Інформаційний кур’єр

Фронтові дороги військового медика

Всесвітній день медичної сестри відзначається 12 травня. Таким чином вшановується пам’ять засновниці служби сестер милосердя Флоренс Найтінгейл. У часи Кримської війни (1853–1856) вона вперше організувала в діючій армії догляд за пораненими солдатами, чим сприяла значному зниженню смертності під час бойових дій. Також стала ініціаторкою створення благодійного фонду для першої у світі школи сестер милосердя. У 1934 році був створений Міжнародний фонд ім. Ф. Найтінгейл, за ініціативою якого Міжнародний день медичної сестри став щорічним святом.

У ці дні, коли весь світ разом з Україною святкує Велику Перемогу у Другій світовій війні, доцільно згадати імена медичних сестер, які на фронті і в тилу врятували тисячі життів. Серед них – Марія Мирось із Скороходового Чутівського району. Страшні роки Другої світової війни вона згадувала майже щодня, а коли вийшла на заслужений відпочинок, то у вільний від домашніх клопотів час описала їх у своїх рукописних листах. Марія Григорівна була переконана, що вони стануть уроком для нащадків, навчать молодь жертовності та милосердю.
Народилася героїня нашої розповіді 25 грудня 1922 року в місті Борисов Мінської області Білорусі у селянській родині. В 1936 році закінчила середню школу, в 1939-му – медичний технікум у Борисові, працювала за фахом. На початку жовтня 1939 року була призвана до армії на посаду військового фельдшера, брала участь у радянсько-фінській війні. Після демобілізації повернулася на попереднє місце роботи, та працювати у мирних умовах довелося недовго…
23 липня 1941 року Марія добровольцем пішла на фронт. Її призначили фельдшером у приймально-сортувальне відділення польового переїзного госпіталю. Він рухався по лінії фронту від Борисова до Москви. Доводилося по кілька діб майже без відпочинку чергувати біля похідних операційних столів.
Марія Григорівна згадувала: «У селі Покровське, за 105 км від Москви, розташувався наш госпіталь. Поранених і хворих було дуже багато. Їх потрібно було швидко розсортувати, перев’язати і надати необхідну медичну допомогу. Це було дуже складно зробити під свистом куль – німці наступали на Москву. Багато солдатів і офіцерів вийшли зі строю, захворівши на туляремію. Я надавала допомогу і також захворіла на це захворювання. У важкому стані мене відправили на лікування до Москви, де знаходилася вісім місяців. Коли хвороба почала відступати, продовжила роботу, допомагала місцевим медичним сестрам. Після одужання мені присвоїли звання лейтенанта, наш госпіталь відправили на фронт. Багато довелося пропрацювати у фронтовому евакогоспіталі № 61, який розміщувався поблизу річки Сож (Сож – річка в Білорусі і Росії, друга за величиною і повноводністю ліва притока Дніпра, одна з найчистіших річок Європи. – Авт.). За ніч, коли очікували наступу німців, ми встигли розвантажити весь госпіталь, переправити поранених та медичне обладнання. Через 10 хвилин після завершення евакуації міст підірвали фашисти – прямим влученням бомби».
Зринають з глибин пам’яті Марії Григорівни і дні, коли радянські війська здобули перемогу в Сталінградській битві.
«В один із міських будинків культури німці збиралися зігнати багато поранених і хворих, забити вікна та двері дошками. Вони планували, коли доведеться полишити місто, підпалити цей будинок разом зі всіма, хто там знаходився. Та їхні плани, на щастя, не здійснилися. Радянські війська повели стрімкий наступ і відкинули фашистів назад. За штурмовими частинами йшли медики. Нам довелося надавати допомогу пораненим, які виглядали жахливо. Було багато хворих на черевний тиф, багато хто помирав на місці. Ці люди, які витерпіли чимало мук, голоду та горя, цілували прибулим радянським солдатам, медикам від радості ноги. Дні і ночі без відпочинку довелося надавати бійцям медичну допомогу. В той час ми втратили двох медиків – лікар і медсестра померли від зараження черевним тифом».
Марія Григорівна у своїх нотатках не раз наголошувала, що у госпіталях та евакопунктах доводилося працювати в тяжких умовах: часто просто неба, під кулями й вогнем. Ратна служба фронтового фельдшера була відзначена медалями «За бойові заслуги» І та ІІ ступенів, «За оборону Сталінграда», «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941–1945 рр.», багатьма ювілейними відзнаками.
Демобілізувалася у званні лейтенанта медичної служби в 1946 році, вийшла заміж за Івана Федоровича Мирося. У подружжя народилося двоє дітей. У 1954 році знову повернулась на роботу у військову частину і за сумісництвом працювала молодшою медичною сестрою в медпункті цукрового заводу в Артемівці. Згодом працювала медичною сестрою в селі, завідувала аптекою.
Спогади фронтової медсестри, фельдшера повертають нас у роки народної трагедії і подвигу, лунають гнівним вироком загарбникам, якими б лозунгами вони не прикривалися.

Юлія ХОМЕНКО
“Зоря Полтавщини”

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий