Генерал українського футболу

Генерал українського футболу

У ці святкові дні, 6 січня, 80-річчя відзначав би справжній метр, як його називали в Україні, вітчизняного футболу – Валерій Васильович Лобановський. В Італії його «охрестили» «полковником», у Німеччині – «генералом». Адже легендарний футбольний тренер виростив не одне покоління гравців світового рівня. Час невпинно минає, вже вступає у доросле життя покоління, яке народилося після того, як перестало битися серце легендарного футболіста. Багато хто, можливо, лише чув, що був такий тренер, і небагато знає про нього як особистість. Але завдяки Інтернету можна знайти безліч цікавих фактів, розповідей людей, які особисто знали Валерія Васильовича. Згадаємо добрим словом цю непересічну людину, яка назавжди залишилася у серцях не лише його вихованців і колег, а й мільйонів уболівальників.

Як колись зазначав у газеті «Дзеркало тижня» футбольний оглядач Віталій Галинський, що був особисто знайомий з Валерієм Васильовичем і написав книгу про нього, багато разів звертаючись до представників засобів масової інформації, Валерій Васильович полюбляв повторювати: «Будь ласка, даючи вашу оцінку футбольному явищу як на полі, так і за його межами, не забувайте додавати вступне слово «на мою думку», «вважаю» тощо». Він не сприймав ані дилетантів-журналістів, ані, тим паче, тренерів-дилетантів.
Велике бачиться на відстані. Ця банальна істина якнайкраще ілюструє все творче життя «генерала» українського футболу Валерія Лобановського. Його досягнення на тренерській ниві протягом трьох із половиною десятиліть свідчать самі за себе. «Метод Лобановського» у часи СРСР апробований восьмиразовими «золотими» успіхами київського «Динамо» на всесоюзній арені, завоюванням жаданих амфор Кубка кубків і Суперкубка 1975 року. Потім – повторенням європейського кубкового сходження «динамівців» 1986-го, бронзовими медалями Олімпійських ігор у Монреалі 1976-го, «важким сріблом» чемпіонату Європи 1988 року, п’ятиразовим сходженням на найвищий щабель п’єдесталу пошани чемпіонату України. Ці вершини – лише основні віхи на шляху тренера, який змусив футбольний світ переосмислити, здавалося б, непорушні істини.
Цікаво, що вищої фізкультурної освіти видатний тренер не мав. Він старанно і сумлінно, незважаючи на футбольну зайнятість, навчався на інженера-теплоенергетика в Київському політехнічному інституті, а диплом отримав у такому ж вузі в Одесі, коли перейшов з «Динамо» в «Чорноморець». Інженером-енергетиком Лобановському працювати не довелося, та він став, без перебільшення, «головним інженером» радянського футболу. Його цілком заслужено називали конструктором перемог. Взагалі ж у Валерія Васильовича було безліч прізвиськ. Через високий зріст – 187 сантиметрів – Лобановського-гравця прозивали «Гусаком». Було й ще одне, ліричне, – «Рудий Соняшник». За звичку хитатися на тренерському місці охрестили «Маятником». До речі, його переживання за своїх підопічних під час матчу також увійшли в легенди. В Інтернеті вдалося відшукати цікавий факт. Ті, хто спостерігав за матчами очолюваних метром команд, і самі неодноразово хапалися за серце, коли рука тренера лягала на ліву частину його грудей. Та, можливо, далеко не завжди справа була у серці. Про це небагато хто знає, але кажуть, що в кишені піджака Валерій Васильович носив невеличку ікону.
Як і багато хто зі спортсменів і тренерів, Лобановський був досить забобонною людиною. Наприклад, намагався не наступати на тріщини у землі або плитці, а коли починав йти, завжди ступав з правої ноги.
У команді також були свої традиції. Існувала певна почерговість виходу на поле, і навіть якщо гравець затримувався, уся команда чекала на нього. Воротар команди перед виходом з роздягальні «на фарт» тричі підкидав м’яча і ловив його.
Найточніше ж визначення, яке характеризує саме професійний пошук і тренерську роботу Валерія Лобановського, закладено в словах «новатор», «першопрохідник». Утім новизна щодо улюбленої справи намітилася в майбутньому генералові футболу ще задовго до того, як він очолив клуб «Динамо», якому віддав усього себе. І в майці футболіста, і в тренерському костюмі Лобановський ніколи не відступав. На футбольне безкультур’я, упередженість спортивних функціонерів, неконструктивну критику він реагував із притаманною йому винахідливістю. У відповідь на випади грубіянів-захисників, котрі наче косою зрізали футбольні фінти, лівий крайній київського «Динамо» винайшов свій коронний кутовий, що став разючою зброєю в атакуючому арсеналі київського «Динамо» початку 1960-х років. Його кутові заворожували захисників і воротарів суперників. Закручений удар, в результаті якого м’яч потрапляв у сітку воріт, – результат не тільки тривалих тренувань, але і певних математичних розрахунків. Завдяки цьому вмінню футболіст прославився на весь Радянський Союз. Мабуть, жоден статистик сьогодні не скаже, скільки разів його подача з кутової позначки приводила до забитих м’ячів. Як «петля Нестерова», «теорема Піфагора», «геометрія Лобачевського», «сухий лист Лобановського» назавжди увічнили винахідника.
У людей, котрі прокладають свою стежку в житті, доля зазвичай дуже неспокійна. Вони не можуть та й не прагнуть жити, підкоряючись обставинам і не намагаючись змінити ні себе, ні навколишнє середовище. Історія знає безліч імен видатних особистостей, що відкинули загальновизнані норми й пішли своїм тернистим шляхом. Найчастіше такі люди мали ще ті випробування. Далеко не всі витримували такий потужний тиск – багато хто йшов на компроміс. Нечасто знаходилися такі, що, незважаючи на удари долі, нерозуміння навіть найближчих людей, зовнішню ізоляцію, а то й відчуження, день у день незламно рухалися до поставленої мети. І тільки після її досягнення їх інколи визнавали. На превеликий жаль, найчастіше – посмертно.
Лобановського визнали за життя. Але, як і багато видатних особистостей, він відчув на собі біблійне: «у рідній батьківщині пророка немає». Остаточного визнання, найвищої нагороди – звання Героя України – був удостоєний, на жаль, посмертно. Лобановський завжди був не схожим на інших – «не так» грав, «не так» спілкувався з пресою, «не так» розмовляв зі своїми наставниками, а завершивши кар’єру футболіста і ставши тренером, «не так» тренував. Це ніби про нього у свій час писав Беранже: «Горе тій людині, що підніметься над рівнем сірої пересічності. Найменше зло – бути незрозумілим навколишніми. Але заздрість і підлість зроблять усе, щоб заподіяти їй найгострішого болю».
13 травня 2002 року назавжди залишиться одним із найтрагічніших днів в історії київського «Динамо». Мільйони людей – справжніх футбольних уболівальників, – дізнавшись про смерть Лобановського, відчули себе сиротами. Впродовж чотирьох годин жалобної церемонії, замість раніше оголошених трьох, із Валерієм Лобановським прийшли попрощатися понад двісті тисяч чоловік. Його проводжали не тільки шанувальники «Динамо». З ним прощалася вся країна. І, на превеликий жаль, із ним прощався футбол!
На честь багаторічного наставника його іменем назвали стадіон «Динамо» у Києві. На території комплексу встановили пам’ятник легендарному тренеру – Валерій Лобановський сидить на тренерській лаві й уважно стежить за грою на стадіоні. Стрілки годинника на руці показують 20 годин 37 хвилин – час, коли перестало битися серце Майстра…

За матеріалами ЗМІ підготував
Андрій ФІАЛКОВСЬКИЙ.

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий