У листопаді минулого року «Зоря Полтавщини» розповідала про тріумфальну ходу на чемпіонаті світу з боксу (у ваговій категорії до 48 кг) нашої землячки – мешканки Горішніх Плавнів Ганни ОХОТИ. Зупинити її (і, як вважає багато спеціалістів, не без допомоги суддів) лише у фіналі спромоглася багаторазова чемпіонка світу – представниця Індії Мері Ком, яка вже не перший рік «править бал» у цій ваговій категорії.
Скориставшись Новорічно-Різдвяними святами, коли у Ганни була перерва між спортивними зборами, журналіст порталу «Полтавщина Спорт» Владислав Власенко зустрівся з боксеркою у її другій домівці – ДЮСШ № 1 Горішніх Плавнів.
…так і порозумілися
– Ганно, мабуть, спершу ти займалася якимось іншим видом спорту, а твоєму захопленню боксом передувала якась цікава історія. Ну або Горішні Плавні настільки суворе місто…
– Наше місто дійсно жартома називають суворим, але правильним є перший варіант. Я спочатку займалася плаванням. У десять років пішла до басейну і три роки плавала. В принципі, мені подобалося, але стало зрозуміло, що високих результатів там не досягну. Тож цікавість потроху зникала.
– Як зрозуміла, що результатів не буде?
– Спілкувалася з тренерами, та й сама спостерігала за спортсменами, як вони працюють. Плавці всі високі, з отакенними «лапнями» (сміється). Мені тренери відверто говорили, що не маю шансів. У мене зріст «півтора метра з кепкою» – з таким можна результативно змагатися хіба що на коротких дистанціях 25, 50 метрів, не більше. До того ж, чесно кажучи, на змаганнях з плавання мені завжди чомусь було страшно. Води я не боюся. Страшно було зробити щось не так – програти чи «фальстартонути». Такий неприємний мандраж.
– Виходить, ти вже в 10 років хотіла займатися спортом не просто для задоволення, а для медалей, визнання. Звідки це в тебе? Твої батьки ж не спортсмени.
– Не знаю, звідки це взялося, але я змалечку хотіла бути кращою у всіх спортивних забавах. Неважливо – плавати, грати з хлопцями у футбол чи закидати баскетбольні «трьошки». Дух суперництва мене завжди мотивував. Я люблю це. Ну і в школі була змога поспілкуватися з ровесниками, які вже їздили на змагання, завойовували медалі. До того ж у мене була подружка, яка показувала гарні результати у плаванні. Як тут не захотіти самій? Але, як я вже сказала, з плаванням не складалося, тому пропускала тренування і в цей час займалася чимось іншим – бігала, грала з хлопцями у футбол…
– Коли «на горизонті» з’явився бокс?
– Насправді все дуже просто. Один мій друг займався боксом. На літніх канікулах мала вдосталь вільного часу, тож за компанію сходила з ним на тренування. Чекаю цього пацана й думаю: «А спробую і сама». Тренер Олександр Євгенович Середницький запитав: «Дівчинко, чого ти хочеш?» Я попросилася теж попрацювати. Він дозволив побоксувати на лапах. Потім запитую, мовляв, зараз літо, канікули, робити нічого, можна теж ходити до вас на тренування. Він охоче погодився. Сказав, що видно бажання, координацію і таке інше. Потім минув тиждень, і тренер сказав: «Якщо будеш тренуватися кожен день, через рік станеш чемпіонкою України». От це мене і мотивувало. І все – з 13 до 16 років тренування з 6.30 ранку, і жодного пропуску. Неважливо, яка на вулиці погода і який день.
– Опиши свій звичайний день з того періоду.
– Прокидалася, й одразу на тренування на 6.30 ранку. Воно тривало близько години. Потім я йшла до школи, там обідала, вчила уроки і відпочивала. Потім знову на тренування. Вечірня «треша» була вже довшою і тривала близько двох годин. Умовно, якщо почалася о 17.30, то закінчувалася приблизно о 19.30. А з 15 до 18 років я часто чергувала у школі, то й взагалі залишалася тут ночувати. В принципі, для цього є належні умови.
– Виходить, що вдома ти лише їла, вчила уроки та періодично спала. Як батьки ставилися до такого режиму? Не бачити дитину так довго, мабуть, не надто приємно…
– Мама говорила: «Головне, щоб ти не швендяла по вулиці». Багато моїх «неспортивних» знайомих марнували час на алкоголь, цигарки та наркотики. Мене це аж ніяк не приваблювало.
– Багато тренерів з різних видів спорту рекомендують батькам спочатку віддавати дітей на плавання, а вже потім думати про інші види спорту. Скажи, тобі плавання допомогло, коли вже стала займатися боксом?
– Дуже допомогло. В мене розвинулися витривалість та «дихалка». Скажімо, коли я в 14 років поїхала на чемпіонат України, мені довелося боксувати проти дівчат, старших за мене на рік-два. Чи не в кожному бою були нокдауни. У другому раунді дівчата вже хекали, а я могла спокійно дихати ще дуже довго.
– В якому режимі зараз тренується віце-чемпіонка світу Ганна Охота?
– Прокидаюся я приблизно о 8.00, снідаю, беру Террочку (улюблениця Ганни бультер’єриха Терра) і хвилин 20 ми йдемо в спортзал. Ранкове тренування триває десь хвилин 40. Там переважно функціональна робота. Потім йду додому відпочиваю, і ввечері – знову на тренування. Їхня тривалість – різна, залежно від дня тижня.
– Ти з підліткового віку більшість часу віддаєш боксу. Готовий побитися об заклад, що тобі довелося долати й психологічні перепони?
– Боксом почала займатися у 13 років. Це припало на перехідний вік. Відомо, як іноді у підлітків у цей час складаються стосунки з батьками. Бували суперечки, які психологічно мене «розгойдували». Це, звісно, впливало і на бокс. Бували суперечки і з тренером. Іноді приходила миритися з великим пакетом мандаринів…
– Батьки були проти боксу?
– Не те щоб проти, але ставилися не надто схвально. Мама могла сказати щось типу «та що там той бокс!..»
– Ти, напевно, думала: «Я займаюся серйозною справою, а батьки вічно втручаються».
– Ну, певною мірою так і було. Мама ж не бачила, як я «пашу». Порозумітися знову ж допоміг тренер.
– Як це було? Був якийсь поворотний момент?
– Спочатку я дуже відверто поговорила з мамою, потім правильні слова знайшов тренер. Так і порозумілися.
«На пляжі довелося втихомирювати хамлюгу»
– Ганно, всі тренери у бойових видах спорту вимагають від своїх вихованців не битися поза рингом, татамі, проте бувають різні випадки. Тобі доводилося застосовувати професійну майстерність?
– Та бувало. Траплялися шкільні конфлікти. Я завжди лише захищалася, і ніколи не била нікого по обличчю…
– У підлітковому віці діти можуть битися хоч щодня, але й у дорослому житті трапляються різні випадки.
– Справді трапляються. У нас в Горішніх Плавнях є канал, де ми влітку купаємося. Ми з молодшим братом пішли поплавати. Там були двоє чоловіків, один з яких гнув матюки, аж вуха в’янули. Я зробила йому зауваження, мовляв, тут дитина, і таке інше. Він у відповідь вкрив мене триповерховим матом. Я кажу: «Вибачте, мені неприємно». У відповідь: «Та мені …, що тобі неприємно». Я провела йому прямий у підборіддя. Чоловік впав, хотів на мене накинутися, але товариш, який був з ним, його заспокоїв і вибачився. Різні люди бувають, і різні випадки. На щастя, це подіяло. Взагалі битися з чоловіками, особливо з важчими і сильнішими, – абсолютно безглузда справа.
«Японських і китайських боксерок я називаю «ніндзя»
– Повернемося до спорту. Ти вже згадувала про чемпіонат України, де ти перемогла. А свій перший міжнародний виступ пам’ятаєш?
– Звісно. Це взагалі історична подія – то був перший в історії чемпіонат світу серед юніорок. Змагання проходили в турецькій Анталії. У півфіналі я зійшлася з індускою. При цьому рефері був з Індії, і головна суддя змагань була теж з Індії. Ми на відео потім бачили, що вона перед боєм обійшла навколо рингу. Судді до мене чіплялися з різних приводів: то судді не подобається, що в мене хвостик виглядає на 5 сантиметрів, то незрозумілий їй нокдаун. Ми багато разів переглядали бій, аналізували і дійшли висновку, що мене «засудили». Втім це було зрозуміло ще на ринзі. А організація змагань приємно вразила. Умови проживання, харчування – все на дуже високому рівні.
– Був дисонанс після українських змагань?
– Звісно. Уяви, купа реклами, повний стадіон людей. А це ж лише юніорки.
– Хто найсильніший у жіночому боксі? Крім України, звісно.
– У кожної команди є свої чемпіони. Мені імпонують Казахстан, Росія та США. Ну а якщо судити по минулорічному чемпіонату світу, то вразив Китай. Вони цікаві. Я називаю їх «ніндзя» – китаянок, японок, спортсменок із Тайбея. Всі маленькі, іноді не надто технічні, але дуже швидкі.
– Як боротися проти «ніндзя»?
– Ось на ЧС-2018 я у півфіналі боксувала з японкою Мадокою Вада. Було дуже цікаво, вона добре відчуває суперника, рухлива, з цікавою манерою. Відповідно, й мені було цікаво.
– Можна сказати, що це був ще й інтелектуальний поєдинок?
– Так. Коли вона працювала на лапах, я помітила деякі комбінації. Помітила, що вона не б’є у живіт, а я завжди працюю по корпусу. І тут вона бере і в моїй же манері б’є мене по животу. Довелося імпровізувати. Ну в другому раунді я «повернула» боржок, а у третьому раунді вже «розкатала». Напевно, у фіналі таких емоцій не було, як після того бою.
– Фінальний бій проти Мері Ком запам’ятався не лише боксом, а й твоїми емоціями. Ти просто вибухала.
– Я дуже люблю, коли на бої приходять люди, дивляться на нас і отримують задоволення. Задля цього я так і поводжуся. Мене просто несе. Це ж так круто, коли люди прийшли на тебе подивитися. Ти маєш радіти. Моя суперниця у фіналі Мері Ком – справжній кумир в Індії. У неї була неймовірна підтримка, і мене це теж заводило. Як вони кричали… Я підняла великий палець догори і дякувала їм. Вони мені сподобалися.
В Індії люди живуть не в найкращих умовах, багато сміття, все дуже важко. І навіть представники нижчих каст були на боях і щиро вболівали, посміхалися до вух. Після того, як відбоксувала, я теж стала для індусів легендою. Потім – і в аеропорту, і в місті – мене впізнавали і говорили: «О, це ти билася з Мері Ком».
– Горішні Плавні – невелике місто, тож, напевно, після того, як ти виборола «срібло» чемпіонату світу, тебе почали впізнавати на вулицях?
– Так. Підходили, казали: «Ти молодець». Але часто з’ясовувалося, що люди не бачили жодного мого бою… Я завжди дякую. А коли натрапляю на людину, яка бачила, як я боксую, то вже цікаво спілкуватися.
– Після чемпіонату світу і ти, і твій тренер знову говорили про неоднозначне суддівство у фіналі. Що було не так? Розкажи настільки доступно, щоб навіть ті, хто нічого не розуміє, побачили несправедливість.
– Дівчата зі збірної, які прийшли за мене вболівати, розповідали, що ще за півгодини до поєдинку організатори вивісили прапор Індії на перше місце, а України – на друге. Коли ж ті, хто цим займався, побачили, що за ними спостерігають і навіть фотографують, то прапори швидко спустили. Двоє суддів віддали другий і третій раунди мені. Плюс тренери інших збірних команд підходили і говорили: «Аню, ти перемогла». Це – професіонали, і їхній думці я довіряю. Та й Олександр Євгенович, переглянувши поєдинок кілька разів, теж сказав, що я його виграла, пояснивши при цьому, в яких епізодах все ж таки поступалася. Він лестити точно не буде. Його оцінці я довіряю беззаперечно.