Герої Крут і Полтавщина

Герої Крут і Полтавщина

Історик церкви і син протоієрея-кооператора

За даними сайта «Історична правда», у бою під Крутами брали участь шість майбутніх православних священиків. Завдяки невтомній краєзнавчій праці полтавського письменника і просвітянина Петра Ротача є змога оприлюднити сторінки життя видатного релігійного діяча – Демида Бурка (Бурка-Корецького). Він народився 29 серпня 1894 року в с. Пирогів на Вінниччині. Водночас життя його пов’язане і з Полтавою та селом Яреськи Шишацького району. Церковний і громадський діяч, історик церкви, літератор. Делегат І Всеукраїнського військового з’їзду (05.1917). Референт інформаційного бюро Секретаріату військових справ Центральної Ради. Свідок проголошення Четвертого Універсалу. Учасник бою під Крутами у складі 1-ї Української військової школи ім. Богдана Хмельницького. Після захоплення Києва московськими окупантами 8 лютого 1918 року повернувся на Поділля. З осені 1918 року – студент історичного факультету Українського Кам’янець-Подільського університету. Паралельно відвідував вечірній богословський курс. З травня 1920 року – в Армії УНP, воював у складі Волинської дивізії. Після поразки Перших визвольних змагань опинився в Польщі. Влітку 1921 року намагався таємно повернутися в Україну, але на кордоні його заарештували і віддали до суду. Одержав 5 років ув’язнення, але потрапив під амністію і через рік вийшов на волю. Продовжив навчання в Кам’янець-Подільському університеті. Працював викладачем української мови і літератури у семирічних школах. У 1931 році через репресії залишив педагогічну працю, служив у кооперації. У 1935 році Демида Бурка знову заарештували, але він утік і жив нелегально. Працював бухгалтером-ревізором у кооперативній артілі інвалідів. У своїй енциклопедії «Полтавська Шевченкіана» письменник і краєзнавець, активіст «Просвіти» Петро Ротач написав, що Демид Бурко «у серпні 1936 року відвідав с. Яреськи на Полтавщині. Переховувався за підробленими документами до 1941 року. Під час німецької окупації перебував у Полтаві. Спільно з дружиною був одним із організаторів Полтавського Українського Червоного Хреста. З жовтня 1941-го – секретар Полтавського єпархіального управління УАПЦ. 12.05.1942 митрополитом Феофілом (Булдовським) висвячений на священика у Покровському соборі м. Харків. Служив настоятелем Миколаївської церкви м. Полтава. Підготував до друку видання Євангелія (у перекл. П. Морачевського) та молитовника (Полтава, 1942). У газеті «Голос Полтавщини» 1941–1943 надрукував низку статей з історії літератури і мистецтва, вірші і спогади з пережитого».
Восени 1943 року в потоці біженців Демид Бурко потрапив до Німеччини, де в перші повоєнні роки очолював Миколаївську парафію у таборах для неповерненців. З 1973 року – член Ради митрополії УАПЦ. Протопресвітер. Активний співробітник журналу «Рідна Церква», де з 1954 року публікував серію статей-спогадів «З книги буття Української Церкви». Автор спогадів про визначних діячів УАПЦ (серед них – митрополити В. Липківський, М. Борецький). Спогади відтворюють картину комуністичних переслідувань Церкви і є важливим джерелом з історії православ’я в Україні. Завершальним етапом релігійно-церковної публіцистики Демида Бурка стала книга «Українська Автокефальна Православна церква – вічне джерело життя» (1988, Бавнд-Брук, США). На її окремих сторінках знайшли місце полтавські враження автора. Помер на 94-му році, похований на Штутгартському цвинтарі.
***
15 січня 1942 року газета «Голос Полтавщини» на другій сторінці опублікувала спогад Демида Бурка «Трагедія під Крутами. Згадки учасника». У ньому повідомляється про ще одного учасника бою з Полтавщини. Це син протоієрея Ігор Геращенко. Його загибель під Крутами підтверджується й у спогадах Олександра Удовиченка (діяч Української революції 1917–21 рр., військовий радник Симона Петлюри, командир Гайдамацького коша Слобідської України, командир 3-го Гайдамацького полку Армії УНР, командир Третьої залізної дивізії Армії УНР, віце-прем’єр УНР в екзилі в 1954–1961 рр. – Авт.) та у книзі журналіста Данила Яневського «Проект Україна». Обидва сповіщають про священика Геращенка, що «його єдиний син – студент загинув у бою під Крутами». Про Ігоря не вдалося поки що відшукати детальну інформацію. Попереду – ретельна праця у архівах, щоб з’ясувати біографію звитяжця.

Холодноярець і нащадок Івана Котляревського

Співредактор сайта «Пам’ятай про Крути» Юрій Юзич, вивчаючи біографію цього учасника бою, в архівах натрапив на цікавий факт. Як з’ясувалося, походив герой зі старовинного козацького роду. Причому коріння роду сягає аж до часів написання славетної «Енеїди»! Встановлено, що мати Героя Крут – Теодора Котляревська – далека родичка ще одного видатного полтавця, основоположника нової української літератури!
Іван Ількович Шарий народився у селі Вереміївка Полтавської губернії (нині Чорнобаївський район Черкаської області). До боротьби за волю України долучився ще на студентській лаві, навчаючись у Київському Університеті Святого Володимира. Поліція Російської імперії постійно переслідувала Івана. Адже він був не лише активним учасником «Студентської громади», але й очолював її самостійницький гурток. Закінчив університет 1917 року. Активний учасник Української революції 1917–21 років: вступає до партії соціалістів-революціонерів, від неї обирається делегатом Трудового Конгресу, бере участь у бою під Крутами, стає автором перших спогадів про цю подію.
Боротьбу за УНР, проти російських загарбників різних мастей – як червоних, так і біло-денікінських, Іван Шарий продовжив протягом 1920– 1923 років – у лавах козаків Холодного Яру: мав псевдо «Іван Чорний», очолював один із повстанських загонів. Після падіння Холодноярської республіки легалізувався і перебрався до столиці. У Києві в 1920-х роках викладав українську мову, навіть обійняв посаду директора Київського будинку вчених.
Проте, як і багатьох інших діячів Українського Відродження початку ХХ століття, його не оминули жахіття сталінських репресій. Чекісти заарештували Івана Шарого у 1929 році за «організацію опору колективізації та приналежність до Спілки Визволення України». Розстріляли червоні кати українського патріота у лютому 1930 року.

Молодий політик і громадський діяч

Упорядники книги «Крути» (видавництво «Смолоскип», 2008 рік) у розповіді про Олександра Поповича наголошують: «активний у громадському і політичному житті на Полтавщині». У своїх спогадах про Олелька Поповича також згадує Демид Бурко. Однак вперше ім’я Олександра (Олелька) Поповича згадано у спогадах Івана Шарого. Не випадково під час формування добровільного козацького загону, який виступив на захист України, Іван Шарий і Олелько Попович опинилися в одній сотні і в одному вагоні, який привіз їх до станції Бахмач на Чернігівщині. Товаришували, були земляками, обидва брали активну участь у громадсько-політичному житті.
Про родину та дитячі роки Поповича, про тих, хто впливав на формування його патріотичних поглядів, ще належить з’ясувати. Проте, як встановив миргородський краєзнавець і журналіст Віктор Козоріз, «…у другій половині XIX ст. у Драбові мешкало кілька заможних селян, які носили прізвище Попович. Один з них, Макарій Захарович Попович, згадується серед дійсних членів православного місіонерського товариства Полтавської губернії, які мешкали в містечку Драбів і сплачували членські внески. Вірогідно, що саме він і був батьком майбутнього героя Крут Олександра Поповича. Але коли помер Макарій Захарович, і чи дізнався він про героїчний вчинок свого сина – невідомо. Можемо стверджувати лише те, що, навчаючись у Золотоніській чоловічій гімназії, Олелько Попович був знайомий із викладачем цієї гімназії, на той час уже відомим культурно-освітнім і громадським діячем Михайлом Злобинцем. Напевне, їхні шляхи перетиналися й пізніше, під час Української революції, оскільки у квітні 1917 року Михайло Злобинець став засновником золотоніської «Просвіти», яка підтримувала Українську Центральну Раду».
Вихідець із селянської родини, уродженець села Драбів Золотоніського повіту Полтавської губернії (нині Золотоніський район Черкаської області) Олександр (Олелько) Попович за 21 рік свого життя встиг немало досягнути на громадсько-політичному терені. Очолював повітові народні ради. Працював інструктором-організатором Української Центральної Ради у повітах Полтавщини та у таємному українському «Червоному Хресті» і товаристві допомоги бранцям-галичанам. Створював селянські спілки, розбудовував осередки Української партії соціалістів-революціонерів. Обирався гласним (депутатом) повітової та Київської губернської народних рад (аналог сучасних районної та обласної рад. – Авт.). Кандидував до Українських Установчих Зборів… І хто знає, як би склалося подальше Сашкове життя, якби не російська окупація, якби УНР вистояла… Можливо, невгамовного випускника Золотоніської гімназії й механічного відділення Київського політехнічного інституту чекала блискуча кар’єра політика і громадського діяча. Можливо… Але життя Олександра Поповича обірвалося під Крутами. 29 січня 1918 року він потрапив у полон. Після звірячих катувань Олександра розстріляли. 19 березня 1918 року Поповича з почестями поховали на Аскольдовій могилі у Києві.

Очільник українських скаутів Чехословаччини

«Більшовики сприйняли пораненого юнака за свого і відтак відправили до харківської лікарні. Звідти Олександрові вдалося втекти» – цей епізод з життя ще одного учасника бою під Крутами Олександра Гайдовського-Потаповича з’ясували й оприлюднили упорядники книги «Крути». Народився у Полтаві 30 листопада 1901 року. Навчався у Другій Українській гімназії ім. Кирило-Мефодіївського братства. У 1918–19 роках періодично перебував у різних частинах армії УНР. Після поразки Перших визвольних змагань опинився у Польщі. Звідти переїхав до Чехословаччини на навчання. Юрій Юзич, співредактор сайта «Пам’ятай про Крути», дослідив, що полтавець «на еміграції став першим провідником «Дружини Українських скаутів» (05.08.1922 р.), яка згодом переросла у Подєбрадський кіш українських пластунів». Громадську працю Олександр Гайдовський-Потапович поєднував із навчанням. Фах економіста опановував на економічно-кооперативному факультеті Української господарської академії міста Подєбради (1922– 1927 рр.). Суттєво, що місце і дату народження він зазначив у резюме для вступу до академії, тож полтавські корені Гайдовського-Потаповича сумніву не підлягають. Батько і мати теж із Полтави, теж емігрували. Вони померли у радянській Чехословаччині й поховані в Подєбрадах. Юрій Юзич має документи, які це підтверджують: згадане резюме, некролог на маму тощо. У 1930-х роках Олександр Гайдовський-Потапович працював учителем на Закарпатті. З 1938 року разом із багатьма іншими патріотами вступив до «Карпатської Січі» – мілітарного утворення, котре захищало новопосталу незалежну державу – Карпатську Україну.

Козак полку «Чорні запорожці»

«Чорні запорожці» – одне із найлегендарніших, елітних збройних формувань Армії УНР. Ним командував уродженець села Березова Лука Гадяцького району Полтавщини Петро Дяченко. Його земляк із Карпилівської волості Полтавської губернії (тепер с. Карпилівка Срібнянського району Чернігівської обл.) Василь Коваленко народився 30 грудня 1899 року. Хорунжий Армії УНР Василь Коваленко саме у полку під командуванням Петра Дяченка (бійців цього полку ще називали «чорношличниками») проливав ворожу кров у боях проти російських загарбників – більшовиків і денікінців. Саме з «Чорними запорожцями» нерозривно пов’язана доля військовика Василя Коваленка – аж до інтернування в Польщу. Там поневірявся в таборах для інтернованих у Пикуличах, Вадовицях і Стшалковому. Лицар «Залізного хреста» за Перший Зимовий похід Армії УНР. А до служби у «Чорних запорожцях» – доброволець Богданівського полку (з 15.04.1917 року) й учасник бою під Крутами в складі 1-ї Української військової школи ім. Богдана Хмельницького. З 1.04.1923 року мешкає у Чехословаччині. Навчався у господарських школах міст Горжиця та Рудниця. З 1927 року по 1932-й здобував вищу освіту на хіміко-технологічному відділі Української господарської академії в Подєбрадах. У Чехословаччині мужній оборонець землі української й завершив свій земний шлях.

Олег ПУСТОВГАР,
регіональний представник Українського інституту національної пам’яті в Полтавській області (спеціально для «Зорі Полтавщини»).

Початок.

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

1 thought on “Герої Крут і Полтавщина

Добавить комментарий