Гаврило Черевко: селянин, якого не зломив сталінський режим

Гаврило Черевко: селянин, якого не зломив сталінський режим

Сьомого травня минулого року на 106-му році життя відійшла у засвіти тьотя Наталка, Наталка Гаврилівна Черевко. Ні в Рашівці, ні в усьому Гадяцькому районі на той час не було людини старшого віку. Ця дивовижна жінка, що пережила дві світові війни, зазнала голоду, холоду, розкуркулення, поневірянь у наймах і тяжкої праці в колгопі, до самого кінця не розгубила оптимізму й почуття гумору. Хоча доля не була прихильною до неї, не дала шансу створити власну сім’ю, та свій вік вона звікувала не самотою, а в братовій родині, де самозречно допомагала братовій дружині Вірі виростити трьох славних синів – Миколу, Василя, Івана, які стали для неї немовби рідними дітьми. Пішли на той світ і брат Петрик (тільки так, ніжно, завжди вона його називала) і Віра, а молодші племінники, двійнята Василь та Іван, попри те, що мешкали з родинами далеко від села (один аж у Естонії, а другий у Київській області), сумлінно – почергово і разом – доглядали тьотю Наталку до самої смерті. Односельці на схилку її віку не забували привітати довгожительку з днем народження і побажати їй многая літа. А ще – послухати її спомини про дні давно минулі, адже старенька мала пречудову пам’ять, слухати її було справжньою насолодою. Не згадувала вона ні п’ятирічок, ні вождів та їхніх холуїв, ні штучно виплеканих місцевих ударників-“маяків”. Її спогадування оберталося переважно довкола простих людей, змушених існувати в атмосфері безправ’я й нужди, довкола трагічних, а часом і смішних, життєвих історій. У мене особисто від її розповідей завмирало серце: хотілося разом із нею знову й знову мандрувати в ті далекі дні її юності й зрілих літ. На превеликий жаль, уже не розповість Наталка Гаврилівна про те, про що не написано в жодному підручнику історії – про живих і покійних односельців, про те, що діялося в селі протягом ХХ століття.

“Прикинься п’яницею, і тебе ніхто не чіпатиме”

– У нашої матері, сама вона сватківська, було семеро дітей, одне хлоп’я, Тимоха, померло у два роки. Вижили шестеро: Софія, Мотря, Микола, я, Петро і Ольга. Батько теж родом зі Сваток. У царській армії він служив у Москві. У дідовій родині (по батьковій лінії) росло так само семеро дітей: Михайло, Сава, Гаврило, Макар, Степан, Христя, Мотря. Жили вони в Ковалевщині, дід знав, що буде революція, продав землю, і вони виїхали звідтіля в Сватки – і Христя, і Михайло, а тоді Макар, а по тому й наш батько…
Михайла з сім’єю вислали на Соловки, бо в нього був млин. Макар удався розумником, повчав батька: нині такий час, що краще буть бідним, прикинься п’яницею абощо, і тебе ніхто не чіпатиме. Прийшли арештовувати, а його нема – втік. Батько купив землю в Кабанівці, на хуторі поблизу Рашівки. Там було десять чи дванадцять десятин землі. Ми її обробляли, худобу держали – коні, вівці. До ста вуликів виставляли. Та в голодні роки почали лізти злодії, банда з Харківців, нас обстріляли, вкрали бика, тоді сім’я перебралася в Рашівку, купили план у Хандра, збудували хату, сарай. Та недовго так було, всього два роки, в 31-му нас розкуркулили, з хати вирядили, батька засудили. Анонімку написав сусід, Іван Митрофанович Ковальов, по-вуличному Кливець, усе в чужих костюмах ходив. Мовляв, Черевко не хоче цієї власті. Сім’я тинялася по сусідах. Коля й Петрик подалися на роботу до гадяцьких євреїв, у Заготскот. Там і жили. Ми пішли в найми. У 33-му вижили, бо батько прислав кілька посилок: борошно, пшоно, валянки (пізніше він казав: може, воно й на краще, що вислали, бо в 33-му точно помер би). Я служила в родині аптекаря Пономаренка (його сестра була заміжня за Сашком Венгеровським, який до революції був власником винного заводику), там ріс хлопчик Борисик.

Гаврило Черевко: селянин, якого не зломив сталінський режим
Гаврило Черевко (праворуч) на службі в царській армії.

Через три роки батько повернувся із заслання і подав на перегляд справи, ми брали папери, що то все неправда, що ми в колгоспі трудимося. Батько шив хомути, все виконував, що веліли. Хату нам повернули, ми звели сарай, купили гусей на Березі, телицю, корова була в господарстві, свині. І знову те саме: сусіди Оксентій Кратенко й Семен Лестусь донесли, що нібито батько казав, щоб селяни не підписувались на позику, бо совєцька власть лопне скоро. Батька загребли просто з роботи. Тоді за бойнею був великий загін для худоби, і батько сторожував там ночами. Доглядали свиней Дунька Залозниха і Любка Кливцівна. Вони й принесли нам батькового кожуха. Батька забрали, і він не пише. Я поїхала в Лубни разом із жінкою попа і Марусею Кириченчихою, жінкою Грицьковою. Вийшов міліціонер і сказав, що батька й священика вже відправили за межі України, в Архангельськ, а в Марусі не взяв передачі, сказав: ваш хазаїн – справжній приступник, бандит, йому й води не дають… Вона, бідолашна, так і впала. (Тим “бандитом” був мій двоюрідний дід Григорій Лаврентійович Кириченко, якого сталінські енкаведисти загребли до Сибіру. – Т. Д.). Помчали ми з попадею на станцію, як прибігли, то хтось із вагонів махав руками, тільки ж ми не знали, чи то наші… Сестри мої повиходили заміж: Сонька – у Млини, Мотька – в Лютеньку, Олька – за Степановича Андрія…
Наш батько все вміли робити: і діжку змайструвати, і чоботи пошити. Тому й вижив. А спочатку дерево сплавляв. Сидить на плотові, ноги пухлі… Один чоловік вертався звідтіля додому, і батько передав через нього листа. Ми відразу ж 50 рублів йому послали. І Коля (він у Заготхудобі в Гадячі працював) – теж 50. (Микола – старший син Гаврила Мефодійовича. – Т. Д.) А тоді ще й посилку десятикілограмову із салом. Гроші не дійшли й через півроку. У Веприку на пошті робив Олексій Марченко, старший брат Івана Панасовича, пізніше на війні його вбито, він до мене залицявся, я йому все розказала, тоді він пригрозив начальникові Рашівської пошти Іванові Офановичу Скорику, тому, хто придержав гроші: як сьогодні не відішлеш, то завтра тут уже не будеш. Я стою плачу, а вони спорять. Дуже сварилися. Невдовзі батько пишуть: гроші получив, сказали, що десь вони затрималися. А на той час у Сибіру дозріла клюква, багато вродило ягід, прийшов начальник і питається: хто вміє діжки робить? Батько зголосився. Пізніше начальник приніс жінчині чоботи: треба підбити. А може, ще й полатаєте їх?..

Плани, доноси, розкуркулення…

Ось вона, гірка правда у трактуванні тьоті Наталки: батько був невтомним у праці хліборобом, умільцем із золотими руками, за це й постраждав, це його і врятувало. Сьогодні ми знаємо, що були сотні тисяч і навіть мільйони, яких не порятували ні їхній розум, ні їхні працьовиті руки: кривавий більшовицький тоталітарний режим не знав пощади. Я свого часу так і не відважилася сказати Наталці Гаврилівні, що причина арештів її батька крилася не так у доносах сусідів, як у зловісних планах Кремля. Страшна, нелюдська доба! Каральні органи виконували план, доведений згори, навіть не намагаючись зібрати переконливі докази для звинувачення. Кремлівський режим прагнув упокорити українську людність, що нерідко сприймала радянську владу як ворожу, окупаційну. Сталінська репресивна машина цілеспрямовано нищила українське селянство, становий хребет нації, безпомильно обираючи найпрацьовитіших, найрозумніших, найнепокірніших, їм – концтабори і заслання, сибіри й соловки, а на їхнє місце (незрідка і в їхні спорожнілі оселі) прийдуть заброди й буксирники, нероби і пияки, пристосуванці, готові до силоміць насаджуваного згори єдиномислія. Про невтішні підсумки цієї антиселекції – навіть на прикладі однієї Рашівки, де сьогодні працюють чотири кафе-забігайлівки і жодного книжкового магазину, де не припиняються нічні крадіжки і злодії, буває, не гребують навіть церковним майном, – можна говорити багато. Її відлуння виявилося напрочуд живучим.
Та це вже інша, хоч і дотична, тема, тому облишмо її й повернімося до нашого працьовитого “куркуля”. В історії села Рашівки, яку зібрав за багато років учительської праці в місцевій школі світлої пам’яті Андрій Никифорович Бохан, подибуємо цікавий факт. Ідеться про замітку “Выставка животных в местечке Рашевка” з “Газеты Гадячского земства” за 1913 рік (№ 62). Експертна комісія на чолі з головою земської управи Ф. Мельниковим присудила нагороди селянам за добре утримання тварин, демонстрованих на виставці, серед небагатьох – і Гаврило Черевко, який отримав 5 рублів за бугая симентальської породи, та ще двоє Черевків, особи яких встановити не вдалося, але є всі підстави гадати, що це кровні Гаврилові родичі, такі ж витривалі працелюби, як він.

“Вони ж трьом свиням їсти не розділять! Вони вам нахазяйнують!”

Уперше Гаврила Мефодійовича Черевка (1880 р. н.) заарештували у квітні 1931 року. Органи ДПУ УРСР (Гадяцький райвідділ Сумського оперативного сектора ДПУ) звинувачували його та мешканця Сар Федора Володимировича Бузала в тому, що вони є членами “контрреволюційної організації куркулів, яка мала на меті організувати повстання з метою повалення радянської влади”. Ось так, не менше і не більше. У постанові про обрання запобіжних заходів сказано, що йому висунуто звинувачення за ст. 54-11 (участь у контрреволюційній організації) КК УРСР. Серед звинувачуваних і допитаних у цій справі 28 березня 1931 року опинився Іван Никифорович Кутовий (1905 р. н.), чий батько (розстріляний у серпні 1920 року “за бандитизм”, ймовірно: разом із іншими 14-ма рашівцями на площі в центрі села за участь у загоні Левка Христового), за словами Івана, свого часу приятелював із Гаврилом Черевком. Свідок, який на час допиту перебував у Гадяцькому ДОПРі, розповідає, що його розкуркулили в лютому 1930 року, і він змушений був жити у свого дядька, Кутового Петра Андрійовича, середняка, члена колгоспу. “У вересні 1930 року я зайшов до свого односельця Черевка Г. М., куркуля, [щоб] попросити коня, аби перевезти дрова <…> Коли я зайшов до Черевка, там сиділи і пиячили жителі села Рашівки: Кириченко Микола Федорович, 60-річний, розкуркулений; Германовський Іван Іванович, 70-річний, розкуркулений. Коли я зайшов вони мене запросили випити. У розмові з Черевком я сказав, що живу на чужій квартирі. Тоді Черевко сказав мені, що це не життя на чужій квартирі. На моє запитання, де ж знайти життя, він розповів таке”.
Далі той, хто пише протокол, городить нісенітницю про жителя Сар Федора Бузала, 40-річного куркуля, в якого є організація з 25 осіб для збройного повстання проти радянської влади і який пропонував Черевкові знайти ще 25 людей для цієї мети. У те, що міцний господар Черевко міг припуститися висловлювань проти влади, віриться з легкістю. Моя мати завжди дивувалася, що ніхто не видав її батька, Василя Якимовича Бенду, який у товаристві сусідів, що збиралися в їхній хаті вечорами побалакати в супроводі запахів домашнього тютюну, часто повторював одну фразу, маючи на увазі новоявлених когоспних керівників, любителів чужих костюмів: “Та вони ж трьом свиням їсти не розділять! Вони вам нахазяйнують!” Дідові, на відміну від Черевка, просто пощастило з сусідами. Однак заяви про нібито якусь зброю видаються сущою вигадкою слідчого. Яка зброя могла бути в селян у 31-му році, якщо репресивна ситема розправилася із селянськими повстанськими загонами на Полтавщині ще у 20-х роках? Звісно ж, ніякої зброї під час обшуків не знайшли ні в Черевка, ні в Бузала (до речі, в сарянина, який вів дрібну торгівлю, було вилучено: записник із різними документами, троє суконних брюк і 164 гребінці), просто селянство в такий спосіб готували до 33-го року.
Усі, хто проходив по цій справі в ролі підсудних і свідків, так чи інак визнали свою провину. Усі, крім Гаврила Черевка. Той твердо стояв на своєму. Так, служив у царській армії, навіть перебував в особистій охороні царя. Якщо конкретніше, то дійсну службу відбував у чині старшого унтер-офіцера в 1902–1905 рр. у Москві, в 4-му гренадерському полку. Повернувся додому, через два роки, в 1907-му, подав прохання прийняти на понадстрокову службу і повернувся в ту саму роту в чині старшого унтер-офіцера, навчався в школі підпрапорщиків, дістав чин підпрапорщика, а в червні 1913 року на табірному зборі потрапив до лікарні, після чого отримав 5-місячну відпустку і більше до війська не повертався. Але. Не був ні в білих, ні в Петлюри, ні в жодних бандах. Зв’язків із Федором Бузалом не маю, в жодній контрреволюційній організації участі не беру і нікого ніколи не вербував. Звинувачень, висунутих щодо мене, не визнаю. Хтозна, можливо, саме ця незламність головним чином (а не тільки фізична витривалість та золоті руки) врятувала йому життя.
Прикметно, що свідок Григорій Артемович Мохов, 1888 р. н., середняк, член колгоспу, батько шістьох дітей (засуджений виїзною сесією міжрайонного суду на чотири роки, на час допиту сидів у ДОПРі в одній камері з Іваном Кутовим), повторюючи вслід за Кутовим байку про підготовку збройного повстання, попутно називає прізвища репресованих односельців: це Яків Семенович Красняк, який, зі слів Мохова, свого часу “підтримував банду Христового, восени був заарештований і сидів десь у ДОПРі”; це розкуркулені рашівці Василь Федорович Перепадя, Іван Федорович Кириченко, висланий як куркуль Антон Іванович Германовський, висланий Пошивайло Петро Павлович, син старого офіцера, із яким дружили син якогось Тимошенка, а також родич Антона Євтушенка (два останніх були заарештовані в справі СВУ). Із півтора десятка справ, відкритих сталінським режимом у 20–30-х роках минулого століття на мешканців Рашівки, з якими мені довелося ознайомитися в архіві управління СБУ в Полтавській області, вимальовується похмура картина: таке враження, що до розкуркулених, висланих, засуджених до таборів, неблагонадійних належало ледь не півсела.

“Ох і моцна була порода…”

Другий арешт Гаврила Черевка датовано 7 вересня 1937 року. Утримували його в Лубенській тюрмі. Під час обшуку жодних речей, що підлягали б вилученню, знайдено не було. Зі справи 518 “по обвинению кулака с. Рашевка Черевка Г.”, яка зберігається в архіві обласного управління СБУ, дізнаємося, що народився він 25 березня 1880 року в селі Сватки (тоді Харківської губернії). До революції мав 20 га землі, двоє коней, дві корови, сіялку. Після революції – 13 га землі, одну корову. Решту землі відчужено в 21-му році. Розкуркулили родину в 31-му.
На запитання слідчого, на якій підставі він повернувся із заслання, Гаврило Мефодійович відповідає, що його було вислано на три роки, тож, відбувши термін, він був звільнений і повернувся додому цілком законно, що підтверджують документи. Відбував заслання в Архангельській області, жив у Котлазі, працював на лісоповалі, додому повернувся 1934 року.
У протоколі допиту від 5 липня 1937 року першим свідком виступив Роман Петро Митрофанович, 1887 р. н. [Дата допиту викликає запитання: адже арештували Гаврила Мефодійовича у вересні. То 5 липня – це помилка, наслідок поспіху чи це донос, подано як допит?] За словами цього свідка, який, до речі, проходить в багатьох справах репресованих рашівців, Черевко в минулому був великим куркулем, мав землі 24 га, свій власний хутір, волів, коней, овець, “скільки саме – не пам’ятаю”. Експлуатував найману працю, був позбавлений виборчих прав, висланий органами ОГПУ на Північ, повернувся в 36-му, працює в колгоспі ім. Сталіна. “Як поводиться він тепер, не знаю, я з ним мало зустрічаюся, працюю в іншому колгоспі”.
Майже слово в слово це саме повторив на допиті й сусіда Черевків Кратенко Оксентій Юхимович, 1910 р. н.: “мав свій хутір, мав землі 24 га, 2 коней, 2 волів, жатку, сіялку, інший с/г реманент”…
Балакучішим виявився неодружений колгоспник з нижчою освітою Лестусь Семен Родіонович, 1916 р. н. Повторивши те саме, що й інші, про хутір і худобу [а втім, ми не можемо знати напевне, що саме тоді говорили свідки і під яким тиском енкаведистів. Надто шаблонні ці свідчення, та ще й викладено їх незугарною російською – не могли так говорити українські селяни], він додає: Черевко “говорив, якщо ми продамо хліб державі, то нам нічого не залишиться, не треба продавати. Висміював стахановський рух, називаючи це вигадкою для того, щоб іще більше натискати на людину роботою”.
Свідком у справі проходив також односелець, “виходець із бідняків”, як зазначено в протоколі від 10 вересня 1937 року, Котун Іван Аврамович, 1907 р. н., який на запитання, що він знає про Черевка Гаврила, розповів, що в минулому той був куркулем. І далі все по наїждженій колії: “мав свій хутір, експлуатував найману працю, був позбавлений виборчих прав, вів шалену агітацію проти колективізації, за що його і заслали органи ОГПУ на Північ. Повернувся в село в 35 році, проліз у колгосп і вів ворожу роботу проти заходів партії, радвлади і стахановського руху”. На запитання, що йому відомо про факти контрреволюційної діяльності, Котун повідомив, що “в час реалізації держпозики оборони країни Черевко агітував і говорив: “Досить уже писатися на позику, вигадали позику і різні податки, не встигаєш заробити, щоб розплатитися”… В результаті чого підписку на позику в першій бригаді, де працює Черевко, було зірвано”.
До справи долучено справку-характеристику, надану сільською радою. У ній зазначено, що Черевко Г. М. за соціальним станом куркуль, у його господарстві було землі 20–24 га, пара волів, дві пари коней, він мав свій хутір, експлотував найману працю [так і написано в офіційному документі, що свідчить, очевидно, про освіту сільрадівських працівників]. Але далі йдеться про звинувачення набагато серйозніші, проте не підтверджені жодними фактами: “Давав у час революції матеріальну допомогу бандитам”. Склад сім’ї: дружина Марина Василівна, 65 р., син Микола, 27 р., син Петро, 21 р., дочка Наталка, 23 р., дочка Ольга, 17 р. Живуть усі при батькові.
У характеристиці від сільськогосподарської артілі ім. Сталіна за підписом голови Василя Денисовича Яценка арештованого колгоспника також не милують: “до роботи ставився погано, мав прогули без поважних причин. Відношення до с/г та політичних кампаній вороже, вів розкладницьку роботу серед селян на підрив трудової дисципліни”.
На допитах “малограмотний”, як повідомляє анкета, селянин уже немолодого віку [в одному з протоколів допиту його називають “грамотним вихідцем із селян-середняків” – як бачимо, вже й не “куркуль”] рішуче не визнає своєї провини: агітації проти радянської влади не проводив, ніколи ні перед ким контрреволюційних висловлювань не робив.
У звинувачувальних висновках сказано, що слідчу справу передано на розгляд Судтрійки УНКВД в Харківській області. Головною провиною виступає не “підрив трудової дисципліни”, як можна було очікувати з матеріалів справи [ймовірно, цей “гріх” не тягнув на потрібну кримінальну статтю], а щось зовсім інше: “мав зв’язок з політбандою Христового (Петлюрівського забарвлення), банді допомагав матеріально”. Гаврило Мефодійович уже вдруге на віку своєї провини не визнав. Особлива трійка УНКВД по Харківській області 23 вересня 1937 року не забарилася винести присуд: “Черевка заключить в лагерь на десять лет, считая срок с 7.ІХ.37”. Табір був виправно-трудовий, звався Сиблаг.

Хоч провини рішуче не визнав

Восьмого березня 1940 року ув’язнений пише заяву на адресу Народного комісара внутрішніх справ СРСР із проханням про перегляд його справи. В цьому документі бачимо кілька важливих моментів. Слідчий, пише Черевко, сказав мені: “Нам изестно, что ты занимаешься антисемитизмом”. На що я відповів, що не розумію цього звинувачення, бо не знаю, що означає це слово антисемітизм. Тоді слідчий заявив, що мене звинувачують у агітації проти хлібоздачі державі, проти підписки на держпозику. Я заявив, що в злочині, в якому мене звинувачують, не винен. Мої відповіді слідчий записав точно, без спотворень, у протокол слідства, який я підписав. Більше мене на допити не викликали. [Щось у цій заяві наштовхує на здогад, що писав її Гаврило Мефодійович за чиєюсь підказкою і з чиєюсь допомогою. Чи не того співчутливого начальника, чиїй дружині він латав чоботи?]. Далі він розповідає, що коли в 31-му році його вислали на Північ, то садибу забрали, його родину з хати виселили, та коли він повернувся після трьох років заслання, садибу повернули, родина вступила до колгоспу. “Я виконував у колгоспі різні роботи: чорні, бондарні, сільськогосподарські й не мав жодного зауваження, оскільки до роботи ставився сумлінно, у міру своїх сил та вміння намагався зміцнити колгоспне господарство”… Завершується заява проханням переглянути справу і повернути її автора до “вільної праці”.

Гаврило Черевко: селянин, якого не зломив сталінський режим
Гаврило Черевко (в центрі) з родиною: дружина Марина Василівна, онук Микола, невістка Віра, син Петро.

Заява ця потягнула за собою повторний допит свідків. Прикметно, що за три роки, які проминули від дати арешту в 37-му році, вони, ті, хто свідчив тоді проти Гаврила Черевка, зробили собі кар’єру: Іван Котун із рядового колгоспника став рахівником колгоспу ім. Сталіна, колишній малограмотний рядовий колгоспник Оксентій Кратенко – уже завгосп цього ж колгоспу (таки вміла влада віддячити за “послугу”!). Щоправда, нітрохи не піднявся кар’єрними сходинками штатний рашівський сексот Петро Роман, який працював на різних роботах у колгоспі ім. Другої пятирічки. Можливо, енкаведисти тримали його на крючкові через племінника, петлюрівця, вояка Армії УНР, журналіста і критика Василя Онисимовича Бутенка (Хмурого). А можливо, і за те, що підтримував свого часу загін Левка Христового (таких серед рашівців було немало). Додалися й нові свідки: конюх Іван Гаврилко, бригадир Степан Волокита. Усі вони підтвердили, що їхній односелець Гаврило Черевко агітував проти колективізації. Отож оперуповноважений УДБ Гадяцького райвідділу НКВД (прочитати прізвище не виходить – це звична практика подібних протоколів) ухвалив: рішення судової трійки від 23.07.1937 залишити в силі. Крутійське формулювання не може не вражати: “Враховуючи, що стосовно засудженого Черевка зібрано достатньо матеріалів, які підтверджують його куркульське походження і антирадянську діяльність, і що він у подальшому може бути соціально небезпечним елементом”… Тільки вдуматися! Та це “може бути” запроста можна почепити на кожну людину!..
* * *
Щоразу, розповідаючи про поневіряння власної родини, тьотя Наталка з не меншими емоціями згадувала історію родини сусіда Никона Федоровича Кириченка. “Першими з рашівчан виселили на Соловки господарів – Никона і Єгора Козачу. І слід за ними прохолов. Сини Єгорові втекли з Рашівки, дочка Анюта була зміжня за Будаковським. Мати їхня – Семена Павловича Кириченка сестра. Никін був уже немолодий, жінку поховав, мав кілька дітей – Марфу, Настю, сина Тимофія, але на заслання з ним поїхала невістка Санька (1906 р. н.), синова дружина, з Германовських. Час такий страшний був: діти зрікалися батьків, батьки – дітей”… Никін прожив на засланні всього рік і помер (вирізавши на сосні свій табірний номер, уточнювала Наталка Гаврилівна, з чого можна судити, що вона не раз говорила з товаришкою по нещастю про умови, в яких жили заслані). Після свекрової кончини Саня ще півроку поневірялася в наймах, а тоді повернулася додому, частину дороги – пішки. Якийсь час пожила в селі, а потому поїхала до чоловіка на Донбас.
У пам’яті довгожительки міцно закарбувався епізод перших років утвердження “гуманної” радянської влади. Була в селі пані, Ганна Романовська (багатирка – так називала її Наталка Гаврилівна). Її більшовики розстріляли, але недобили. Лежить вона в крові, а Одарка Сліщиха з неї хреста тягне, до сережок приміряється. Вмируща жінка каже: “Добий мене спершу, а тоді забирай”. Минають роки, лежить Одарка в сільській лікарні й стогне: “Ой, як же болить! Рятуйте, люди добрі! За віщо така кара?”. А Маруся Оніпчиха (її батько бригадиром був, майстровитий чоловік) їй: “Оце тобі, Одарко, за гріх, за те, що тягла з барині серги”. Давно поросли травою свідки й учасники того випадку, і все ж, бач, як проривається крізь товщу часу народна пам’ять про той посіяний північним сусідом жовтневий буревій, що приніс в українське село лиху сваволю і розбудив у незміцнілих душах захланність.
Вистояти, не забруднивши душі (або загинути), могли тільки найміцніші, найсовісніші. Такі, як батько незабутньої тьоті Наталки Гаврило Черевко. Це для таких, як він, просив колись Творця неба і землі Великий Кобзар, щоб Той послав “Роботящим рукам”, “Добросердим-малим”, “Тихолюбцям-святим” долгоденствіє на сім світі й на тім… Небо іноді прислухається до подібних прохань.

Тетяна ДЕНИСКО.

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий