Хто такі Минченки
Десь на початку 2000-х років, задовго до того, як Росія, заражена імперськими вірусами, розв’язала війну проти України, у Рашівку завітав невідомий чоловік інтелігентного вигляду, який розмовляв російською мовою. Він розшукував своїх родичів, а що не знав, звідки починати пошуки, то ноги привели його в сільську раду. Як на біду, там йому мало чим спромоглися допомогти: молоді люди ніколи не чули прізвищ, що їх він називав. Немає таких у Рашівці, відповіли йому. І ніхто не здогадався зателефонувати додому батькам чи дідусям-бабусям. А могло ж усе скластися по-іншому…
– Моя мати Стеша Бенда (з роду Малинок) і Галя Геллер (з родини Минченків, але, може, це вуличне прізвище, точно не скажу) народили в один час – на початку грудня 1938 року. Мати – мене, а Галя – хлопчика Колю, – розповідає Катерина Данилівна Залізняк (у дівоцтві Бенда). – Галя була акушеркою в сільській лікарні, а її чоловік працював тут же лікарем. Познайомилися вони під час навчання в Гадяцькому медичному училищі. Якось через багато років після війни, коли доля-мачуха назавжди виштовхнула цю пару з села, я зустріла на автостанції в Гадячі незнайому жінку, яка, почувши, що я з Рашівки, почала допитуватися, що мені відомо про Геллерів. «Я навчалася разом із ними, всі в училищі захоплювалися цією парою, така велика любов була»… Я не могла розказати їй нічого, бо небагато знала. Крім одного епізоду, що його переповіла мені моя мати.
Наступного дня після пологів лікар Геллер приніс у палату, де лежали породіллі, дві шоколадки – одну для своєї Галі, а другу – для Степаниди, яку вдома ждало трійко дітей. Галю він ніжно поцілував. Для Стеші, в чиїй родині заправляв скупуватий і ревнивий чоловік, то була справжня дивовижа. «Їж, Стешо, набирайся сили», – припрошувала Галя. «Ні, – відповідала Степанида, – збережу її для дітей».
Шкода, звісно, але на цьому уривчасті спогади Катерини Данилівни про Ганну Геллер майже вичерпуються. Пригадати дівоче прізвище дружини Геллера їй не вдається. Односельці називали цю родину Минченками. Хто такі Минченки – невідомо. У Галі була сестра Уляна, що начебто пошлюбилася з якимось Бовкуном, і в них народився син Михайло, який ходив в один клас із чоловіком тіточки Катерини Володимиром Федоровичем Залізняком (1936 р. н.). Той Михайло у молодому віці виїхав на Донбас, тільки його й бачили. На цьому відомості про родину Минченків обриваються.
Що розповіла архівно-кримінальна справа
Насправді сестер Минченків було п’ятеро: Ганна, Уляна, Євдокія, Палажка (ім’я ще однієї не вдалося встановити). Про це дізнаємося з матеріалів архівно-кримінальної справи № 13999-С (зберігається в галузевому архіві СБУ в Полтавській області), початої гадяцькими енкаведистами 18 березня 1944 року і завершеної за місяць – 16 квітня, справи, в якій радянські спецслужби звинувачують уродженку села Рашівки Гадяцького району, акушерку сільської лікарні Геллер Ганну Федорівну за ст. 54-1а КК УРСР, що передбачала відповідальність за «зраду батьківщини», тобто дії, вчинені громадянами СРСР на шкоду військовій моці СРСР, його державній незалежності або недоторканності його території, як-от: шпигунство, видача військової або державної таємниці, перехід на бік ворога, втеча або переліт за кордон. За цією статтею закон призначав вищу міру покарання – страту з конфіскацією майна, заміну якої (10 роками позбавлення волі) каральні органи могли допускати тільки лише «за наявності пом’якшувальних обставин».
Що ж такого страшного вчинила бідолашна Ганна до того, як потрапити в лабети енкаведистів? Лейтенант Коньков, оперуповноважений ББ [відділ боротьби з бандитизмом. – Т. Д.] НКВС Гадяцького району встановив, що «Геллер Ганна Федорівна, перебуваючи на окупованій німцями території, зареєструвалася в гебітскомісаріаті як «фольксдойче» (дружина репресованого німця), користувалася всіма перевагами як «фольксдойче», вела серед населення антирадянські розмови, мала тісний зв’язок із німецькою владою» [переклад із рос. тут і далі. – Т. Д.], і ухвалив почати кримінальне переслідування.
Слідство не дрімало, вже через десять днів після відкриття справи з’являється постанова про арешт, у якій згідно з правилами жанру фарби цілеспрямовано згущуються: «провадила розгульне життя, часто її відвідували німецькі чини. Свою чотирирічну дитину виховувала в ненависті до радвлади (бавлячись із дітьми на вулиці, хлопчик Геллер заявляв: «Я німець, мого батька арештувала радянська влада, коли я виросту великим, то мститиму за свого батька») <…> відвідувала зібрання «фольксдойче», де обговорювали питання про завдання «фольксдойче» стосовно допомоги поліції і німецькій владі»… Як бачимо, звинувачення не опирається на жодні факти, а оперуповноважений передбачливо ліпить ворога навіть із чотирирічної дитини.
З анкети арештованої дізнаємося, що Ганна народилася 1921 року, що її сім’я на час арешту складається з трьох осіб: сама жінка, її малолітній син і 55-річна мати, Марія Семенівна (на жаль, прізвища не зазначено). У час проведення обшуку були присутні Бутенко Олександра Миколаївна і Єрмоленко Марфа Сергіївна (Граб’янка по-вуличному). Позаяк понятими спецслужби зазвичай кликали сусідів, то виникає здогад, що Минченки жили десь неподалік. Обшук не дав нічого: вилучили паспорт. У підсумку молодший лейтенант Котенко, під орудою якого проведено обшук і арешт, мусив (або ж так продиктувало йому сумління) скласти акта, в якому зазначалося, що «жодного майна, яке слід було б описати», в Геллер Ганни немає. «Ні господарства, ні будинку, ні худоби», – підтвердила довідка сільради.
На допиті арештована жінка засвідчила, що її батько до 1929 року працював у своєму господарстві. Сім’я складалася із семи осіб: батько, мати-домогосподарка і п’ятеро дітей. До колгоспу вступили 1929 року. Ганна навчалася. 1939 року побралася з Геллером Олександром Андрійовичем. До 1940 року працювала акушеркою в Рашівській лікарні. 1941-го чоловіка заарештували.
Ксенофобська політика сталінського режиму
Тут зробімо невеликий відступ. Українські історики, чиїм фаховим інтересом є етнологічна наука (як-от Богдан Чирко та Юрій Ніколаєць, що досліджували тему «Етнічні німці України в роки Другої світової війни»), стверджують, що радянські владні структури, починаючи з 1935–1937 рр., ставилися до німецького населення (у 30-х роках тільки на території України існувало понад 300 німецьких колоній чисельністю понад 100 тисяч осіб) з особливою упередженістю, розглядаючи його як потенційну базу «фашистської», «шпигунської» діяльності в країні. Такою була суть сталінського режиму: з маніакальною наполегливістю звинувачувати у шкідництві цілі нації, щоб потім услід за звинуваченням почати етнічні чистки. 1937 року енкаведисти «викрили» міфічний «Національний союз німців України», який існував тільки в їхній хворобливій уяві, однак це цілком очікувано спричинилося до посилення масових депортацій «шкідницької» національної меншини. З початком війни становище етнічних німців ускладнилося, німецькі родини «під один гребінець» виселяли в Сибір, Карелію, Казахстан. Під цей страшний бульдозер і потрапив радянізований (бо ж не Отто і не Курт, а таки Олександр Андрійович) лікар Геллер, про якого ми знаємо зовсім мало: що він був інтелігентом, професіоналом лікарської справи і що він покохав українку Ганну.
Архівно-кримінальна справа повідомляє, що в Ганни на березень 1944 року є чотири сестри, дві з них заміжні, живуть у сім’ях, працюють у колгоспі. Старша сестра Євдокія поїхала в Німеччину в 1942 році, Пелажка – в 1943-му. На запитання, що вона робила в час війни, Ганна відповідає: працювала в лікарні акушеркою. На запитання стосовно перебування в лавах «фольксдойче» – що зарахували її до цієї спільноти в лютому 1943 року як дружину німця, репресованого органами НКВС, що була приписана до магазину в Гадячі, де отримувала продукти харчування, що на зборах «фольксдойче» була присутня всього один раз – у червні 1943 року. Назвати імена інших «фольксдойче» вона делікатно відмовилася: ті, кого вона знала, мовляв, виїхали з німцями.
З автобіографії (написаної, до речі, за вимогою окупаційної німецької влади) маємо змогу дізнатися трохи більше. До жовтневого перевороту (що його в тогочасних документах звично називають революцією) Ганнин батько мав у власності садибу з будівлями, коня, корову, інше дрібне господарство. Помер Федір Минченко 1933 року (можна здогадатися, що до цього доклався голод), Ганні на той час сповнилося 13.
Розгадка прізвища
Ось тут ми, здається, наближаємося до однієї важливої розгадки. Яким же було справжнє прізвище цієї родини? У короткому списку рашівців – жертв Голодомору 1933 року, укладеному учителем-істориком, автором історії села Андрієм Боханом, значиться Федір Пилипенко. Таке ж прізвище мав той невідомий чоловік у капелюсі, який розшукував родичів на початку двохтисячних. Авжеж, то був Федорів онук Микола, якому слідчий у 1944 році приписував нахваляння мстити за репресованого батька. Тоді малий мав батькове прізвище Геллер, треба думати, що пізніше мати, бажаючи убезпечити дитину від подальших переслідувань, переписала сина на своє дівоче прізвище.
Що ще повідала автобіографія. По закінченні шкільного навчання 1937 року Ганна вступила до Гадяцької медичної школи акушерок і медсестер, завершивши науку, 1 червня 1938 року обійняла посаду акушерки в Рашівській лікарні. Її чоловік у 1938–1939 рр. був завідувачем і лікарем сільської лікарні. 1940 року молода родина перебралася в Гадяч, де Олександр Геллер працював завідувачем і викладачем у медичній школі, а його дружина трудилася акушеркою в гінекологічному відділенні районної лікарні. Арештували Геллера 30 червня 41-го року. П’ять днів він сидів у камері гадяцької тюрми, потім його переправили в Ромни. Родина перебувала в цілковитій невідомості щодо його долі. Після чоловікового арешту Ганна повернулася в село до матері. На роботу її як дружину ворога радвлади не брали. Коли фронт наблизився до села, місце акушерки раптом знайшлося. У персональному листку, що призначався також для німців, зазначено домашню адресу: Рашівка, вул. Верхній Поділ. Наприкінці цього документа натрапляємо на підписи двох свідків, які знають Ганну Геллер не менше двох років: це Онопрієнко Ганна Павлівна і Гресь Марія Гнатівна (обидві – медичні працівниці).
На допиті, що відбувся 12 квітня, звинувачувана Геллер повністю визнала свою провину: «свідомо стала на шлях зради», «ненавиділа радянський лад», «до німецької влади ставилася позитивно». Чи можна вірити цим кліше? Дозволю собі припустити, що їхнім творцем був – з великою вірогідністю – саме лейтенант Коньков, а загнана в глухий кут жінка тільки підписала сфабрикований протокол. До речі, писаний по-кацапськи, а вона говорила й думала рідною мовою, українською (про це красномовно свідчать документи, що їх Ганна Федорівна заповнювала власноруч). Вигадані пресловутим лейтенантом звинувачення (на кшталт «поводилася розбещено», «розповідала антирадянські анігдоти», «всяческі ненавиділа радвладу») знаходимо і в протоколах допиту двох свідків – фельдшерки Макаренко Мелашки Павлівни (1915 р. н.) і Ніни Павлівни Чорнушенко (1923 р. н.), Ганниної сусідки на Верхньому Подолі, за іронією долі – небоги рашівського соратника Петлюри, вояка УНР, відомого критика мистецтва Василя Хмурого, репресованого совєтами ще в час Великого погрому. Можна тільки гадати, муляв-допікав Ніні Чорнушенко (бо її свідчення набагато розлогіші й підліші порівняно зі стриманими показами фельдшерки) цей переступ перед власною совістю чи ні. Може, й ні, бо ж відбувалися ті екзекуції під неабияким пресом, свідок так чи інак мусив вдаватися до стратегії виживання, а вона диктувала дворушницьку поведінку.
Ще один допит Ганни Геллер відбувся 13 квітня, цього разу – у присутності прокурора району, що засвідчує: справі надавали важливого значення. «Зізнання» звинувачуваної ті самі, що й учора, слово в слово: «свідомо і добровільно стала на шлях зради», «ненавиджу радянський лад», «вела антирадянські розмови», «користувалася всіма привілеями «фольксдойче»»…
Люди просто намагалися вижити
Німецькі піддані («рейхсдойче») та «фольксдойче» мали різний правовий статус, тож Ганнині привілеї не були такими вже й надзвичайними: дружині репресованого етнічного німця знайшлася робота, час від часу вона отримувала продукти харчування в спеціальному гадяцькому магазині. Позбавлена чоловічої підтримки (батька, як уже згадувалося, забрав голод, організований кремлівською клікою на чолі з вусатим параноїком Сталіним, чоловіка вирвали з сім’ї перестрашені Гітлером московити, завжди готові ліпити ворога з будь-якої спільноти – українців, поляків, етнічних німців, кримських татар – аби тільки роздмухати вогнище ксенофобських настроїв), – Ганна лише намагалася вижити з малою дитиною.
Та ж так чинили майже всі сільські жінки: заради дітей не відмовлялися від мила, шоколадок, консервів, якими пригощали їх сердобольні німці – авжеж, були серед них і такі. У Рашівці стояли обозні війська, і німецькі солдати, особливо офіцери, нерідко виявляли милосердя до місцевих, наяву спростовуючи стереотип німця як «фашиста», «есесівця». Мені довелося почути не одну й не дві рашівські придибенції, як «німчик»-квартирант регулярно підкладав малій дитині в кишеньку гостинці, як офіцер підгодовував бабусю (чий зять воював із німцями на фронті) та її голодних внуків, як офіцер сварив свого підлеглого за те, що той намагався вкрасти курку з селянського небагатого подвір’я і просив у жінки, матері чотирьох дітей, пробачення, показуючи їй фото зі своєю дружиною і дітьми. Так, рашівці потерпали від окупантів і не надто їх любили, на фронті гинули їхні чоловіки й сини, хтось із жінок попрощався з життям унаслідок авіабомбардування (як 15-річна Оля Цілуйко, чиєю матір’ю була Тетяна з Рудичів, як мати Люби Гарбуз, донька баби Явдохи Бурбели, прозваної Гончаркою), хтось – від міни, закладеної німцями в колодязь (як Уляна Горошко, старша сестра Данила Бенди), комусь відірвало руку (як Мотрі Дейні)… І все ж у селі стояв не той контингент, що нищив люд у концтаборах і нещадно палив українські оселі. І церкви, школи, млин, клуб – майже всі дореволюційні капітальні будівлі під час війни в Рашівці вціліли. Погодьмося: російський окупант завжди поводився і поводиться нині на українській землі набагато жорстокіше: надто різна ментальність у німців, з їхньою традиційно високою культурою, і московитів з їхньою психологією орди, охопленої сатанинським інстинктом нищити й плюндрувати все на своєму шляху. У росіян ніколи не було традицій демократичності.
Сталін, як відомо, вважав зрадниками не тільки відвертих колаборантів, а й усіх, хто перебував у час війни на окупованій території. Направду ж населення, попри будь-які прояви доброти з боку окупантів, не толерувало їм, просто люди часто-густо намагалися хоч якось пристосуватися до нового режиму, щоб залишитися в живих. Ну й, чого гріха таїти, дехто з поліцаїв, свого часу скривджений радянською владою, сподівався, що, може, й не буде гірше, ніж за совєтів.
Та повернімося до архівно-кримінальної справи: звинувачувальний висновок, що його затвердив 27 квітня начальник УНКВС в Полтавській області підполковник Ізмайлов, не забарився: Ганну Геллер звинувачували, зокрема, в тому, що вона, «громадянка СРСР, співчутливо ставилась до насильницького запровадження в СРСР фашистського ладу». (А яким, за логікою спецслужб, було запровадження радянського ладу в УНР?). У висновку запропоновано захід соціального захисту: десять років виправно-трудових таборів і п’ять років позбавлення прав. На цій сторінці справи привертає увагу одна цікава деталь: військовий прокурор (прізвище неможливо прочитати – напис від руки) наказує розглянути справу на особливій нараді при Народному комісаріаті внутрішніх справ СРСР з пропозицією «застосувати п’ять років виправно-трудових таборів». Згадана особлива нарада відбулася 26 серпня, і до побажання «милосердного» військового прокурора таки прислухалися! Висновок: Геллер Ганну Федорівну за зраду Батьківщини помістити в Чорногорський спеціальний виправно-трудовий табір (це Хакасія) терміном на п’ять років, враховуючи термін із 10 квітня 1944 року.
Реабілітація
8 липня 1989 року Ганну Геллер реабілітували. Синові, Пилипенкові Миколі Олександровичу (жив на той час у м. Ангарськ Іркутської області), про це повідомлено в листопаді 2001 року.
Полтавські працівники СБУ також писали синові, що «відомості про родичів на території області встановити немає можливості». Відпискою це не назвеш, бо й справді, в адресному бюро прізвище Геллер не значилося, а в архівно-кримінальній справі немає дівочого прізвища Ганни. Глибших пошуків ніхто не прагнув.
Очевидно, після цього Микола Пилипенко-Геллер і відважився на далеку подорож до села, в якому колись народився. Можливо, мати перед смертю просила його про це? У селі кажуть, що тоді в сільраді у своїх справах опинився Циркуль Микола Свиридонович, він обнадіяв гостя, мовляв, має якісь фото, що можуть того зацікавити. Як знати, що довідався син про материних і своїх рашівських родичів? Циркуля вже немає серед живих, він не розкаже. Чотирма сестрами обдарувала доля Ганну, шкода, що жодна з них не передала прізвище скошеного великим голодом 33-го року Федора Пилипенка. У селі нині Пилипенків годі шукати. І треба ж такому статись, що єдиним носієм родового прізвища (а може, й не єдиним, якщо Микола Олександрович мав синів) заповідалося стати тому хлопчикові, чиїм батьком був етнічний німець.
Тетяна ДЕНИСКО.