Ґарет Джонс: журналіст,  якого не змогли підкупити

Ґарет Джонс: журналіст, якого не змогли підкупити

Валлійський безстрашний журналіст-поліглот, що першим у західній пресі під власним іменем повідав світові про страшний злочин Кремля – фізичне виморення українців голодом у 1932– 1933 роках, – за життя не був удостоєний жодної нагороди. Ба більше, в тогочасних газетах його обзивали брехуном, британський істеблішмент, не бажаючи псувати стосунки з Москвою, відвернувся від сміливця, а мстивий Сталін та його вірні слуги-енкаведисти, не пробачивши правди про «комуністичний рай», не дали талановитому чоловікові дожити й до 30-річчя, убивши його на Далекому Сході, в китайській Внутрішній Монголії, де тривали сутички між японськими окупантами й китайцями і куди він, цькований політиками й заангажованими продажними колегами, поїхав з професійного обов’язку.

Якось один із його внучатих племінників по материнській лінії Філіп Коллі вже в наш час констатував, що в Україні Ґарет Джонс відоміший, ніж у Вельсі. Важко судити, наскільки об’єктивна ця оцінка стосовно Вельсу чи загалом Великої Британії. Проте в Україні про безстрашного валлійця знають добре, і то – не тільки завдяки фільму відомого режисера-документаліста Сергія Буковського «Живі» чи «Повісті про двох журналістів. Волтер Дюранті, Ґарет Джонс і Пулітцерівська премія» американського і українського історика Джеймса Мейса або книжці польського репортера і письменника Мірослава Влеклого «Ґарет Джонс. Людина, що забагато знала», яка не так давно вийшла в українському перекладі у видавництві «Човен».
Ще в листопаді 2008 року Віктор Ющенко (за президентства якого свого часу вперше офіційно почали згадувати жертв Великого голоду) вшанував пам’ять іноземного журналіста, вірного своїм ідеалам, нагородивши його посмертно орденом «За заслуги». Ім’я Джонса вдячні українці присвоїли вулицям у Києві, Дніпрі, Кропивницькому й Кременчуці. Віднедавна (а якщо точніше, з 2019 року) в Україні існує недержавна нагорода «Медаль Ґарета Джонса», заснована Інститутом журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка, якою вчена рада інституту відзначає за дослідження Голодомору. Цьогоріч її лауреатами стали відомий політичний та громадський діяч, учасник українського національно-визвольного руху Левко Лук’яненко (посмертно); третій Президент України, ініціатор вшанування жертв Голодоморів в Україні на державному рівні, автор книги «Недержавні таємниці» Віктор Ющенко; журналіст і літератор, автор публікацій про трагедію Голодоморів на Житомирщині, голова НСПУ Михайло Сидоржевський, а також наш земляк із Лохвиці, журналіст, дослідник, автор численних публікацій про Голодомор та політичні репресії проти українців Олександр Панченко.У жовтні нинішнього року в історичному корпусі Національної бібліотеки імені Володимира Вернадського відкрили пам’ятну таблицю Ґарету Джонсу, також надбанням книгозбірні став архів газетяра-правдолюба. У Києві відбувся круглий стіл «Ґарет Джонс: постать журналіста у дослідженні історії Голодомору в Україні».
Відновлення історичної правди про трагічні сторінки української минувшини, про масштабне людиновбивство українців, організоване Кремлем у першій половині ХХ століття, триває, неминуче залучаючи в орбіту важливої роботи і відомих зарубіжних дослідників, і шанованих митців. Тут годилося б назвати імена американського історика та письменника, фахівця з історії Східної Європи, дослідника тоталітаризму й відданого друга України Тімоті Снайдера, історикині, журналістки, нехудожньої письменинці Енн Еппблом (мешкає в Польщі) з її книгою «Червоний голод. Війна Сталіна проти України» та інших, чиї праці добре відомі тим, хто цікавиться українською історією. Широкому ж загалу доступніше таке демократичне (але й вартісне) мистецтво, як кіно. Відразу спадають на згадку фільми, присвячені Голодомору-геноциду: художні «Поводир» Олеся Саніна, «Голод-33» Олеся Янчука, уже згаданий документальний «Живі» Сергія Буковського, канадський історико-документальний Святослава Новицького «Жнива розпачу». Усі вони відображають українську точку зору на страшну травму: кому ж, як не українцям, розповідати про неї? Проте є в цьому переліку й погляд із іншого ракурсу: це художня кіноробота відомої польської режисерки, номінантки на «Оскар» Аґнешки Голланд «Містер Джонс» (в українському прокаті – «Ціна правди»), що вийшла на екрани 2019 року. Світова прем’єра стрічки, що її одні називають історичним трилером, інші – історичною драмою, відбулася на 69-му Берлінському міжнародному кінофестивалі, в Україні її побачили в листопаді того ж року. Про неї варто хоч трохи розповісти нашому читачеві.
Це достойне, якісне, надзвичайно емоційне кіно, варте перегляду й обговорення. Самі сцени голоду зафільмовані в чорно-білих тонах (таке враження, що кольори ніби зникли з цих смертоносних днів), посідають у ньому не надто багато місця й часу: може, чверть, чи й того менше, з майже двогодинного тривання. Проте вони глибоко западають у пам’ять, ці лаконічні епізоди: виснажені діти у темному вагоні стежать голодними очима за поїданням апельсина і накидаються на викинуту шкірку; похмурі чоловіки кидають на бричку до трупів разом із мертвою матір’ю живу заплакану дитину (все одно невдовзі помре); діти-сироти пригощають несподіваного гостя м’ясом, не вміючи приховати, що то – їхній скошений голодом братик Коля, чиє тіло лежить у снігу за порогом… У пресі згадувалося, що частина Джонсових родичів була обурена кадрами з м’ясом, мовляв, у щоденниках журналіста не знайти згадки про це. Але хіба митець не має права на художню деталь? Тут вона, як на мене, і художньо, і документально обґрунтована. Адже знаємо: траплялися речі й страшніші, тривалий голод, виснажуючи людину, позбавляв її людського єства… І якщо вже зайшла мова про достовірність, то для мене неорганічним видається тільки епізод із дитячим співом, коли голодні діти співають про Сталіна і сусіда, який здурів. Авжеж, фольклор нікуди не подівся і в ту страшну пору всенародного лиха, складали в народі частівки і про Сталіна, і про збожеволілого сусіда, однак діти, на моє переконання, не могли співати їх тоді для незнайомця, хоча визнаю майстерним режисерський прийом, коли той спів лунає в голові приголомшеного журналіста і тоді, коли він, повернувшись у Лондон, бачить м’ясні магазини і не може їсти м’яса в ресторані.
Одначе у фільмі йдеться не тільки про голод (хоча, звісно, й про нього), а головним чином – про людину правди, якій доводиться вкрай нелегко у всі часи, про людську велич і ницість, про вірність істині й покликанню та про продажність, яка завжди знайде спосіб виправдати себе. Сама ж режисерка, у доробку якої серед іншого і кілька фільмів про Голокост, стверджує, що це стрічка «про смертельну небезпеку брехні».
Авторкою сценарію стала американська журналістка і сценаристка українського походження Андреа Халупа, яка дізналася про голод від свого дідуся родом із Донбасу ще в дитячому віці. В її родині дбайливо зберігали український переклад «Колгоспу тварин» Джорджа Орвелла, і Андреа досліджувала історію цього знаменитого твору. Найджел Коллі, внучатий племінник Джонса, який працював над книжкою про долю свого родича, висунув припущення про те, що вони були знайомі – Джонс і Орвелл. Сценаристка втілила цю ідею у фільмі: журналіста за правду піддають обструкції – письменник продовжує його справу (це мало надати фільму хоча б якоїсь оптимістичної ноти, несучи напівприховане послання, що жертва Ґарета Джонса була не марною). Отож перші почуті фрази про те, що «світ загарбують чудовиська», – це речення з роману Орвелла, а чоловік за друкарською машинкою – сам письменник. Творці фільму пізніше повернуться до Орвелла, автора політичної алегорії, ще не раз, таким чином уводячи внесок журналіста в значно ширший контекст.
Далі ми знайомимося з красивим, розумним, інтелігентним Джонсом (у чудовому виконанні британського актора Джеймса Нортона), який працює радником з міжнародних справ у колишнього прем’єр-міністра Великобританії Ллойда Джорджа і співробітничає з газетами. А ще – володіє вишуканим почуттям гумору. Він знає кілька мов, зокрема й німецьку та російську, і в лютому 1933 року першим із іноземних журналістів узяв інтерв’ю в Гітлера, а тепер прагне поговорити зі Сталіним. Позбувшись роботи через «кляту депресію», Джонс вирушає в Москву (з його біографії можна дізнатися, що це третя його поїздка в Совєтський Союз). Показова деталь: перед поїздкою наш герой намагається поговорити з приятелем Паулем Клебом, який перебуває в білокам’яній у статусі кореспондента. Колега натякає, що там не все так добре, їхню розмову обривають на пів слові. Глядач бачить тисячі телефонних дротів і розуміє, що в «країні робітників і селян» усе прослуховується. Або інша режисерська підказка глядачеві: знайомство героя на сходинках готелю з Волтером Дюранті, людиною «Нью-Йорк таймс» у Москві. Дюранті (його майстерно зіграв американський актор Пітер Сарсґаард), недавній лауреат знаменитої Пулітцерівської премії за брехливі репортажі зі сталінського Союзу, – розбещена наркотиками й достатком самозакохана продажна особа. Він добряче кульгає, набалдашник на його ціпку – голова зайця. Навіть на знаючи нічого про Дюранті, неважко збагнути, що він зовсім не взірець журналістики, а заячий страхопуд. І таких візуальних символічних деталей-натяків у фільмі чимало, що додає йому художньої глибини. Сцени розгнузданої вечірки в Дюранті з дорогими напоями й чорною ікрою різко контрастують із кадрами вимерлого села, а обжирання в купе приставленого до Джонса цинічного наглядача – з голодними очима дітлахів у загальному вагоні й страшною вечерею трьох дітей у сільській хаті, хоча змонтовано їх далеко одне від одного. І що нам повідомляє цей контраст? Що нам каже доля Джонса?..
Не переказуватиму сюжету. Побачивши неймовірні страждання і багато смертей, зазнавши поневірянь і скуштувавши тюремної баланди, Ґарет Джонс повертається додому з одним прагненням – сказати світові правду про «комуністичний рай» і Голодомор в Україні. Він не має якоїсь прихованої політичної мети, адже й сам колись вірив, що завершення першої п’ятирічки принесе Росії успіх. Але факти, факти – понад усе, він їх майже боготворить, він не може їх зрадити. Однак йому не хочуть вірити. Дюранті спростовує його інформацію. З нього насміхаються хлопчаки в рідному Баррі. Та все ж він домагається публікації своїх репортажів у найпрестижніших британських та американських виданнях.
Світ має знати правду. Як про Голодомор і долю Джонса, так і про сучасну російсько-українську війну. Ті самі чудовиська, що й 90 років тому, знову прийшли на нашу землю вбивати і грабувати. Непокаране зло вкотре підняло голову, захотівши української крові. І новітні дюранті ні-ні та й намагаються брехати світові. Іноді їм це вдається: чим більша брехня, тим більш імовірно, що їй повірять. Проте нехай не сподівається кремлівська кліка, що в українців і політиків Заходу коротка пам’ять: Кремлю не вдалося і не вдасться стерти спомини про організовані нею штучні голодомори і мільйони безневинних жертв, про моральний подвиг в обороні українців безстрашного валлійського журналіста Ґарета Джонса.

Тетяна ОЛЕКСАНДРЕНКО
Журналіст

Поділися:

Добавить комментарий