Під прицілом окупаційного режиму
Федір Козача – це ім’я довелося вперше почути від моєї улюбленої вчительки. Надія Кузьмівна Зімбалевська (1907–1996), родом із священничої сім’ї села Ручок, після закінчення Гадяцького педучилища багато років підряд, починаючи з 1929-го, викладала українську мову й літературу в Рашівській школі, її сумлінному перу належить історія школи, яку тепер розтягують на клаптики всі, кому заманеться, не завжди згадуючи авторку. Була вона інтелігентною, допитливою, скрупульозною, особливий інтерес виявляла (не надто його афішуючи) до постатей колег, страчених совєтським тоталітарним режимом. Хотіла знати про них більше, але не мала для цього ні можливостей, ні сил, тож непрямолінійно підштовхувала до цього свою колишню ученицю. Незадовго до відходу в засвіти назвала мені в одній з розмов трійко імен: Митрофан Васильович Гарбуз, Василь Онисимович Бутенко, Федір Григорович Козача.
Перших двох із цього списку безжально скосив Великий терор 1937–1938 років, зініційований кровожерним Кремлем: талановитого вчителя і організатора Митрофана Гарбуза розстріляли у травні 38-го року разом із 18-ма іншими поселянами Гадяцького краю, безпідставно навісивши звинувачення в контрреволюції; Василь Бутенко, колишній вояк Армії УНР, соратник Петлюри та обдарований критик і дослідник українського авангардного мистецтва (писав про театр, малярство і кіно, був арештований двічі – 1933-го і 1937 року) згас у табірному пеклі Самари в 1940-му.
Хто ж такий Федір Козача?
Почнімо з етимології прізвища. Первісно козачам називали сина козака. А що Рашівка – давнє козацьке містечко Гадяцького краю, то Козачів тут на початку ХХ століття водилося немало, це нині їх відчутно поменшало (як не знищили українофобські совєти козацьких нащадків, то розвіяли по всіх світах). Пригадується, що говорив колись один мій приятель, який чимало подорожував Полтавщиною ще до незалежності, збираючи інформацію про народні промисли краю: «Одразу з розмов безпомильно вгадуєш, було село в давнину козацьким чи кріпацьким: у козацькому люди досі помітно сміливіші й розкутіші». Важко сказати, чи всі рашівські Козачі були сміливими в помислах і вчинках під прицілом окупаційного режиму, однак Федір Козача – точно був.
Про це ми довідуємося зі слідчої справи 1437-с, що зберігається в галузевому архіві СБУ в Полтавській області. Справу проти рашівського селянина відкрив 5 лютого 1933 року уповноважений Гадяцького районного відділу Харківського сектора ДПУ УСРР Воловик: «Розглянувши матеріали про злочинну діяльність Козачі Ф. Гр., які виявляються в тому, що Козача в минулому служив у старій армії в чині прапорщика, у нинішній час вороже налаштований до заходів радянської влади, спираючись на авторитет серед куркульсько-ворожого елементу, серед якого провадив агітацію за саботаж у хлібозаготівлях, чим зривав виконання плану як по Рашівській сільраді, так і загалом по Гадяцькому району» [переклад з рос. тут і далі авт. – Т. Д.]. Запобіжним засобом обвинувачуваному обрано утримання під вартою при тюрмі Гадяцького райвідділу ДПУ».
Анкета арештованого повідомляє:
Дата народження: 1891 рік.
Професія, соціальний статус: бухгалтер, службовець, член колгоспу.
Соціальне й політичне минуле: служив у старій армії в чині прапорщика.
Освіта: середня, безпартійний.
Майнове становище: хата, комора, хлів.
Дані про колишню судимість і перебування під слідством: судили в 1922 році за невиконання правил військових навчань, під слідством не перебував.
Члени сім’ї: на утриманні мати Козача Тетяна Михайлівна, 62 роки, неодружений.
Особливі зовнішні прикмети: темно-русявий, зріст середній.
Звинувачення висунуто за ст. 54– 10 Кримінального кодексу, що означає: за пропаганду або агітацію, яка полягає в заклику до повалення, підриву або послаблення радянської влади.
У довідці, виданій Рашівською сільрадою, йдеться про те, що громадянин Козача Ф. Г. проживає на території Рашівської сільради, має 42 роки (походження з духовенства), селянин. До революції його батько мав 13,91 га власної землі, 2 голови великої рогатої худоби, батраків не було. У 1930–1931 рр. землі наділеної – 3,6 га, орендної немає, підсобних підприємств немає, від батька не відокремлювався, не був розкуркулений. Член колгоспу з 1930 року, був членом ревкомісії до 1.01.1932. Додаткові дані: до революції Козача – син заможного селянина, в старій армії був офіцером, після революції землю здано до земельної громади.
У характеристиці, нерозбірливо підписаній головою сільради, так само зазначається, що гр. Козача Ф. Г. «має від роду 42 роки. Сім’я його складається з двох осіб, за соціальним станом службовець, член колгоспу. До революції його батьки мали заможне середняцьке господарство, у якому було землі різних видів 13, 91 га, садибу з будівлями. У цей час Козача має лише садибу з будівлями площею 0,2 га, 1 корову. До вступу в колгосп в 1930 році мав землі 1,55 га. Козача обіймає посаду рахівника рашівської артілі «Радянська селянка» і рашівської артілі «Змагання», а також навчатель співу в Рашівській 7-річній трудовій школі. В старій армії був офіцером».
Якщо порівняти цей документ із подібними, продукованими на вимогу каральних органів у інших архівно-слідчих справах, тільки вже в 1937–1938 роках, то відразу впадає в око нейтральне ставлення до арештованого: місцеве керівництво його не звинувачує, ба більше, здається, з усієї сили намагається бути об’єктивним. Зовсім не те побачимо через якихось неповних п’ять років: тоталітарний режим, упокоривши українське селянство голодом, так закрутить гайки, що настрахані сільрадівці, не діждавшись слідства й суду, фальшуватимуть вкрай вірнопідданські обвинувальні характеристики, наче самі вже сидять у прокурорських кріслах. Нехай когось, аби не нас…
Нехтуючи правдою
Утім, свідки у справі Федора Козачі, на відміну від невідомого голови сільради, виявилися не такими вже й доброзичливими. Якщо, звісно, вірити протоколам допитів, що було б у згаданій ситуації вкрай наївним, адже загальновідомо, що спецслужби, керовані безпосередньо з Кремля, ті протоколи цинічно фабрикували, та й людей, що вимушено опинилися під гнітом репресій, повсякчас супроводжували страх, бажання вижити за рахунок інших, догоджаючи вимогам гепеушників-енкаведистів-кадебістів, нехтуючи правдою (система безупину розтлівала, агресивно руйнуючи основи народної моралі).
18 лютого 1933 року допитано свідка на ім’я Кучеря Іван Іванович, 25 років, місце народження – с. Соскренці Прилуцького району, службовець, освіта середня, неодружений, учитель, мешкає в Гадячі, директор трудової семирічки, член КПбУ. Свідок повідомив, що «в Рашівку був переведений <…> на посаду завідувача семирічкою <…> У мою відсутність мій заступник по школі тов. Лиходід – він же в той час був і секретарем п/о [тобто парторганізації. – Т. Д.] прийняв у школу на викладання співу громадянина с. Рашівка Козачу Ф. Г., що одночасно працював і бухгалтером артілі “Радянська селянка” (вишивальня), артілі “Змагання” (цегельня) і в ревізійній комісії с/г артілі “Нове життя”.
Виїжджаючи з Рашівки, тов. Лиходід попередив мене про Козачу як особу соціально ворожу (офіцер, петлюрівець, на особливому обліку ДПУ), на діяння котрого треба приглядатися. Будучи попередженим, я слідкував, аби він не вніс у стіни школи, викладаючи співи, чужих нам елементів виховання. Правда, цього я за ним не замітив ні в діях, ні в балачках, окрім факту, коли він в учительській в розмові з учителькою Заливчою намагався доказати, що сучасні письменники не варті нічого, не те, що старі класики.
Спостереження мої над Козачею підтверджують мнєніє Лиходіда такими фактами: Козача завжди уперто ухилявся від участи в політично-господарських кампаніях; ні одного випадку я не знаю, щоб він робив де на участку, не дивлячись на те, що я, як секретар п/о, предлагав йому декілька раз. Також с/г робіт Козача відмагався: я не крайній на таку роботу, та й часу в мене немає, я й своєї роботи не встигаю. Козача при бажанні звичайно міг би час вибрати, бо для гуляння на річці і випивок час знаходився. П’яним я його не бачив, але відомості мав, що Козача п’є, і не слабо.
Один час у 1931 р. була дуже заплутана справа з рахівництвом у колгоспі. Правління колгоспу і я предлагали перейти бухгалтером в колгосп. Давали прилічну оплату і пайок. Козача до того ж і член цього колгоспу. Але Козача рішуче відмовився, мотивуючи тим, що він робочий в артілі Укрпромсоюзу: не залишу без санкцій союзу, будучи закріпленим за союзом. І врешті погодився за плату лише допомагати в конторі колгоспу як інструктор на деякий час. По-моєму, Козача не хоче йти тому, що жалко кидати свого затишного місця. Це одне. А по-друге, він не хотів підірвати свого авторитету, бо тут йому прийшлося б зустрітися з різними суперечками колгоспників. І треба було б ясніше показати своє політичне обличчя колгоспівській масі, чого Козача боявся. Він належить до дуже обережних людей, що ніколи своєю шкурою ризикувати не стануть».
І далі – в такому ж дусі: «запевняв, що план хлібозаготівлі нереальний», підсміювався над недоліками деяких активістів, бригадирів, таким чином непомітно їхній авторитет підривав», «раніше, говорять, належав до активу села, особливо подвизаючи з хоровими гуртками на сцені, і старався зберігати кістяк цього гуртка й далі. Людей же молодих (комсомольців) не намагався залучати до свого гуртка», «серед бідноти авторитетом не користувався. Його терпіли як спеціаліста. Козачу кожен добре знає, також тих, з ким він пов’язаний, – Шарко, Пошивайло Ст. Тр.».
Сьогодні про цього Кучерю в селі ніхто й не згадає. Хтозна, що спонукало людину до наклепів. Як бачимо, він приписує обвинуваченому свої припущення: «по-моєму, тому…», «бо прийшлося б…» І що ж це за гріх такий – зберігати кістяк співочого гуртка? Може, за неприязню ховалася звичайна заздрість (судячи з численних росіянізмів, що ними пересипана мова свідка, директорові семирічки таки бракувало освіти), а може, Козача для нього, прийшлого, чужого селу, просто був «іншим», тим, хто не викликає співчуття.
Відчутно стриманішими, благороднішими виглядають свідчення 33-річного вчителя Трохима Якимовича Демка родом із Гродненської області (потім з’ясується завдяки матеріалам справи, що він приятелював із арештованим): як хорошому спеціалістові Козачі запропонували посаду рахівника в колгоспі з виплатою 100 рублів і пайка, «але він відмовився, мотивуючи це тим, що не може покинути свою роботу, а погодився тільки частково допомагати рахівникам колгоспу, за що йому записували трудодні. Про будь-які його виступи чи розмови як серед учителів, так і серед окремих членів колгоспу, а також одноосібників, я не чув <…> Про його відсутність у минулому не знаю, оскільки живу в Рашівці з 1916 року». Є у показах Демка і згадка про авторитет Козачі серед заможного селянства, однак у нейтральному контексті, без осуду.
Чого не скажеш про свідчення інших односельців. Їх іще троє: Рось Пилип Петрович, 28 років, місце народження – с. Мала Михайлівка Катеринославської губернії, освіта нижча, одружений, хлібороб, заготовач при заготконторі в Рашівці; Бутенко Василь Матвійович, 28 років, середняк, освіта нижча, одружений, хлібороб, табельник у колгоспі ім. Сталіна; Артеменко Федір Маркович, 32 роки, письменний, одружений, хлібороб, комірник у колгоспі «2-га п’ятирічка».
Пилип Рось засвідчив, що живе в селі з 1921 року і знає Козачу мало, та все ж докоряє йому за відмову працювати рахівником у колгоспі (мовляв, для того відмовився, щоб викликати невдоволення колгоспників чинним правлінням артілі, адже рахівнича робота в артілі була в ганебному стані), за те, що «не завжди з’являвся на проведення ревізії», що «до нього приїздили які-то особи з інтелігенції, з якими часто проводив п’янки», що відмовлявся від участі в політкампаніях, «спираючись на свою загруженість». І вершина словоблудства: «Про проведення будь-якої агітації серед селянства в останній час я не помічав, бо це людина хитра, і хотя він і переводить [очевидно, малось на увазі «провадить». – Т. Д.] будь-які агітації, то скритно».
Із свідчень Василя Бутенка дізнаємося, що він Федора Козачу знає «досить гарно»: «виходець із сім’ї заможного селянина, який до революції мав землі близько 10 га і використовував найману працю, маючи постійних наймитів»; «закінчив середню школу, після чого був призваний у стару армію, де був у чині прапорщика. Після революції повернувся в Рашівку, де, маючи середню освіту, пристроївся в Щетинкомі бухгалтером»; «відмовляється від громадських робіт, уникає порвати зв’язок із заможним селянством, серед котрого користується великим авторитетом».
Свідчення Федора Артеменка надають уточнювальну інформацію: батько звинувачуваного Грицько Козача (ніхто зі свідків не згадує, як звали Грицька по батькові, що з ним сталося, відколи його немає серед живих), виявляється, «до революції мав сім десятин землі та орендував 10 десятин. Мав постійних наймитів. Мав крупний с/г реманент». Козача закінчив семінарію, служив у царській армії в чині офіцера. У 1917–1924 роках його не було в селі, начебто десь навчався. А 1924 року він став головбухом у товаристві «Щетинком». 1930 року вступив до колгоспу, у якому не було рахівника, йому пропонували цю посаду, однак він відмовився. Того ж таки року «Щетинком» ліквідували, та він все одно не погодився працювати в колгоспі, а прилаштувався бухгалтером у вишивальні та на цегельні. Має авторитет серед заможного селянства… А ось і конкретика: «Приблизно 30 січня 1932 року він пиячив укупі з міцним середняком, членом колгоспу Сіміньком Яковом і після випивки вночі в годині 12-й, ідучи п’яним повз колгоспну контору, Козача говорив: “Оце колгосп, але скільки в ньому не роби, а все рівно нічого не матимеш. Можливо, це таке керівництво в колгоспі, що не вміють повести роботу як слід”. І насамкінець – таке бажане для сторони звинувачення припущення: хоч, може, Козача й проводить «будь-яку антирадянську роботу, але дуже спритно».
Завершилася слідча справа цілком несподівано – без доведення до суду. 6 квітня 1933 року начальник Гадяцького райвідділу ГПУ Харківського обласного відділу ГПУ УССР Бєланов, розглянувши матеріал слідчої справи № 277 зі звинувачення гр-на Козачі Ф. Гр. в злочинах, передбачених ст. 54-10 КК, ухвалив постанову, в якій сказано, що матеріалів, здобутих у ході розслідування справи, в достатній мірі для проведення суду не здобуто. Прокурору наказано справу припинити, Козачу з-під варти звільнити.
Тепер уже неможливо дізнатися, завдяки чому вдалося Федору Козачі вислизнути з пазурів ГПУ в 1933 році: можливо, завдяки правильно обраній лінії поведінки, а можливо, тому, що слідча справа потрапила до рук більш-менш обтяженого сумлінням службіста, якого не переконали бездоказові припущення свідків, ясно одне: зусилля кровожерної московської влади на ту пору були зосереджені переважно на знищенні українського селянства Великим голодом, Великий терор 37–38 років ще ждав свого часу.
Аж настав кривавий 1938-й…
І тоді у Федора Козачі не вийшло уникнути трагічного кінця. Про це можна дізнатися з іншої архівно-слідчої справи, яка зберігається в галузевому архіві СБУ в Полтавській області під номером 8401-с (перереєстрованої 1958 року, первісний номер 4153) і в якій ідеться про звинувачення за ст. 54-2, 54-10, 54-11 Рудя Я. П., Передерія С. А. та інших – усього 48 чоловіків, жителів Миргорода й Гадяча, вихідців із Комишнянського, Великобагачанського, Гадяцького й Миргородського районів (всі – українці без винятку), серед яких опинився і наш нещасливий Федір Козача (іноді його називають Козачем), що натоді мешкав у Гадячі, обіймаючи посаду бухгалтера «Льонзаготторгу». 1937– 1938 року геноцидна політика Кремля на українських теренах вийшла на новий виток, репресії стали набагато жорстокішими, пам’ять про належність до українства спецслужби зачищали ще ретельніше і пришвидченими темпами: усього три дні знадобилося катам, щоб запроторити 48 безневинних чоловіків у розквіті сил до буцегарні, а невдовзі й позбавити життя, а їхніх родичів змусити боятися або й зрікатися т. зв. «ворогів совєцької влади». Що це, як не геноцид, етнічні чистки, що їх московський райх знову повторює на українській землі у ХХІ столітті.
З цієї справи ми дізнаємося, що Федора Козачу звинувачують уже не просто в антирадянській агітації (як у 33-му році), а в тому, що він – учасник військово-повстанської організації, який закликав населення до повстання проти чинної влади. Позаяк «перебуваючи на волі, він може вплинути на свідків, а також ухилитися від суду й слідства», ухвалено утримувати його в КПЗ Гадяцького райвідділу НКВС з подальшим переведенням до тюрми в Лубнах. Під час обшуку, як і п’ять років тому в Рашівці, «нічого не виявлено». Проте для тих, хто фабрикував згадану й тисячі інших справ, це не мало жодного значення.
(Закінчення).
Тетяна ДЕНИСКО
Журналістка