбутній арешт, я 1921 року з села Соколівки зник», – начебто заявляє Козача, називаючи далі імена односельців, офіцерів царської армії Гаренка, Гарбуза, Бутенка, які на той час уже перебували в лапах енкаведистів.
Тут хотілось би відступити трохи вбік від лінійної розповіді, щоб, нехай і двома реченнями, нагадати не вельми обізнаному читачеві про селянське повстання на Черкащині, відоме як Холодноярська республіка, яку та інші селянські загони, що героїчно виступили проти московської окупації України, сторожові пси імперського Кремля називали не інакше як бандами. Про героїзм і трагедію Холодного Яру найліпше розповів і не втомлюється розшукувати нові факти письменник, краєзнавець, дослідник історії Визвольної боротьби українського народу першої половини XX століття Роман Коваль. Згадує він у своїх істричних розвідках і про про перший Чорноліський полк – селянський загін під проводом полковника Пилипа Хмари, чиїм гаслом було: «Бий білих, поки покрасніють, бий красних, поки побіліють». Перебуваючи в тих краях, Федір Козача не міг не знати про повстанців. Можливо, його від’їзд із Соколівки передусім був пов’язаний із репресіями щодо селянських повстанців.
Як уже згадувалося, Федір Козача – тільки один із 48 чоловіків-українців, запроторених енкаведистами за вигаданими звинуваченнями до тюрми лиш за те, що були українцями. Не наводитиму весь список невинних жертв московського хижого режиму. Та все ж, гадаю, варто назвати хоч би кілька прізвищ. А раптом зацікавляться долею своїх предків молоді люди, і це допоможе їм ліпше зрозуміти стратегію і тактику кремля стосовно українців та причини і мету сьогоднішньої агресії окупантів. Отож: Рудь Яків Павлович, 1888 року народження, народився в селі Вербки Семенівського району, житель Миргорода, прапорщик старої і Білої армії; Передерій Сава Антонович, 1894 р. н., народився у Великих Сорочинцях, житель Миргорода, прапорщик старої і Білої армії; Кирячко Антон Семенович, 1898 р. н., народився в Комишні, житель Миргорода, прапорщик старої армії; Пелипенко Марко Леонтійович, 1901 р. н., народився в Петрівцях, житель Миргорода, син куркуля, розкуркулений 1930 року; Вахнін Олексій Іванович, 1889 р. н., народився в с. Вербки Павлоградського району, житель Гадяча, син диякона, боротьбист… Наш Козача знав серед 48 людей тільки Олексія Вахніна та ще кількох гадячан, а про інших ніколи й не чув. Трагічно об’єднала цих чоловіків запалена уява спецслужбістів, які завели справу 5 травня, а 9 травня особлива трійка вже ухвалила рішення: розстріляти, майно конфіскувати (за винятком кількох осіб, справи яких виділено в окреме провадження). Вирок виконано 4 червня 1938 року.
Пошуки родичів
Мої кількарічні пошуки рашівських родичів Федора Козачі, на жаль, не увінчалися успіхом. «Колись Козачів у Рашівці було хоч греблю гати, – розповідає знавчиня сільських родоводів Ніна Сердюк. – Іван Олексійович Козача, батько Володимира Козачі, який став військовим, жив у приймах навпроти Миколи Мороза. Іван Миколайович Козача працював у сільпо конюхом. Був ще Козача Семен, мого свата дід. Також Єгор Козача, чия хата стояла на повороті до кладовища на Підварках. Варвара Павлівна Козача. Федот Козача. Тимофій Макарович Козача (діти: Віктор, Леонід, Тетяна, Надія, обидва сини стали москвичами). Ганна Козача (жила на тому кутку, де нині мешкає Петро Степанович). Іван Федорович Козача (на нього казали Садковий). Марію Євменівну Козачу ти й сама добре знаєш, вона була вчителькою. Мала чотирьох братів: Василя та Івана, які загинули 1941 року на фронтах Другої світової, Михайла (батько Надії Козачі) і Грицька (помер дитям)»… І де ті Козачі тепер? Розбрелися по світах. Спочивають на сільських цвинтарях. Міграційні процеси, спровоковані антиселянською політикою совєтів, згубно позначилися на кількості населення колись чималого сотенного містечка Рашівки: не зосталося від нього й половини.
Полковник у відставці Володимир Іванович Козача (1947 р. н.), нині полтавець, не пригадує репресованого Федора серед родичів, про яких розповідали йому батьки. Утім, ця лаконічна розповідь видається вельми показовою. Його батько, Козача Іван Олексійович, 1906 р. н., працював на току біля техніки. Мати – Олімпіада (записалася як Лідія Іванівна), у дівоцтві Мороз, із бідного роду. До одруження Іван Козача жив навпроти нинішнього обійстя Михайла Поповіченка, хата в діда велика була, там тепер немає нічого, тільки рештки якогось фундаменту. А як Іван одружився, то жив на Підварках. До війни народилися дві дочки – Лідія і Клавдія, обидві поїхали на Донбас до тітки Євдокії, батькової сестри. У батька був іще брат Микола, він теж перебрався на Донбас. Родина жила в Чистяково (Торез). Батькові батьки, Олексій і Євдокія, померли з голоду в 33-му. Очевидно, родина була розкуркулена.
Чомусь моя інтуїція підказує, що родичів репресованого Федора слід шукати саме в цій гілці Козачів. Зачіпка, звісно, ненадійна, можна сказати, приший-кобилі-хвіст, та яка вже є. Під час першого обшуку в рашівській оселі Козачів, що його провадив гадяцький міліціонер Горбунов 5 травня 1933 року, за понятого покликано Тищенка Порфирія. Ніна Сердюк пригадує, що Тищенки жили неподалік Борисенків. Оксана Павлівна (з роду Пошивайлів) працювала в дитбудинку разом із Ніною. Її чоловіка звали Порфирієм. У них народилося два сини, обидва стали військовими. Це я до того, що в поняті кликали зазвичай недалеких сусідів, а Тищенкова хата стояла зовсім близько до двору Олексія Козачі, тільки з гірки спуститися. От би дізнатися, як того Олексія було по батькові, чи не доводився він часом братом Федорові…
Марія Євменівна
Особисто я з усіх численних сільських Козачів найліпше знала Марію Євменівну, нашу вчительку математики в середніх класах. Була вона людиною, що досить вирізнялася серед загалу: вимоглива, справедлива, незалежна (натура, що перекликається з характером репресованого Федора), а ще – не вміла хитрувати й підлабузнюватися, попри те, що тодішній директор-сталініст заохочував у своїх підлеглих саме такі риси. Уже в літах вийшла заміж за вдівця, Василя Степановича Пошивайла, який мав двох дітей, сина Володю і доньку Валентину. Валя росла інвалідом із дитинства, була глухою. Її то й пожаліла однолюбка Марія Євменівна, чий наречений загинув у війну. Тільки завдяки Валі відважилася вона на заміжжя, розповідає Ніна Сердюк, яка свого часу тісно спілкувалася з Євменівною, бо ті діти-напівсироти і сама Марія Євменівна – Нінині родичі. Надзвичайно допитлива Ніна знає про Євменівну напрочуд багато: про те, що її батько Євмен Максимович був на 20 років старший від своєї дружини Насті Іванівни, про те, де вчителювала юна Марія до Рашівки (у Драбинівці на Черкащині й Харківцях на Гадяччині) і коли народилася й померла (1915 – 4 грудня 2003 року). І що вона до схилку віку зігрівала теплом Валиних діток, своїх названих онуків… Я ж на все життя запам’ятала манеру розмови цієї високої красивої жінки, чия українська була пересипана дотепними іронічними висловами, і деякі улюблені прислів’я й приказки Марії Євменівни, що їх вона часто й доречно виголошувала на уроках. Коли хтось мекав біля дошки, не вміючи розв’язати задачу, у класі лунало доброзичливо-насмішкувате: «Голос волаючого в пустелі!». Або настанова дівчатам, майбутнім господиням: «Чисто не там, де середину хати замели, а там, де всі закутки прибрали». Батько її чоловіка Степан Пошивайло, як дізнаємося із слідчої справи, приятелював із Федором Козачею. Якийсь загадковий вузлик тут в’яжеться, тільки на яв не виходить…
Достеменно зрозуміло одне: світ міг відчутно зубожіти, якби Марія Євменівна Козача не дожила, не дай Боже, до поважного віку. Скільком людям не довелося б набратися від неї мудрості й благородства, відчути її доброту й підтримку! Хіба не те саме можна сказати й про ймовірного її родича Федора Козачу, мільйони інших козацьких синів і внуків, кого безжально позбавила життя сталінсько-московська репресивна машина: наш український світ без них страшенно збіднів.
P.S. Сердечно дякую землячці Ніні Сердюк і працівниці галузевого архіву СБУ в Полтавській області Олені Євдокимовій за допомогу в підготовці цього тексту.
Тетяна ДЕНИСКО
Журналістка