Фронтовик, піхотинець, шофер

Фронтовик, піхотинець, шофер

Полтавця Михайла Денисовича Капустіна в ці дні вітають з 74-ю річницею вигнання нацистів з території України та з професійним святом – Днем автомобіліста. У 92-літнього ветерана, учасника бойових дій, інваліда війни першої групи, кавалера орденів Слави, Вітчизняної війни, “За мужність” та інших нагород – 73 роки водійського стажу.

– Водійські права у мене з переможного 1945 року, – розповідає ветеран, – відколи потрапив після поранення і лікування з піхоти на курси підготовки військових шоферів.
В армію Михайла мобілізували 17-річним юнаком. Пройшов воєнними дорогами через Україну, Білорусь, Польщу.
– Призвали 1 листопада 1943 року, а вісімнадцять виповнилося тільки через півроку, в квітні. Я 1926 року народження. На станції Волноваха на Донбасі повантажили новобранців у вагони, – згадує Михайло Денисович. – Сам родом не з Донбасу, а з Курської області, із села Пузачі. Коли почалися сталінські репресії, гоніння на духовенство, батько (він був священиком) з родиною, із чотирма дітьми, рятувалися від відправки в Сибір на Донбасі. Він пішов працювати на шахту. Мені тоді було 3 роки. Там і виріс.
Коли забирали в армію, військовим строєм пройшли ми на станцію за 7 кілометрів від мого дому. Земля чутками повниться, мама дізналася, вийшла зустрічати…
З Волновахи ешелоном привезли в Сталінград. Місто було все в руїнах. Від станції залишилися лише труби. Обмундирували нас у військову форму. Ми, пацани, худі були, виснажені, дуже мерзли. Їжу давали погану. Наказали форму зняти, переодягнутися знову в цивільне. Але своїх речей я вже не знайшов. Дуже шкода було теплих черевиків, італійських, мама їх на продукти виміняла. Пропали. Що по землянках знайшли, те й одягли.
Далі опинився в “учебці”, в 110-му запасному полку, на Кавказі. Полк стояв у горах, в ущелині. Зараз на тому місці водосховище. Муштрували добряче. Навчили стріляти по мішенях, кидати гранати. Присягу прийняв у грудні 1943-го, перед самим Новим роком. І одразу – на передній край.
Цікаво, що на фронт і назад з фронту Михайло Капустін їхав через Полтаву, ще не знаючи, що місто згодом стане для нього рідним.
Воєнні дороги солдата пролягли через Україну та Білорусь. Воював у піхоті, в 444-му стрілецькому полку 108-ї дивізії 65-ї армії. Перше поранення отримав, звільняючи місто Бобруйськ, форсуючи річку Березину.
– Далі були річки Західний Буг і Нарєв – притока Вісли, – каже фронтовик. – Нарєвський плацдарм на території Польщі, неподалік Варшави, німці називали “пістолетом, направленим на Берлін”. Чув, як про це говорив маршал Рокоссовський. На цьому плацдармі німці пішли в атаку, думали скинути нас у річку, але це їм не вдалося.
Там отримав друге поранення з контузією – 14 січня 1945 року. Лежав в евакогоспіталі.
Лікар, просвітивши мене рентгеном, спитав:
– Солдат, воювати хочеш?
– Хочу! – кажу.
– До Берліна дійдеш!
Осколок в нозі кістку не зачепив, але я кульгав. І досі ношу його в собі.
Виписався. Зібрали нас у пересильному 206-му полку, в місті Бромберг (нині – польське місто Бидгощ). Вишикували. Наказали вийти із строю водіям і трактористам. Таких виявилося дуже мало. Тоді сказали – всі, хто мав справу з технікою чи хоче вивчитися на шофера, підходьте записуватись на курси.
Я не поспішав. Служба фронтового шофера небезпечніша, ніж піхотинця. Так ти окопався – і сидиш, є шанс уціліти. А якщо влучить у машину, уб’є наповал.
Але товариш підбіг, каже: “Чого ти? Пішли швидше”. І записав нас обох. Курси прискорені, заняття по 10 годин на день. Вчили вітчизняні машини, іномарки – “Студебекери”, “Форди”. Вивчився, отримав права, служив шофером у ФУЗАПі – 34-му фронтовому учбовому запасному автополку. У цьому ж полку зустрів День Перемоги 9 травня.
– Війна завершилася, але служба тривала. У Польщі ми охороняли мости, прочісували ліси, підозрілих людей відправляли в Гродно. Пам’ятаю, годували одну сім’ю – бабусю, дочку і внучку – і теж відвезли в Гродно, але не за колючий дріт, видно, цінна чимось була сім’я. Потім нас, шістьох хлопців з автополку, забрали в авіаполк поблизу Познані – в окрему роту 4-ї Повітряної армії Північної групи військ. Сказали: “Будете працювати на спецмашинах”. Я прийняв радіостанцію на ЗІС-5. П’ять років прослужив там і демобілізувався. Платили 120 карбованців на місяць, на ощадкнижку. Давали мені відпустку на Батьківщину. Побачився з батьком, який був мобілізований у трудармію, на відновлення шахт, а мама тоді вже померла. Приїхав із відпустки, ще рік – і “дембель”.
Повертався з Польщі через Полтаву. Тут у Михайла жила сестра Надія, медсестра, вдова військового, який загинув ще в перші дні війни.
– Вирішив провідати сестру, розпрощався з хлопцями. А з дороги брудний, їхали солдати в “телячих” вагонах, спали на підлозі, підстеливши шинельки. На Південному вокзалі знайшов колонку – вмитися-поголитися. Вода холодна, а діло було зимою. Прийшов до сестри й захворів. Так і пролежав у неї, вона жила неподалік будинку Панаса Мирного.
Повернувся до батька. Після армії треба було за місяць влаштуватися на роботу. Запропонували мені міліціонером бути – не схотів, думаю, скільки років носив форму, хочу походити в цивільному піджаку. Приїхав у Полтаву, пішов працювати на завод, який згодом став називатися двадцятим заводом, водив вантажну машину. Возив заводську самодіяльність з концертами в підшефні колгоспи. Групою керувала відома артистка полтавського театру Тамара Кислякова.
Працював і на автокрані. Дали від заводу кімнатку в комунальній квартирі біля Сонячного парку. Я тоді вже був одружений – сестра познайомила зі своєю сусідкою. 66 років прожили ми разом з Катериною Омелянівною…
Два десятиліття трудився на базі механізації “Полтавпромбуду” машиністом автокрана. І заробив однокімнатну хрущовку, в якій живу вже 40 років, – завершує розповідь ветеран.
* * *
…З Михайлом Денисовичем ми живемо в одному багатоквартирному будинку. В теплі дні золотої осені його часто можна побачити біля гаража у дворі, де чоловік порається коло свого старенького блискучого “Москвича”, якого досі водить сам. Машину, за водійською звичкою, тримає в ідеальному стані. І сам фронтовик, піхотинець, шофер тримається бадьоро, з військовою виправкою.
Здоров’я вам і довгих літ, шановний Михайле Денисовичу, гарних новин і хороших доріг!
Низький уклін усім ветеранам Великої Вітчизняної війни.

Ганна ЯЛОВЕГІНА.

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий